Городнянські мауглі

Чотири дні п’ятирічний Сашко та трирічний Михайлик пробули голодні, у нетопленому будинку, поки їх не виявили замкненими в одній з кімнат сусіди, які забили на сполох. Було Новоріччя. Їхня мати Наталія поїхала на свято провідати сестру. Мала повернутися того самого дня. Та «засвяткувала» на кілька днів.

Її співмешканець Володимир мав доглянути за дітьми, але теж повіявся «щедрувати». Як вижили хлопчики у помешканні, де з усього майна залишилося лише ліжко та стіл (все інше було продано, виміняно у попередні місяці на оковиту), нікому не відомо. Вони були у брудних заяложених светриках, штанцях, босі (!), без нижньої білизни. У меншенького ніжки посиніли від холоду. Діти проводили час на дерев’яному настилі, притулившись одне до одного. Їх не привчили доглядати за собою, отож навіть одяг був в екскрементах.

Покинуті діти стали у центрі уваги лікарів, правоохоронців, інших служб. Схоже, хлопчики хоча жили у райцентрі, та насправді — немов у глухому лісі серед звірів. Старшенький Сашко знав кілька слів: «дай», «на», «хочу», «не хочу». А Михайлик взагалі не вмів говорити. Отож навіть розповісти про своє життя-буття доладно ніхто з них не зміг.

Наталя, яку розшукали, розповіла про себе. Вона народилася у 1980 році. Вийшла рано заміж — у жовтні 2000 вже мала Сашка. Після того вона народила ще двох дівчаток, Михайлика. Одна донька померла від застуди. Іринку залишила у другого чоловіка.

— Як таке могло статися? — запитували її про замкнених у кімнаті діток.

— Я обіцяла повернутися того дня, але запила у знайомих...

— Ви десь працювали з співмешканцем?

— Ні.

— За рахунок чого ви жили?

— Отримувала 100 гривень на дітей.

— Але цього ж недостатньо. Порали город?

— Ні. Як не було їсти, ходили просити по сусідах.

— Чим ви опалювали будинок?

— Дров на зиму не заготовили. Але чоловік розбирав сарай і палив дошки.

— Жили без електроенергії?

— Електрики відключили за борги.

— Випивали щодня?

— Як роздобудемо, то й випиваємо...

— Чому не провідуєте дітей у лікарні?

— У мене грошей немає, а з порожніми руками йти соромно...

Ось такий моторошний минулорічний діалог слідчих та «матері». Скоєне лягло в основу появи справи про позбавлення її батьківських прав. Була й порушена кримінальна справа. Уже 2 березня 2006 року місцевий Городнянський районний суд позбавив Наталію батьківських прав. А 15 травня 2006 року цей самий суд визнав Н. Лось винною у скоєнні злочину, передбаченого ст. 166 КК України, і позбавив її волі на два роки.

...Сашко та Михайлик у лікарні, а потім притулку, як заново на світ народилися. Діти їли, їли і не могли наїстися. Їм здавалося, що їх знову повернуть у брудну, чорну від кіптяви хату, де доведеться мерзнути, вислуховувати п’яні теревені. Однак хлопчикам несподівано дуже пощастило. Опіку над ними вирішила взяти родина колишнього військового офіцера Юрія Мальцева, яка нині проживає в Бучі Київської області. У Мальцевих є свої дві дочки. Вони вирішили виховати ще й хлопчиків. Дізнавшись про цю страшну, а потім щасливу історію, я надіслав листа главі сімейства, а незабаром Юрій Володимирович відповів розлогою оповіддю.

«Почну із самого початку, тобто відтоді, коли ми забрали дітей до себе додому, — пише Ю. Мальцев. — Після двох коротких зустрічей у Чернігівському притулку ми оформили всі необхідні документи і змогли взяти їх додому.

Що дуже нас здивувало, із самого початку Сашко міг дуже добре й акуратно складати свій одяг, подібно курсантові військового училища. Скажу відверто, мені це дуже імпонувало. І взагалі, хлопці дуже були здібні до сприйняття нового. Дуже швидко всього вчилися. Шкода, що біологічна мати свого часу, напевно, зовсім не займалася дітьми.

