58 років переховувався на горищі Степан Никитенко

У селі Приморському Татарбунарського району Одеської області три визначні особливості: церква святого Миколая, якій іде друге століття, курорт Рассєйка на березі затоки і 80-літній дід Степан Никитенко. До останнього от уже протягом п’яти років місцеві жителі ніяк звикнути не можуть, хоча дід Степан — місцевий і нікуди за свої 80 років із села не відлучався.

«Подарунок» пом’якшив діда

П’ять років тому він спустився з горища будинку, де переховувався від людей протягом 58 років.

Перед далекою дорогою до Приморського за порадою колег-журналістів взяв у подарунок дідові Степанові гостинець — дві пляшки горілки. Без подарунків, розповідали мені, з журналістами розмовляти не бажає.

Міцна хата в селі Приморському, де живуть 84-літній Олександр Петрович Никитенко (у селі його звуть дід Шура) та його молодший брат 80-літній Степан, розташована в самому центрі села. Поруч сільська рада, церква, пам’ятник полеглим в останній війні односельцям.

Секретар сільради Світлана Ткаченко погодилася виступити в ролі парламентера під час розмови з братами Никитенками — чужих вони зустрічають непривітно. Разом з нею заходимо в двір. Розгулюють по двору кури, акуратний колодязь, трохи далі видно доглянутий город.

Дід Шура, довідавшись про мету приїзду, розсердився: «Я зараз вас геть прожену, набридли зі своїми розпитуваннями». А за його спиною зблискував свинцевими очима і кущастими бровами чоловік, кидаючи на нас сміхотливі погляди.

«Подарунок» пом’якшив діда Шуру, і під передзвін скляночок розмова потихеньку розпочалась.

Родину Никитенків у Приморському (а до 1940 року це була територія Румунії) вважали заможною. Для Радянської влади вона стала куркульською. Глава родини дивом не потрапив у спец-ешелон, який вивозив колишніх румунських селян, а після приєднання в 1940 році Бессарабії до СРСР — куркулів, у Казахстан та Сибір. Живність, природно, з садиби вивели, вичистили комори з зерном і змусили вступити до колгоспу.

Війна накотилась на Приморське, немов морський прибій: тихо і спокійно. Повернулися колишні багатії, що втекли від Радянської влади до Румунії. Їх у селі не забули — минув-бо лише якийсь рік.

Три роки прожили Никитенки при румунських окупантах. Прожили не бідно — родина роботяща, денно і нощно мантулила на виноградниках, ловила рибу, а в отарах у Буджацькому степу паслася сотня-друга ягничок.

У 1944 році бойові дії докотились і до цих місць. Румуни дременули до себе на батьківщину. Повернулася Радянська влада. Доросле населення мобілізували в Червону Армію, а підлітків посадили на підводи й повезли рити укріплювальні споруди.

— Мене в армію забрали, — розповідає дід Шура. — Ну, а Степана, як малолітнього, йому лише 16 сповнилося, змусили окопи рити. Я в Яссько-Кишинівській операції брав участь. Ну й натерпівся ж там страху — ненавчений був військовій справі.

А Степан утік з риття окопів. Уночі городами пробрався додому, і мама, поплакавши від щастя, що синок здоровий, прийняла рішення сховати його на горищі старої хати.

Гріха на ньому нема, є тільки образа

На сімейній раді народився план: інсценувати похорон Степана. Сусідам батьки пояснили появу в городі могилки з хрестом так: мовляв, утік Степан з оборонних робіт. Сховали його в бабусиній скрині, а він там від нафталіну і задихнувся. От і довелося поховати.

Сусіди поойкали, поспівчували батькам та й забули про Степана. А він почав свою горищну епопею.

Як жилося йому всі ці 58 років?

Схоже, часто питали діда Степана про це, бо відповідає практично без запинки.

— Погано жилося: голодно і холодно. Цілими днями або спав, або неводи рибальські плів. Книжки читав. У двір і на вулицю дивився. Як з розуму не зійшов — не знаю.

До речі, щодо останньої фрази: дідусь часом заговорюється, і створюється враження, що все-таки він не-адекватно сприймає навколишній світ.

Тим часом старший брат Олександр привів у хату молоду господиню — Ганну Платонівну. Народилася дочка Валентина. Виросла і вступила на відділення романо-германської філології Одеського університету. Познайомилася Валентина в Одесі з чарівним кубинцем Педро Марсетом, вийшла за нього заміж і поїхала в Гавану.

Про таємне життя Степана Никитенка знала вся родина: батьки, старший брат, племінниця, її чоловік Педро, а пізніше й онучка Вікторія. Але таємницю берегли свято й непорушно.

Настоятель місцевої Свято-Миколаївської церкви отець Петро Савка розповідає, що не раз і не два бував у домі Никитенків, однак і подумати не міг, що там переховується людина.

