26 квітня 1986 року, о 1 годині 23 хвилини 46 секунд, наша історія розділилася на «до» і «після». Ми вже довідалися, що мирний атом відділяють від атомної катастрофи частки секунди. Але ще вірили, що радіоактивний пил можна витерти вологою ганчіркою. Ми вболівали за наше «Динамо», яке зустрічалося на Республіканському стадіоні з московським «Спартаком». І перемогло. Ми ходили на демонстрацію, раділи Велогонці Миру. Потім Київ перетворився на місто без дітей... Ще 21 рік тому ми жили до атомної катастрофи. І стільки ж — після. Про те, що коїлося в самому пеклі, ми часто можемо довідатися тільки з архівів. Адже живих учасників тих подій з кожним роком усе менше. Сьогодні співрозмовник «Голосу України» — Іван Дмитрович ГЛАДУШ. Нині він очолює Національний музей «Чорнобиль». У 1986 році — очолював МВС УРСР.

— Я тоді був у відрядженні в Харкові. Годині о 2-й ночі мені зателефонував генерал Іван Юхимович Смирнов, начальник штабу внутрішніх військ МВС. «Вибачте, що розбудив. Але на Чорнобильській атомній станції пожежа». Я відразу зрозумів, що це не вся інформація: «Іване Юхимовичу, не хитруй. Якби просто пожежа, у тебе не стало б духу телефонувати о другій годині ночі, міністра піднімати». — «Ну, там серйозно. Це не телефонна розмова»... Тоді я поїхав в управління, де є урядовий зв’язок. У міністерстві вже був генерал Василь Дурдинець. І він повідомив, що справа серйозна: вибух з наслідками, руйнуваннями, загибеллю людей, викидом радіації. Я дав команду зібрати штаб, підняв по тривозі і негайно відправив на ЧАЕС одного з моїх заступників. Це випало генералові Геннадію Васильовичу Бердову (він уже помер, радіація допомогла)... А сам вилетів до Києва. У цей час до міністерства надійшло повідомлення, що створено урядову комісію Ради Міністрів, яку очолив заступник голови Радміну Борис Євдокимович Щербина. Він теж тоді був у відрядженні, у Челябінську. От я його дочекався, ми сіли у вертоліт і вже на світанку полетіли. Сіли у Прип’яті. Краса. Тепло. Весна була рання: сади квітують, люди гуляють, весілля танцюють... Та коли ми сіли в машину і поїхали вже на станцію, то побачили, звичайно, зовсім іншу картину: стовп рожево-синього полум’я над четвертим блоком. Це продовжував горіти некерований уран. Над самим пеклом радіація сягала 4 тисяч рентгенів. Наші люди вже працювали. 28 пожежників... Ви пам’ятаєте, біля Дубосекова 28 героїв у війну зупинили танки, що йшли на Москву. І всі загинули. І тут 28 героїв, два караули, врятували людей від страшного лиха. Один караул очолював лейтенант Володимир Правик, а другий — лейтенант Віктор Кібенок. На жаль, усі ці хлопці вже до 15 травня вмерли. А координував роботу двох караулів начальник пожежної частини майор Леонід Петрович Телятников. У нього того дня племінниця заміж виходила, він взагалі у відпустці був. Так Телятников просто з весілля — і на пожежу. Я до чого це прив’язую? Він отримав 400 рентгенів. Смертельна доза — 200. Але оскільки він випив на весіллі сибірської горілки літрів зо два (це він сам так казав), Телятников вижив. Хоча згодом йому двічі робили пересадку кісткового мозку, і радіація його таки дістала. Помер він від раку щитовидної залози і щелепи...

— А коли почалася евакуація?

— Те, що треба евакуювати людей, стало зрозуміло відразу. Але тоді був такий порядок, що все вирішувала Москва. А в Москві сказали: не вдавайтеся в паніку, жодних евакуацій, давайте людям йод...

— Вони знали, який був рівень радіації після аварії?

— Звичайно, знали. Таж ми інформацію всю давали. Рівень був різний, переважно плямами, але не нижче за 4 рентгени. Це дуже багато. Нормальний фон не повинний перевищувати 20 мікрорентгенів. Але штаб, який очолював Щербина, був усе-таки налаштований на евакуацію. І вже на другий день ми прийняли рішення: навіть якщо Москва не дасть добро, все одно починаємо вивозити людей. Правда, Щербина все-таки умовив Миколу Рижкова (голову, Ради Міністрів СРСР — Авт.), а той уже переконав членів політбюро, зокрема й Горбачова, що евакуація необхідна. Вона почалася 27 квітня о 12-й годині дня... Це я вдруге пережив евакуацію. Вперше — під час війни, тоді ще хлопчиськом був...

Людям збрехали. Сказали, що це — тимчасово, днів на три. Нічого не брати, крім документів і грошей. Ми підігнали 1100 автобусів. І до кожного — приставили міліціонера. Автобус під’їжджав до під’їзду. Люди всідалися. Потім ішли перевіряти, чи не залишився хто. Не всі хотіли їхати, особливо старі. Доводилося переконувати. І за 6 годин ми вивезли 51 тисячу людей. Розвозили по селах. Зайняли клуби, школи, у квартири до місцевих селили. Усі ставилися з розумінням. А за три дні почали евакуацію самого Чорнобиля. Це ще майже 40 тисяч чоловік.

А далі пішли будні. Робота. Треба було закидати це жерло. Роботи очолювали двоє вчених-ядерників — Валерій Лігасов і Євген Веліхов. Вони придумали використовувати твердий камінь доломіт і свинець. Набирали мішки, і з вертольотів закидали їх у жерло. Прикрили його добряче. Радіація знизилася до 400 рентгенів...