Вони справді майже не говорили, особливо Мишко. Сашко говорив дуже невиразно, зовсім не розуміючи відмінки, усного мовлення, а так само не вмів відмінювати навіть прості дієслова. Та й словниковий запас був малий. Пам’ятаю, був випадок, від якого ми були просто в шоці. Один раз Сашко приліг на дивані, раптом Мишко заліз на нього, сів верхи на живіт і каже: «Давай трахкатися!» (вибачте за ненормативну лексику). Скоріше всього, це було сліпе копіювання занять матері, що бездумно творила те, що хотіла, в присутності малолітніх дітей.

Їли діти із задоволенням практично будь-яку їжу. Коли ми запрошували їх до столу, вони сприймали це радісно і ляскали в долоні. Навіть у нашу першу зустріч, ще в притулку, я пам’ятаю, Мишко зайшов у кабінет директора зі шматочком батона, намазаним маслом, і потихеньку чи то їв, чи то смоктав його. Вражаюче видовище, скажу!

Ми не обмежуємо дітей в їжі, завжди запитуємо, чи наїлися, чи дати добавки? Вони із самого початку любили салати із квашеної капусти, овочів, зимові. Нас здивувало, коли до столу подали тушкований із часником буряк, Сашко одразу визначив, що це «бурак». Скоріше всього, це була знайома для нього їжа.

Коли ми везли дітей додому із Чернігова, по дорозі вони називали нас дядько й тітка. Ми запропонували їм називати нас мама й тато. І фактично одразу вони так і почали нас називати. Іноді плуталися перших два дні. Але ми їх навіть не поправляли, вони самі згадували й виправлялися. Після приїзду додому діти легко сприйняли присутність двох старших дівчаток. По дорозі ми розповідали їм про них. Вони легко вступили в контакт, точніше, прийняли увагу дівчат належним чином. Наша старша дочка Яна, будучи ще маленькою дівчинкою, дуже допомагала нам у вихованні молодшої сестри, у них п’ять років різниці. І вона давно мріяла, щоб у неї було п’ятдесят дітей. І просила взяти ще кого-небудь у родину (моя дружина Олена вже не може народжувати). Тому появу хлоп’ят вона передусім сприйняла з ентузіазмом. А молодшій дочці Дані раптом різко довелося стати дорослішою. Але, здається, вона легко впоралася зі своїм новим становищем «старшої сестри».

Якщо говорити про характер дітей, то Сашку більше властива неслухняність, він іноді може дутися. Але все-таки виконує те, про що його просять. Він, напевно, завжди почувався старшим і відповідальним за Мишка. Він ніколи не піде їсти один, не запросивши із собою братика. Якщо його чимсь пригощають, він завжди запитає: «А Мишку?» Нам здається, що він носив Мишка на руках, коли той був меншим, у нього погана постава. Та й все поводження його свідчить про те, що раніше його навантажували. Якось я виявив, що він уміє збирати гриби, коли ми були в Карпатах. Сашко знайшов білий гриб і каже: «Давай покладемо сюди»! І кладе гриб у підняту футболку. Я був здивований. Тому що ніколи йому про це не казав. Тобто це були його колишні знання.

Я знаю, що Сашку подобається ламати іграшки, рвати книжки, точніше, мабуть, сам процес. Те саме відносно комах і плазунів. Йому цікаво, що буде, якщо наступити, наприклад, на жабу. Мені доводилося кілька разів зупиняти його за таким заняттям. Досвід, звичайно, негативний. Але мені здається, він так пізнає світ. Після нашої поїздки у Карпати наша дружба підсилилася, мені здається, він остаточно визнав мене своїм батьком. У нас дуже гарні взаємини. Він мені довіряє, а це головне. На жаль, ми так само помітили й зворотну сторону медалі. Сашко якимсь чином навчився брехати, особливо відносно перекладання провини. Цілком можливо, через те, що в нас з’явився ще один прийомний хлопчик, на рік старший від Сашка. Сусідська дівчинка, так само шестирічна сирота з інтернату, дуже спритна у винахідливості й неправді. Можливо, Сашко навчився в неї.

Мишко на відміну від Сашка дуже любить жіноче товариство. Як кажуть, була б спідниця поруч. Він більше зніжений. Вихователька із притулку говорила, що він дуже швидко звик перебувати на руках, але з ним була проведена відповідна робота, і хоча він нормально не міг говорити, все розумів. І коли ми взяли його додому, він майже не просився на руки. Хоча видно було, що йому хочеться. І все-таки він віддає перевагу жіночому товариству. Напевно, йому так спокійніше. Мишка найкраще не залишати без догляду, навіть на короткий час. Напевно, якби йому дозволили, він тільки й займався б «шкодою». Особливо він любить що-небудь бризкати, відкручувати, пхати, куди не слід, що не треба. У загальному це відмітна Мишкова риса, він любить пустувати, хоча знає, що це погано.