Ночами Степан злазив з горища, спілкувався з родиною, допомагав по господарству. Таємний член сім’ї не набридав домашнім проханнями. Розумів, що його місце, місце людини-невидимки, — як-то кажуть, біля дверей. Не вередував, обновок не просив, доношував, що діставалося від старшого брата. Радів будь-якій їжі, будь-якому питву.

Єдиного боявся — хвороби. Бо добре усвідомлював, що коли звернеться до лікарів, то таємниця його негайно розкриється.

— За весь час жодного разу не занедужав, — світиться усмішкою дід Степан. — Років двадцять тому зуб заболів, то я його ниткою й висмикнув.

Зуби в діда Степана — аж завидки беруть: міцні, жодної ані тріщинки, ані дірочки, ані пломбочки. А з чого їм узятись? Тютюном не балувався, харчувався здоровою їжею.

Щоб горищний відлюдник не нудьгував, передплатили йому пару газет. Серед них виявився і «Голос України».

— «Голос України» допомагав мені від туги, самотності і смерті, — розповів мені дід Степан. — Я ж далі села ніде й не бував, а з «Голосу» дізнавався, як у нас у країні справи йдуть. А йдуть вони поганенько, — заявив мені дід Степан.

— Це ж чому поганенько? — поцікавився я.

У відповідь дід Степан розповів мені, яка чудова людина Віктор Андрійович Ющенко і який «редиска», на його погляд, Віктор Федорович Янукович.

Вражаюче: у родині Никитенків, що складається з 84-літнього діда Шури і 80-літнього діда Степана, політичні вподобання розділилися. Старший брат — прибічник Януковича, молодший симпатизує Ющенкові. На цю тему вони багато і довго сперечаються.

Тяжко живуть діди: усіх доходів на двох — пенсія діда Шури, близько 500 гривень. Добре, що місцеві молодиці, жаліючи самітників, допомагають по господарству — одежину виперуть, їжі на тиждень наварять, курей погодують. А то зовсім би капець дідам настав.

У перші дні, коли дід Степан повернувся з добровільного горищного заслання, подивитися на нього збиралося півсела. А сьогодні звикли. Та й він потихеньку звикає до людей. Наважується навіть у магазин, а це метрів триста від оселі, по хліб сходити. Правда, в українських грошах не розбирається й досі. Коли в горищну еміграцію йшов, у селі ходили румунські гроші, радянських карбованців не бачив, а українські гривні йому подобаються.

До речі, у селі незаміжні жіночки всерйоз зацікавилися дідом Степаном. Та й він не проти відтанцювати всі недотанцьовані вальси і танго, всі поцілунки відцілувати. Але побоюється протилежної статі і не знає, з яких слів починати.

Рука в діда Степана міцна, очі ще сміються, ну а якщо поголити, та постригти, та гарно вбрати — років двадцять скине.

Село вже звикло до нього. А тим часом дід Степан — головний біль місцевої влади. От що розповідає секретар Приморської сільської ради Світлана Ткаченко:

— Степан Петрович Никитенко народився в Румунії, на горищі просидів часи СРСР, а повернувся з «ув’язнення» в Україні. Громадянином якої держави його вважати? По-друге, він начебто є, а насправді його немає: паспорта або іншого документа, який підтверджував би його особу, не існує. По-третє, він має право на одержання соціальної пенсії, а її оформити не можна, бо нема паспорта. По-четверте, пропала метрика. Сільрада зробила все, що могла: на підставі свідчень трьох чоловік, які підтвердили, що знають його, ми прописали його в будинковій книзі. А далі?

У Татарбунарському райвідділі міліції про діда Степана та його горищне життя добре знають. Але як допомогти йому повернутися до нормального життя — ума не зберуть.

А настоятель Свято-Миколаївського храму отець Петро Степанович Савка, який прагне повернути дідуся Степана в лоно церкви, а отже, в нормальне життя, каже:

— Гріха на дідові Степані за його добровільне ув’язнення нема. Є в нього образа і нарікання на своє нинішнє життя. А це — гріх. Він хрещений, значить, у церковних архівах має бути запис про його народження. Треба шукати. Я запрошую його до церкви — відмовляється. Розумію, що йому важко пере-ступити поріг церкви, в якій шістдесят років не був. Але душа його прагне до людей, він часто розмовляє з ними. Тож виходить, він прийде і до Бога. Він — добра, судячи з усього, людина, роботяща. Ми — сусіди і я бачу, як він у городі трудиться. Не треба засуджувати його, він вибрав добровільно своє життя на горищі і прожив його так, як зміг.

Замість епілогу

Дід Степан проводжав мене до хвіртки. Ми вже два рази з ним попрощалися, потисли один одному руки.

— Синку, ти, бачу, великий начальник, он при галстуку і в піджаку ходиш. Скажи кому там слід у Києві, що тяжко мені без паспорта. Я ж людина, а не худобина якась. Хай дадуть команду допомогти мені. Без моєї пенсії нам із братом важко жити. Та й я ж іще перший раз у житті проголосувати хочу.

Ось на такій ноті й закінчилося відрядження в село Приморське.

На знімку: брати Никитенки.

Фото автора.