Та виникла нова небезпека. Адже що таке блок? Це, образно кажучи, величезний котел, у який вставляють твели (ядерне паливо з ураном і графітом). Цей котел стоїть на сталевих лапах. А внизу — вода, котра його охолоджує. Це коли реакція — керована. А тут температура почала різко підвищуватися: 2 тисячі градусів, 3 тисячі... А вже за 2 800 метал втрачає пружність, гнеться. І ми зрозуміли, що «котелочок» от-от булькне у воду. А коли уран з’єднується з водою, то це — воднева бомба. Вже і плани були намальовані: у радіусі 300 кілометрів нічого живого не залишилося б. Остудити котел ми не могли, тому треба було викачати воду з-під реактора.

— Це в яких числах було? Дітей із Києва ще не вивезли?

— Десь 9 травня. Дітей почали вивозити з 15-го. Їх евакуювати Москва теж не дозволяла. Це Марія Орлик (заступник голови Радміну УРСР. — Авт.) разом з Валентиною Шевченко (голова Президії ВР УРСР. — Авт.) домоглися, щоб дітей вивезли з Києва, нібито на оздоровлення.

Тоді було завдання зробити траншеї, підкопатися до води. І от для цього з Донецька привезли 300 шахтобудівників. Копали лопатами. Щоб не упасти, працювали не більше трьох хвилин. А вже потім наші пожежники протягли туди рукави і відкачали цю воду.

Пам’ятаю ще, десь у 20-х числах травня була сильна пожежа у тунелі. Там прокладено кабелі. Мабуть, вибух пошкодив проводи. Звідси і коротке замикання. Ми боялися, що пожежа перекинеться на третій енергоблок. Але вчасно згасили. Це важкий був період... Лікували хлопців. Ховали. Ховаємо й зараз. Із моїх заступників (а їх було дев’ять) п’ятьох уже поховали.

Ну а потім приступили до будівництва саркофага. Закінчили його 30 листопада. Одночасно відбувалася дезактивація. Її разом з нами проводили хімвійська. Спеціальним розчином мили будинки, дороги, поля, ліс.

— А що робила цивільна оборона?

— Цивільна оборона виявилася до такого лиха не готовою. Вони розгубилися, хоча за радянських часів цивільна оборона була на особливому рахунку. Її очолював голова Ради Міністрів. Але в них не виявилося ані коштів, ані людей, ані реальних планів. На папері планували, про яруги забували. Дозиметрів не вистачало. А ті, що були, могли показувати радіацію до 20 рентгенів. Адже передбачалося, що тільки за такої радіації можуть бути люди... Тому всі дозиметри зашкалювали. Захист був умовним. Видали якісь марлеві пов’язки, які ні від чого не захищали. Протигази переважно солдати носили. Але в них цілодобово ходити не будеш. Та й активоване вугілля швидко набирало радіацію.

Отож. Почали ми проводити дезактивацію і раптом зрозуміли, що вся ця вода скидається в басейн. Це спеціальний резервуар при АЕС, у який зливається відпрацьована станцією і вже заражена вода. І тут виникла небезпека, що басейн переповниться, і вода потрапить у Десну і Дніпро. А Дніпро на той час напував 30 мільйонів населення України. І тут дуже здорово спрацював Річфлот. Його очолював теж нині покійний Микола Антонович Славов. Вони підвозили на баржах щебінь, і ми почали будувати багатокілометрові дамби. Так врятували Дніпро. Тоді ж побудували ще один водозабір. Він почав діяти в жовтні. А в Києві почали пробивати перші артезіанські свердловини...

— Ви нічого не сказали про те, чим займався міністр охорони здоров’я Романенко...

— Анатолія Юхимовича Романенка я дуже добре знаю. Він непогана людина, але в тій ситуації повівся не як лікар, а як дисциплінований чиновник, якщо можна так сказати...

— Очевидно, саме така його позиція цілком влаштовувала Москву.

— Хай мені Бог вибачає, але Москва поводилася зухвало. І радіофобію нам закидали, і чого тільки не говорили. Мовляв, хохли панікують. Адже Володимир Щербицький був категорично проти проведення травневої демонстрації. Він навіть запізнився на її початок, бо до останнього намагався переконати Михайла Горбачова. А той сказав: «Або клади партквиток, або не панікуй. Проводь демонстрацію! Ми повинні показати світовій спільноті, що в нас усе спокійно». Кажуть, погано, що Щербицький так зробив. Напевно, так. Але треба бути на місці Щербицького, щоб сказати, як би я вчинив. Тоді партія командувала. А він був членом політбюро ЦК КПРС, першим секретарем КПУ. Я пам’ятаю, які інструкції нам надсилали з Москви. З людським здоров’ям і життям не церемонилися. Але в нас був свій штаб. І ми ті інструкції, чесно кажучи, ігнорували. Та й Щербина (він уже помер, теж радіація далася взнаки) брав на себе багато відповідальності. Треба віддати йому належне, він багато в чому виявляв принциповість. Це допомогло нам під час евакуації, і потім, коли почалося будівництво. Адже відразу почали зводити селища, заклали Славутич. Нам допомагав весь Радянський Союз, усі 15 республік. Я пам’ятаю, на будівництво саркофага пішло кілька сот тисяч кубів бетону. Так колони міксерів, які перевозять бетон, гнали з Білорусії, Прибалтики. Потім усі ці машини так і залишилися в зоні. Без допомоги ми б не впоралися.

І я думаю, не дай Боже, сталося б сьогодні лихо такого масштабу, Україна сама не впоралася б. І річ не тільки у фінансових можливостях. Народ був інший. Тоді нікого не треба було змушувати. Відбою не було від бажаючих допомогти в ліквідації. Сьогодні, гадаю, сказали б: нема дурних.