Хто одержить гроші за харківську землю?

Харків’яни дуже часто люблять повторювати: Харків не перше місто в Україні, але й не друге, натякаючи тим самим, мабуть, не так на свою історичну «столичність», як на сучасну значущість. У Харкові жити і престижно, і вигідно. Велике місто — великі можливості. Жезл Меркурія і ріг достатку (головні атрибути міського герба) приваблюють до себе не лише жителів збіднілих харківських провінцій, а й вихідців із сусідніх менш процвітаючих областей, з колишніх радянських республік... За офіційними даними, в Харкові мешкають майже півтора мільйона осіб. За неофіційними —понад два.

Для того, щоб жити в місті, потрібно житло. Для того, щоб будувати житло, потрібна земля. Міська земля — найдорожчий товар у світі. І найефективніший досі засіб збагачення вітчизняного чиновництва. Якщо в них, на дикому Заході, гроші роблять гроші, то в нас гроші робить земля, приносячи тим, хто її розподіляє, виділяє, відводить, а кажучи просто — одержує за наглухо зачиненими дверима, незбагненні бариші.

Безперечно, що перемогти корупцію в цій справі можна тільки одним шляхом — розподіляти ділянки не в тиші кабінетів, а на відкритих, доступних усім без винятку аукціонах. Один із перших у країні земельних аукціонів відбувся саме в Харкові, тепер уже далекого 1994 року, коли був там міським головою Є. Кушнарьов. «Необхідно відібрати в чиновників монопольне право вирішувати це грошове питання, — казав тоді Євген Петрович, — і зробити це не складно, була б добра воля, навіть за відсутності відповідного законодавства». Верховна Рада на той час уже тричі відхиляла проект відповідного закону про проведення земельних аукціонів. Але все-таки в Харкові він відбувся.

Однак незабаром голова міськради пішов на підвищення, а новий градоначальник почав не лише роздавати під базари найласіші ділянки в районах станцій метро, міських транспортних розв’язок, а й субсидіювати ці ринки карколомними безвідсотковими кредитами з міської скарбниці. До речі, «Голос України» тоді виступив з різкою критикою такої благодійності голови міськради, внаслідок чого той цілий рік добивався зняття кореспондента з посади. Але пройде ще довгих 13 років чиновницького свавілля, перш ніж харківська влада зразка 2007 року оголосить, що відтепер землю в Харкові можна буде придбати лише шляхом аукціону.

Однією з головних передвиборних обіцянок нинішнього міського голови Харкова Михайла Добкіна було наповнення бюджету за рахунок продажу землі на відкритих земельних аукціонах. І хоча як і раніше на державному рівні немає юридичного механізму проведення земельних аукціонів, співробітництво міської влади і фахівців із земельного права Національної юридичної академії обіцяє дати вже найближчим часом бажаний результат. Принаймні начальник міського управління земельних відносин Борис Баронін заявив, що поставленої мети буде досягнуто. Інакше він подасть у відставку.

Якщо досі надходження в міський бюджет від оренди землі обчислювалися десятками, а іноді й сотнею мільйонів гривень, то від продажу — обмежувалися рекордною цифрою в шість (!) мільйонів. «Ми знайшли той шлях, який дасть нам змогу працювати у правовому полі, — каже міський голова, — щоб міську землю не виділяти на свій особистий розсуд братові, сватові або політичному компаньйонові, а продавати привселюдно, виставляючи на лоти і право оренди, і право купівлі тої або тої земельної ділянки. Продаж землі може поповнити міську скарбницю на 200 — 400 мільйонів гривень на рік».

Та все-таки відповідь можна знайти, якщо зайнятися простою арифметикою. Принаймні, як мені пояснили люди знаючі, саме така методика застосовується чиновниками, коли заходить мова про те, що потрібен шматок землі. Сума хабара обчислюється не лише виходячи з кількості необхідних соток і гектарів, місця розташування ділянки, а й того, що на ньому повинно з’явитися. Припустімо, житловий будинок під два десятки поверхів. Вартість квадратного метра житла в центрі міста дорівнює 1200 у. о. за кв. м. Помножимо цю суму на площу забудови і на кількість поверхів й одержимо певну значну цифру. Віднімемо від неї витрати на будівництво й одержимо знову солідну цифрочку. Вирахуємо з неї ще прибуток будівельної компанії. От це і буде сума, близька до ринкової вартості земельної ділянки. Але осяде вона не в міській скарбниці, а на особистому рахунку скромного держслужбовця.

З появою в Харківському міськвиконкомі команди «любих друзів» конфлікти забудовників з місцевими мешканцями, що відстоюють свої сквери і дитячі майданчики, часом доходили до рукопашної. Усі ЗМІ показували так зване харківське побоїще на вулиці Клочковській, ця тема не раз звучала в сесійних залах, у парламенті країни, досі розглядається правоохоронними органами. Тоді міський голова та його вірні депутати колишньої міської ради виділили під забудову комерційній фірмі зону відпочинку харків’ян, які колись своїми руками посадили дерева, впорядкували місця відпочинку, побудувавши лавочки, дитячий майданчик і навіть сценічні підмостки. Там проходили масові заходи, люди відзначали свята. Там за паспортом значилося 425 дерев, серед яких були блакитні ялини, рідкісні породи, занесені до Червоної книги. І все це раптом сподобалося, припало до душі «новим українцям». Люди вимагали зупинити це свавілля. Але замість цього міськрада лише збільшила земельну ділянку на півтора гектара, грубо нехтуючи всі можливі й неможливі норми міської забудови і будівельні правила. Багаторічні дерева з особливим варварством і цинізмом були не спиляні, а підпиляні, щоб «невідомо від чого» вони почали всихати і падати від вітру.

Якщо в 2003 році Харківською міською радою під забудову було виділено лише 20 ділянок, у 2004-му — не більш як 40, то починаючи з 2005-го — щорічно понад 100. Депутати приймали рішення із земельних питань купою, так званим пакетом, не особливо вникаючи, що і кому. Напевно, ці рішення дорогого коштували. Напевно, цей земельний бізнес був такий п’янкий грошовими знаками, що довів депутатів до театру абсурду. Вони вже програли вибори, а голова міськради підписував ще більш як 50 документів, за якими його прихильники, друзі і компаньйони ставали власниками заповітних ділянок.

Харків.