Фарс, що може стати кривавою драмою

Хоч би яке рішення виніс Конституційний Суд стосовно указу Президента про розпуск Верховної Ради, вочевидь, що своїми діями Віктор Ющенко завдав величезної шкоди демократичним інститутам й остаточно підірвав довіру суспільства до влади. Навряд чи йому вдасться хоч якось поліпшити своє становище й вибратися з пастки, в яку він наполегливо заганяв себе після поразки «Нашої України» на парламентських виборах. У будь-якому разі — будуть дострокові вибори чи ні — позиції Президента явно ослабнуть.

Незважаючи на те, що нинішній Президент і його оточення прийшли до влади під гаслами боротьби зі «спадщиною Кучми», їм не вдалося змінити сутність соціально-політичного ладу, що виник в останнє десятиліття. Навпаки, суспільні конфлікти, що розколюють Україну, набули ще гострішого характеру. Причина в тому, що нова влада, як з’ясувалося, ще менше схильна рахуватися із суспільною думкою й дотримувати принципів демократичного устрою, ніж це було під час правління Леоніда Даниловича. Спрямованість державного курсу не просто залишилася колишньою — вона ще більше, ніж раніше, суперечить суспільним настроям. З усіма наслідками, що звідси витікають: починаючи від систематичного порушення прав людини до навмисного підриву суспільної стабільності заради збереження владних повноважень.

Широко відома думка Карла Маркса про те, що всі великі події повторюються двічі: першого разу у вигляді трагедії, другого — у вигляді фарсу. Якщо розглядати провалену спробу українського суспільства домогтися зміни соціально-політичної системи (під такими гаслами 2004-го виступали всі кандидати в Президенти) як трагедію, то зараз ми є свідками майданного балагану. Оточення Президента, що знову уклало союз із Юлією Тимошенко, закликає підтримати розпуск парламенту, видаючи свої дії мало не за торжество демократії. Водночас соратники В. Ющенка в черговий раз намагаються звернутися до нереалізованих соціальних сподівань та очікувань, незважаючи на те, що багато в чому через позицію Президента в останні роки було зірвано перехід, що намітився, до відповідальної соціальної політики. Фарс, який розігрує нині президентське угруповання, має злочинний характер, оскільки він провокує зростання міжрегіональних суперечностей і нав’язує країні зовнішньополітичний курс, що руйнує суспільну злагоду і державну єдність.

Дострокові парламентські вибори, проведення яких вимагає Президент, спричинять негативні соціально-економічні й політичні наслідки. Але головне — суспільство зробить ще один крок до міжусобного конфлікту, що може мати надзвичайно жорстокий характер.

Кожні нові вибори збільшують залежність українського парламенту від олігархічних угруповань і зменшують представництво політичних сил, що діють в інтересах широких верств суспільства. Це не дивно. Політична система й інформаційний простір країни влаштовані так, що тільки наявність великих фінансових ресурсів і підконтрольних ЗМІ дає змогу проводити ефективну агітацію на загальнонаціональному рівні.

Зрозуміло, що такий стан справ є кричущим порушенням політичних прав особистості й загрожує розвитком масштабної соціальної кризи. Суспільство, позбавлене можливості добиватися необхідних політичних рішень, обов’язково почне послуговуватися іншими методами. До того ж що жорсткіше була вибудована система гноблення, що менший вплив мали сили, котрі представляють соціальні групи, не пов’язані із правлячим класом, то ще більш руйнівний характер матиме соціальний вибух.

Тому демократизація української політичної системи — це не просто благе побажання, це вимога здорового глузду і неодмінна умова збереження соціальної стабільності. Але президентське угруповання робило все можливе, щоб зберегти в незмінному вигляді політичні інститути авторитарного режиму, формування якого почалося на початку 90-х.

Очевидно, що перехід до виборів глав обласних, районних і сільських адміністрацій змінив би співвідношення сил на користь суспільства. Партії, що представляють інтереси вищої бюрократії і великих підприємців, позбавилися б частини адміністративного та інформаційного ресурсу на місцях, що сприяло б відновленню політичної конкуренції. Але Президент не раз давав зрозуміти, що він не передасть до рук суспільства право вибирати регіональних і місцевих керівників. Більше того, Віктор Ющенко не приховує, що хотів би повернути владні повноваження, котрі, як йому здається, він занадто поспішно випустив, погодившись на проведення Конституційної реформи в обмін на проведення третього туру президентських виборів. Не кажучи вже про те, що таке прагнення переглянути вже реалізовані політичні домовленості свідчить про цілковиту політичну безвідповідальність, сам намір відмовитися від Конституційної реформи викриває антидемократичний характер діяльності оточення Президента. Саме підвищення ролі парламенту й уряду в системі державної влади зупинило формування авторитарного режиму.

