«Ще промінь від нового ладу на школу не впав»

Про непідкупність, об’єктивність верхівки школи навіть смішно говорити. До старих її пороків додалися пристрасть вибивати кошти на євроремонти (подаються як дарунки бізнесменів-батьків), організовувати «столи» численним комісіям (за чий рахунок?), терміново пристроювати в теплі місця родичів та ін.

А ділити колектив на «своїх» і «чужих», про що повідала київська вчителька, по-моєму, ракова хвороба, яка охопила не тільки навчальні структури.

А ви помітили, як в адміністрації останніми роками змінилися жести, інтонація, лексикон? Як вона демонструє зневагу до працівників «нижчих шарів»?

Тепер ближче до теми — про оцінювання праці вчителя. Ви, Вікторіє, бачите вихід у накопичувальній багатобальній системі. Може, для когось вона здасться більш об’єктивною, але, на мій погляд, це те саме, що і категорії.

Вважаю, праця педагога не піддається жодним математичним підрахункам.

Навчати (виховувати) і метушитися аж ніяк не одне і те саме. Провести захід (і отримати багато балів) — не означає досягти мети. А в багатьох випадках уже її і не ставлять. Пострибали, поулюлюкали — «галочка» стоїть. Це пристосовницький, вульгаризований процес, який нав’язують зверху. Хто не знайомий із ситуацією, коли з району надходить команда: терміново здати іграшки, вироби, картинки, в’язані чи вишиті речі (найчастіше зроблені дорослими) тощо. Десь там (!) організовують виставки без участі дітей, підбивають якісь підсумки... Чому це ТАК роблять, зрозуміти важко. Усі здобутки дітей передусім мають виставляти у своїй школі.

А скільки вимотуючої метушні навколо присвоєння звання! Так і хочеться вигукнути: «Ці б енергію і витрачений час та в педагогічних цілях». Система матеріального заохочення лише отруює творчу атмосферу педколективу. Справді, прикро: вчитель уподібнився собачці, яка чекає цукерку за гарне служіння.

Буває, ім’я педагога на слуху. У нього залізна дисципліна, красиві уроки і заходи. Він часто ораторствує, уміє ладити з начальством. Він — герой!

А інший буде розумно, інтелігентно будувати відносини з кожною дитиною, скромно її спрямовувати, вміло лікувати душу заблукавшого, рятувати «потопаючого», захищати недбайливого, і це тепле ставлення проявиться світлою стороною вихованця на якомусь життєвому етапі. І це результат! Агов! Очки, бали, категорії, де ви?

Скільки вчителів, стільки систем, підходів, стилів, відносин. А по суті педагогіка — це злети і падіння, підйоми і провали, успіхи і помилки, пориви і спади, радість і розпач. Коротше, стихія, яку не можна ні оцінити, ні виміряти.

Досить напруження, коли йде черговий поділ навчальних годин. До речі. Доцільніше, на мою думку, законодавчо зменшити педагогу-початківцю навантаження, скажімо, до 12—14 годин для адаптації. Адже часто вписатися в систему складніше, ніж напрацювати методику. Останню він удосконалюватиме впродовж наступної практики. Нехай походить на уроки до колег, завуча, директора (!). А ті, у свою чергу, покажуть, як треба домагатися успіхів у навчальному процесі. І бажано, щоб це якось оплачувалося. Скажімо, п’ятдесят відсотків ставки.

Тепер про новаторство, рідкий дар. Пам’ятаю вчительські семінари на канікулах. Ми працювали в групах, отримували завдання, шукали розв’язання тієї чи іншої проблеми. Скільки було цікавих пропозицій! З яким ентузіазмом ми поверталися в дитячі колективи! Але життя диктувало своє, і засмоктувало болото рутинних шкільних справ.

А нині зникли радянські стрижні, навколо яких трималися інтереси дітей, а навзамін нічого не з’явилося.

Просто навчання — не та ланка, яка може забезпечити міцне зчеплення. А без цього і педагогіка не педагогіка.

Незрозуміло, куди нинішній міністр збирається «задвинути» повсякденну «господарську» роботу вчителя, якщо всі подадуться в новатори.

А ще. Новатори чого? З виховання молодого покоління «будівників капіталізму»? Так ще промінь від нового ладу на школу не впав, хіба що кривий і розмитий чи... лицемірний на кшталт «Україна — європейська країна».