Ніхто з політичних лідерів чи олігархів поки що й словом не обмовився, як бути завтра. Що буде з тими, хто зніме бронежилети і складе в піраміду автомати? Тепер, як ніколи, очевидно, що багато наших бід минулого — в економічній площині. Заробітна плата в Україні за всі роки незалежності не забезпечувала більшості громадян нормального існування та залишалася однією з найнижчих у Європі. І нині не видно просвітку, хоч, мабуть, всі зрозуміли: «дешева робоча сила» вже не буде мовчазною. Люди навчилися обстоювати свої інтереси. Нині це вже зовсім інша країна.

У галичан створилося враження, що економіка сходу України традиційно тримається на колишніх підприємствах-гігантах, які залишилися у спадок з радянського минулого. Тільки з однією різницею: тоді зароблені кошти вкладали в інфраструктуру, у розвиток виробництва, а нині — відправляють на рахунки олігархів в офшорах. І коли на мітингах запитують, на кого ми працюємо, і показують пальцем на «київську хунту», мабуть, вважають галичани, варто оглянутися навколо й уважно придивитися до своїх роботодавців: скільки вони платять своїм працівникам.

У цивілізованому світі на зарплату йде більше третини від загального національного продукту. А в нас? Учетверо—п’ятеро менше. У них на харчові продукти витрачають до 20 відсотків сімейного бюджету, а в нас — понад половину. То де осідає різниця і хто в цьому винен? З Києва до Львова чи Донецька не приїхав чужий дядько грабувати місцевий люд. Зазвичай у таких випадках всі критикують владу. Це звичка зі старого минулого: у всьому винна влада, хоч підприємства — в руках приватних власників. Сваряться, що це влада довела народ до бідноти. Що тут заперечити? Влада завжди винна, але насамперед у тому, що свого часу не приборкала олігархів, дозволила їм взяти під своє крило найприбутковіші сегменти економіки і не змусила їх виконати взяті зобов’язання. Ті нещадно експлуатували підприємства і не вкладали коштів у їх модернізацію. Прибутки, як звично, йшли в офшори. Про країну й тих, кого ми називаємо народом, мало хто думав.

Олігархи заробляли гроші та множили свої капітали з геометричною прогресією, як ніде в Європі, а народ заганяли у злидні. Найбільше олігархів з’явилося на сході та півдні країни і в столиці. Народ ледве зводить кінці з кінцями, а ті купували нерухомість у Європі, хизувалися на весь світ своїми багатствами.

Чим відрізняється економіка сходу і заходу України? Як каже Андрій Садовий, міський голова Львова, там плаває п’ять-шість великих китів, а в нас — кілька тисяч. Найчастіше проблеми оголювалися під час економічної кризи, особливо на сході, у великих індустріальних центрах. Неповороткі великі підприємства під час потрясінь страждали найбільше, а з ними і їх робітники. На сході в основному розвинений великий бізнес, підприємства-гіганти, а на заході — малий і середній.

Тому в західних областях люди скоріше навчилися давати собі раду. Багато чому завдяки близькому кордону з ЄС, праці й міграції, інвестиційним проектам західних партнерів. Тут не чекають, що влада допоможе, просять, щоб лише їм не заважали. Відкривають невеличкі підприємства та майстерні, магазинчики та кафе, їдуть на заробітки за кордон. У Галичині давно позбулися радянського минулого, що тільки влада може щось змінити.

Так галичани дають собі раду

А тепер кілька ілюстрацій, як живуть і дають собі раду на заході. Під час економічних потрясінь на Львівщині були повністю знищені великі підприємства. Навіть цілі міста стояли пусткою, бо часто вони залежали від одного гіганта, як, наприклад, місто Новий Розділ від «Сірки»». Побувайте нині там — ніщо не свідчить про депресивний регіон, хіба тільки залишки старих підприємств.

Свого часу на Львівщині вимерли майже всі великі меблеві фабрики. Але зайдіть нині до магазинів — меблів до кольору й вибору, як кажуть галичани.

Спочатку наші «човники» завозили товар з Польщі. Отримували свої 30—40 відсотків навару і потроху збирали капітал. Купували машини, будували особняки, відправляли дітей на навчання за кордон. Гроші ще залишались. А тоді підприємливі дядьки почали відкривати свої цехи. Купували хорошу європейську плиту. Розбирали на частини іноземні меблі й за їхніми лекалами стали виробляти свою продукцію. Найбільше таких цехів виникло в Буському районі та в Червонограді, бо вони страждали від безробіття. Нині важко розрізнити, де — іноземні меблі, а де — львівські.