Цілком безглузді й навіть шкідливі розмови про те, що відмова від положень Конституційної реформи нічим не загрожує, оскільки Президент нібито дотримується демократичних поглядів і лише потребує інструментів, які дадуть йому змогу брати участь у державному управлінні. Оточення його прагне домогтися реалізації геополітичного курсу, котрий спричиняє відторгнення більшої частини українського суспільства. Владні повноваження потрібні Президентові для того, щоб вибудовувати зовнішню й оборонну політику, незважаючи на суспільні настрої. Поведінка глав обласних і районних адміністрацій свідчить, що Президент ефективно використовує всі наявні в його розпорядженні засоби для нав’язування власної волі. Попри те, що соціологічні опитування показують, що більшість українського суспільства проти дострокових виборів, жоден із призначених Президентом обласних і районних керівників навіть не спробував виступити із запереченнями. Усі вони без коливань виступили на його боці. До загального хору приєдналася навіть державна адміністрація міста-героя Севастополя, де дії Президента спричинили різке суспільне збурення. Керівники силових відомств, не роздумуючи, стали на бік Президента, незважаючи на те, що Конституція зобов’язує їх захищати інтереси держави і народу. Треба віддати В. Ющенку належне: вибудована ним авторитарна система не дала збоїв. Вона виявилася ефективним засобом придушення настрою суспільства.

Сьогодні під загрозу поставлено головне досягнення останніх років, що стало можливим завдяки Конституційній реформі, — участь лівих партій в урядовій коаліції. Завдяки цьому політика в країні не звелася до закулісних домовленостей між олігархічними та бюрократичними угрупованнями, стало можливим формування інструментів, що дають змогу забезпечити реалізацію соціальних, політичних і культурних прав, виникли умови для розвитку місцевого самоврядування. У новому парламенті, якщо пройдуть антиконституційні дострокові вибори, ситуація може виявитися принципово іншою. Небезпека змови кланів за спиною суспільства в обставинах, що змінилися, стане реальністю.

Указ Президента спричинений прагненням забезпечити проведення євроатлантичного курсу, проти реалізації якого виступають партії парламентської більшості. Можна без перебільшення сказати, що гарантією такої послідовної лінії багато в чому були комуністи. Політична доля Комуністичної партії прямо залежить від того, наскільки ясно вона виражає суспільні настрої, наскільки ефективно бореться за реалізацію соціальних, політичних і культурних прав. Сьогодні рубіконним пунктом стало питання про проведення курсу на вступ до НАТО, що спричиняє, як свідчать соціологічні опитування та народні референдуми, величезний опір суспільства. Народ України надзвичайно точно відчув, що від того, чи продовжиться курс на євроатлантичну інтеграцію, залежить і структура економіки, і соціальна політика, і вирішення питання про державний статус російської мови.

Нинішня парламентська більшість не погодилася б на вступ країни до НАТО. Тому для оточення Президента стало вкрай важливо змінити формат правлячої коаліції. Єдиним засобом домогтися цього є проведення антизаконних виборів. Якби Віктор Ющенко не зважився на видання сумнозвісного указу, він неодмінно позбувся б підтримки Вашингтона і Варшави. А це означає, що угруповання, котре орієнтується на нього, зависло б у повітрі.

Річ у тім, що адміністрація США прийняла рішення забезпечити вступ України до НАТО до 2011 року. Крім того, у плани американського керівництва у Східній Європі входить практичне здійснення плану литовського Президента Адамкуса зі створення картелю, що займається транзитом нафти і газу, у складі України, Білорусі та Литви. Природно, уряд Віктора Януковича на такий крок не може піти і з геополітичних, і з економічних причин. Не зможе він погодитися і на участь у програмі з розміщення у Східній Європі американської протиракетної оборони (ПРО). Тим часом, як повідомила газета «Комерсант», у міністерстві оборони США днями офіційно підтвердили факт переговорів України і США з цього питання. Помічник міністра оборони США із стратегічного планування Брайан Грін уже оголосив, що Україна включена в число 15 держав, що співробітничають зі США в рамках цієї програми.