Відносно дитячого здоров’я. Коли ми забрали дітей із притулку, Сашко дуже сильно кашляв, і увесь час перепитував нас. Ми зрозуміли, що він глухуватий. У нього були здоровенні (не здорові) гланди, і збільшені аденоїди. Це давало ускладнення на вуха. Сашко й дотепер хропе по ночах. Але комплексне лікування допомогло.

Мишко, напевно, таки страждав на біль у ногах. Він часто скаржився на це під час ходіння. Ми були змушені купити коляску. Але він поправився, і коляска стала ламатися під його вагою («турецька якість»), і знову був змушений ходити ногами. Дотепер його хода нагадує (вибачте за порівняння) ходу шимпанзе. Але тепер він майже не скаржиться на ніжки.

Мова Мишка зовсім нормальна, лексикон його відповідає лексикону дітей його віку. Хіба що «шикає», але це, здається, повинне пройти згодом. Він, напевно, недотягує до рівня своїх однолітків, але, я сподіваюся, що цього року він усе-таки піде в перший клас. Поява Владислава у нашій родині так само дала певний поштовх у розвитку Сашкової мови, та й усієї поведінки, на жаль, не завжди позитивної.

Хлопці ніколи не згадували вголос свою маму, і ніколи нічого не розповідали на відміну від тих дітей, про яких я коротенько згадував. Сашко не згадує нічого далі «групи» (мається на увазі притулок), і через наш переїзд він навіть думає, що це було в Прилуках. Ми його не напружуємо. Можливо, від перенесеного шоку він багато чого забув. А може, він зовсім беззавітно любить свою рідну матір так, що не хоче про неї говорити, тому що, напевно, довелося б говорити погано.

На самому початку ми, не надавши значення, якось ділилися історією хлопчиків з начальником служби у справах неповнолітніх (яка, до речі, дуже нам допомагала в оформленні різноманітних паперів), а Сашко був при цьому присутній. Я, не подумавши, почав коментувати те, що з ними відбулося, критикуючи матір дітей. Я шкодую, але, можливо, цей факт і не дає Сашку розкритися. Може, я помиляюся, і Сашко міг багато чого забути. Він навіть не міг сказати мені, чи був у нього кіт або цуценя. Може бути, це через те, що він взагалі не міг раніше нормально висловитися. А тепер ми не роз’ятрюємо його. Коли він підросте і якщо захоче розповісти, я буду йому тільки вдячний. Один мій недавній знайомий, так само прийомний батько, сказав мені, що його діти теж мовчали більше року. Але потім у них як прорвало, і вони ділилися дуже багато чим. Так що ми поки що чекаємо.

Аналізуючи цей десятимісячний період, ми неймовірно раді і вдячні Господу за цей новий відрізок життя. Прийом дітей у нашу родину зробив колосальний переворот у нашому спокійному (останнім часом) житті. І я, і Олена відчули, як зненацька помолоділи, здається, років на десять, наче повернулись у вік, коли наші Яна й Дана були такими ж, як Сашко й Мишко. Це привнесло й запалу, й здоров’я, і навіть якихось нових, добрих відносин і зі своїми рідними дітьми. Загалом, це дуже цікаво. Усе пізнається в порівнянні, отож Мишко і Сашко не проблемні для нас діти, дуже гарні хлопці, поки ми не нарадуємося.

Ще одна думка, що виникла в нас із Оленою, трохи раніше. Нам здається, якщо держава була б зацікавленою, то, проводячи політику оздоровлення нації, усіляко підтримувала б прийомні родини. Тобто не було б, «як на громадських засадах», а координувалось і навчання, і соціальна реклама, і так само відповідна матеріальна підтримка родин. Напевно, за таких умов кожна нормальна українська родина могла б взяти собі на виховання й реабілітацію одного або двох дітей. Таким чином, була б вирішена дуже важлива проблема. Я впевнений, таким чином нація справді стала б краще. Але! На жаль, під час вибору дітей багато моїх нових знайомих зіштовхуються з бюрократичними перепонами, майже неможливо взяти у родину тих дітей, які подобаються. Повинен же бути якийсь вибір!»