Цього тижня в Україні стартувало ЗНО. Як повідомили в Українському центрі оцінювання якості освіти, понад 164 його учасники потребуватимуть створення особливих умов — приміром, послуг сурдоперекладача. Тим часом для багатьох дітей з інвалідністю вища освіта так і залишиться недосяжною мрією.

«Уся турбота про них лягає виключно на плечі батьків», — каже мати вісімнадцятирічного киянина Михайла Олена Іванівна і просить не називати його справжнього імені. Хлопець має глухоту найстрашнішого 5 ступеню, але це не заважає йому вчитися в одному із престижних столичних коледжів, у колективі звичайних однолітків. У цьому закладі таких учнів під час лекцій безплатно забезпечують сурдоперекладачем, адже навіть зі слуховим апаратом Михайло розрізняє не всі звуки і не завжди розуміє слова. У спілкуванні допомагає вміння читати по губах співрозмовника. 

Цього року він закінчує коледж і планує вступати одразу на третій курс інституту — мріє стати програмістом.

На пенсію у 984 гривні без підтримки родичів хлопцю було б складно навіть вижити, не те що здобути якісну освіту. 

Уся їх родинна історія — це боротьба за кращу долю для сина. Батьки Михайла давно перестали розраховувати на допомогу держави, і, можливо, саме це дозволило йому досягти таких успіхів: у своєму коледжі хлопець — один з найкращих і найстаранніших учнів. 

«Сьогодні багато говорять про інклюзивну освіту, мовляв, такі діти мають навчатися у звичайних школах. Але ж там у класі сидить по 30—35 пар здорових вух, і вчитель фізично не має змоги приділити увагу такому «особливому» малюку», — каже Олена Іванівна.

Окремої розмови вимагає система забезпечення дітей слуховими апаратами. «Коли син був малим, ми звернулися по таку допомогу, але «державний» слуховий апарат видавали тільки на одне вухо, хоча у хлопчика не чують обидва. Чиновники пояснили, що «на апарати черга», тому другим безплатним пристроєм забезпечать «колись потім, коли з’явиться така можливість». Одне слово, слуховий апарат довелося придбати самотужки, — розповідає мама Михайла. — Нині такий пристрій, залежно від якості, коштує від 3 до 30 тисяч гривень. До речі, необхідним засобом реабілітації, соціалізації і спілкування для таких дітей визнано й мобільний телефон, який теж пообіцяла безплатно надати держава. Вже рік стоїмо на черзі, хоча до соцзабезу здали всі необхідні документи...».

— На ЗНО відразу відчувається: ці тата й мами з дітьми займалися, а ті залишили усі турботи державі. Школа дає дуже слабку підготовку, — ділиться своїми спостереженнями перекладач-дактилолог Яна Шаповалова. Її залучають до тестування абітурієнтів з особливими потребами в університеті «Україна». — Випускникам з вадами слуху під час ЗНО надають послуги сурдоперекладачі (один на аудиторію), фінансово це забезпечує держава. Деякі слабочуючі мають надто малий словниковий запас і навіть не можуть зрозуміти суть тестового завдання. Доводиться пояснювати.

За загальними правилами абітурієнти з інвалідністю певної категорії мають право обирати форму вступу — або складати ЗНО, або вступні іспити у вишах, куди їх зараховують на пільгових умовах. Попри це деякі з них все-таки вважають за краще написати тести — можливо, через необізнаність, а можливо, щоб зекономити час (ЗНО стартує на два місяці раніше за вступну кампанію в інститутах та університетах).

За інформацією Київського регіонального центру оцінювання якості освіти, який відповідає за проведення ЗНО у трьох областях — столичній, Черкаській та Чернігівській, — на основну сесію тестування тут зареєструвалося 47 395 випускників і серед них 44 потребують створення особливих умов. 

«Зокрема, це діти з вадами опорно-рухового апарату, зору, слуху, інсулінозалежні. Але сліпі абітурієнти ЗНО не складають. Торік провели експеримент: надрукували матеріали тестів шрифтом Брайля і провели їх апробацію в школах, але далі цього справа не пішла. Розумієте, суспільство ще має сформулювати свій запит на таку форму тестування», — пояснює директор Центру Світлана Сакаєва.