Це означає, що Вашингтон розраховує на певні дії української влади, які український горе-Президент ніколи не зможе забезпечити, якщо збережеться нинішня парламентська коаліція. Вибираючи між волею власного народу і побажаннями Вашингтона,

В. Ющенко зважився на кроки, що суперечать волі суспільної більшості. На мій погляд, не бачити, що курс, який проводиться оточенням Президента, має відверто антигромадський, антидемократичний, антидержавний характер, можуть лише люди з уродженим дефектом зору.

Великий німецький мислитель Гегель сказав: «Вища моральність у державі грунтується на тому, що розумна загальна воля має бути здійснена». Воля українського народу ясно виражена: Україна повинна залишитися у східнослов’янському просторі й будувати партнерські відносини насамперед з іншими державами східнослов’янської цивілізації — з Росією, Білоруссю і Казахстаном. Незмінність своєї позиції українське суспільство, підтримавши партії, підтвердило на останніх парламентських виборах, за підсумками яких і була створена нинішня правляча коаліція.

З цієї точки зору, спроба Президента позбутися незручної для нього парламентської більшості, що заважає йому виконати зобов’язання перед своїми західними господарями, не просто аморальна. Вона має, як і все те, що останнім часом робилося або декларувалося ним, руйнівний характер. Державний курс України всупереч волі її народу був спрямований на руйнування східнослов’янського простору. Для цього використовувався весь арсенал засобів — від антикомуністичної істерії, якій надавався антиросійський і навіть русофобський характер, до створення зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних механізмів, що прив’язують Україну до євроатлантичного простору. Усе, що поєднує нас з іншими країнам східнослов’янської цивілізації, нещадно виганялося оточенням Президента із зовнішньої політики і державного життя. Історія, мораль, духовність, релігія, національні інтереси — все приносилося в жертву прагненню президентського оточення заслужити прихильність США та їхніх європейських союзників. Мені здається, що Віктор Ющенко та його соратники не зупинилися б перед тим, щоб поміняти український народ на якийсь інший, що більш уважно прислухається до побажань Вашингтона, або вислати наш народ на незаселений острів, залишивши в країні тільки жменьку своїх зброєносців.

Оточення Віктора Ющенка, безперечно, підстьобував страх утратити прихильність американської адміністрації, що кілька разів демонструвала готовність зробити ставку на Юлію Тимошенко. Гадаю, що не випадково її так тепло зустрічали у Вашингтоні, відгукуючись про неї як про можливого лідера «демократичних сил» України. Мабуть, це робилося не так для того, щоб показати Тимошенко готовність до співробітництва (вона про це добре поінформована), як для того, щоб змусити Віктора Ющенка бути більш жорстким під час протистояння з парламентом і урядом. Треба сказати, що Юлія Тимошенко набагато відвертіша і сміливіша у висловлюваннях за свого політичного конкурента. Як політик популістського напряму, вона може дозволити собі відкрито антиросійські заяви й дії, на відміну від українського Президента їй не потрібно показувати готовність до компромісу та демонструвати помилкову дружелюбність по відношенню до Росії.

Тимошенко днями опублікувала статтю у впливовому американському журналі Foreіgn Affaіrs із промовистою назвою «Стримати Росію». На її думку, Росія, хоч би в який бік вона рухалася, які реформи в ній здійснювалися б, завжди буде імперською експансіоністською державою. Тому немає сенсу займатися розвитком демократичних інститутів і цивільних структур всередині її, а потрібно послідовно проводити політику стримування Росії (навіть якщо вона буде демократичною і прозахідною) за допомогою створення системи «буферних» держав.

На жаль, у боротьбі за підтримку з боку США вона забула, що розвал СРСР, який супроводжувався руйнівними соціально-економічними наслідками, не завершився сам по собі. Він був зупинений завдяки переходу (багато в чому вимушеному) правлячих еліт пострадянських держав від конфронтації і розмежування до співробітництва і партнерства. Тепер виникає небезпека, що безвідповідальні дії політиків знову запустять ці процеси. Наївно розраховувати, що Україна зможе залишитися осторонь, і її не зачеплять міжетнічні та міжконфесійні конфлікти.