Ще один приклад. У райцентрі Городок, за 30 кілометрів від Львова, процвітає компанія «Яблуневий дар», що виробляє концентровані соки та фруктово-ягідні пюре. Нині це сучасне підприємство. Переробляє яблука, сливи, смородину, полуниці. Але ягід та фруктів все одно хронічно не вистачає. Сучасне обладнання дає змогу переробляти великі обсяги сировини. У 2010 році компанія заклала перші фруктові сади та ягідники. Біля кордону з Польщею посадили великий вишневий сад.

Місцеві мешканці несподівано для себе відкрили нову золоту жилу. Самі взялися вирощувати на присадибних ділянках не збиткову картоплю, а ягоди та фрукти. Що виявилося досить прибутковим бізнесом. Водії з підприємства залишають свою роботу і стають садівниками. Невеличка ділянка на кілька десятків арів дозволяє прогодувати всю сім’ю.

Утім під лежачий камінь вода не тече. Не просто було відмовитися від картоплі, яку діди й прадіди віками вирощували: це основна годувальниця галицьких сіл. Ягоди і фрукти, які вирощують за сучасними технологіями, дають значно більші прибутки. А картоплю стали купувати на базарі.

З’ясовується, заробляти можна навіть на порожньому місці. Це довела одна з мешканок Буського району. Просиділа кілька місяців жіночка на допомозі з безробіття і взялася за пошуки інших засобів існування. Придбала в кредит за чотири тисячі невеличку пічку-сушарню. Посадила в селі кількох бабок, щоб нарізали яблука. За два роки бізнес розрісся до того, що довелося придбати ще кілька сушарень. І таких прикладів — тисячі.

З ранньої весни Львів овочами і городиною забезпечують навколишні села. Підприємливі галичани будують навколо своїх будинків простенькі теплиці під плівкою. Опалюють їх дровами. І щойно зійде сніг — починають вирощувати городину.

За останні роки галичани добре засвоїли основне правило перехідного періоду: подумай про себе сам. Тому представники малого і середнього бізнесу так ревно обстоюють свої інтереси, бо вони відчули себе власниками. І зароблене та зроблене своїми руками нізащо не віддадуть.

Тому вони так активно їхали на Майдан і виступали проти будь-яких утисків. Від влади вони просили насамперед створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи. Місцева влада теж не спить: створила для бізнесу такі умови, що Львівська область вийшла на перше місце з інвестиційної привабливості в Україні. Один з найуспішніших проектів — німецький завод «Леоні» в Стрию. Це понад 70 мільйонів євро інвестицій у сучасне виробництво кабельних систем для світових автомобільних брендів. Це близько шести тисяч працівників з навколишніх сіл, які мають свої присадибні ділянки і ще добре заробляють на німецькому заводі.

Що буде завтра?

Вочевидь, що до старого немає вороття. Але чи готова країна до рішучих змін? Останні події продемонстрували: народ вже не буде дешевою робочою силою, на якій зростатимуть казкові статки олігархічних кланів. Ті, хто, як то кажуть, понюхав пороху, за копійки не стануть гарувати. Галичанам очевидно, що схід України протестує насамперед проти низького рівня життя, який запропонували українцям глитаї від олігархічної економіки. Прізвища цих осіб добре відомі. Нині вони поховалися по норах і бояться вийти до людей. Деколи навіть кивають пальцем на «київську хунту».

Вочевидь, схід менш сприятливий для дрібного і середнього бізнесу. Тут потрібно робити інші кроки, щоб люди отримували гідну зарплату й подолали безробіття. Розшифровую: гідна платня — це можливість узяти в кредит квартиру, автомобіль, навчати дітей і раз на рік поїхати на відпочинок, так, як це є в Західному світі, де ховають свої капітали та сім’ї українські олігархи. Заробіток має давати можливість нашим громадянам бути впевненими у завтрашньому дні.

Запитайте першого зустрічного жителя сходу чи заходу, чого вони найбільше бояться? Втратити роботу і, не дай Боже, захворіти. Тоді у них шлях один — хоч йди з цього світу. Ось що штовхає людей на відчайдушні кроки.

За 23 роки ми створили суспільство зневіри і розчарувань, де громадяни не довіряють ні владі, ні міліції, ні судам, ні підприємцям, ні один одному. Що можна збудувати на зневірі?

А нині ми пожинаємо плоди недалекого минулого, коли влада й олігархи крутилися на одній орбіті й разом «заробляли гроші», а народ — на іншій, і вони не мали жодних шансів перетнутися. Ось чим, почасти, можна пояснити нинішні події в Україні. У гонитві за швидкими прибутками забули про тих, хто їх створює. І люд вийшов на вулиці з акціями протестів. 

Не може народ з найродючішими чорноземами і роботящими руками, але з найнижчими в Європі заробітками далі мовчати.

Інша річ, хто цією ситуацією і чому скористався. Це вже — тема наступної публікації.

Фото Ігоря СЕНКАЛЬСЬКОГО та автора.

Залишки колишнього гірничого підприємства «Сірка» у Новому Роздолі показує його керівник Михайло Венчак.