У нашій країні надзвичайно сильні міжрегіональні суперечності, не лише в економічній сфері, а й на рівні суспільної свідомості. Крім того, не можна забувати про те, що під вантажем нерозв’язаних соціальних проблем постійно погіршується ситуація у Криму. Єдиний спосіб уникнути внутрішнього протистояння і зберегти державну єдність — послідовна реалізація волі більшої частини суспільства, встановлення на всій території країни рівності з точки зору соціальних, юридичних, політичних і культурних прав особистості, незалежно від етнічної приналежності, віросповідання і місця проживання. Але, як ми бачимо, оточення Президента не тільки не має наміру проводити таку політику, воно прагне, щоб такої можливості не було і в інших політичних сил. Унаслідок цього створюються всі умови для зовнішнього втручання в українську ситуацію, для використання України в геополітичних планах інших держав. Якщо ми не знайдемо спосіб зупинити такі дії, виникнення в найближчому майбутньому цивільного конфлікту стане неминучим. Не буду пророчити, як він розвиватиметься. Але ясно, що в разі подальшого відступу від демократичних принципів, у разі відмови від досягнень Конституційної реформи він матиме жорстокий характер.

Тим часом уже зараз очевидно, що В. Ющенко має намір спиратися на найреакційніші політичні сили — українських націоналістів і популістські об’єднання на кшталт БЮТ і «Самооборони». На зміну слухняному провідникові американських інтересів в особі нинішнього українського Президента до влади може прийти Ю. Тимошенко, українська «мадам Олбрайт», що рветься активно сприяти реалізації американських планів, а тому готова йти по трупах українського народу.

На жаль, велика ймовірність того, що внаслідок невирішення нинішньої політичної кризи будуть розірвані україно-російські відносини, а державна влада в нашій країні перетвориться на маріонетку, якою керують американці.

Нинішня криза може завершитися змовою найбільших олігархічних кланів, що контролюють українську економіку й зацікавлені у збереженні її сировинного характеру. За можливість співробітничати зі світовими фінансовими корпораціями і здійснювати експорт до розвинутих капіталістичних країн олігархічні угруповання легко можуть розплатитися національним суверенітетом. Можливість подібного сценарію я пророкував ще в 2004 році, у своїй книжці «Україна після Кучми». Тепер я із сумом бачу, як мої найпохмуріші прогнози стають реальністю.

Олігархічні угруповання, змові між якими перешкоджали ліві партії, можуть підтримати антидержавний переворот, відмовитися від Конституційної реформи і повернути всю владу в одні руки. Питання тут, звичайно, не зводиться до розпуску парламенту або до долі окремих політичних партій. Мова сьогодні йде про територіальну цілісність держави Україна, про громадянський мир, про збереження слов’янської єдності.

На нещастя, цього не розуміють багато українських політиків, навіть ті, хто протягом усієї своєї політичної кар’єри клянеться народним благом і слов’янським братерством. Подивіться, з яким азартом партії, що не ввійшли до Верховної Ради, незалежно від своєї ідеологічної позиції, почали готуватися до нових виборів. Серед них опинилася і Прогресивна соціалістична партія України, котра оголосила про свою готовність самостійно піти на дострокові парламентські вибори на з’їзді, що пройшов минулої суботи. У цьому разі дивує не так зрада з боку Наталії Вітренко, як легкість, з якою вона відреклася заради сумнівних політичних вигод від ідеалів, що декларує.

З легкої руки Президента Ющенка в Україні затверджується політика подвійних стандартів, коли під привабливою демократичною оболонкою ховається тенденція до узурпації влади, а під привабливими гаслами — прагнення маніпуляціями й обманом нав’язати українському суспільству чужу для нього волю.

Поки що ще не пізно зупинити розвиток політичного фарсу, запущеного оточенням Президента. У нас ще є можливість не допустити його перетворення на криваву драму. Але для цього нам потрібно твердо і послідовно захищати інтереси суспільної більшості, відстоювати національні інтереси й боротися за збереження східнослов’янського простору. Лише в цьому разі ми можемо уникнути страшної небезпеки, що нависла над нашою країною.