Недавно одна полтавська газета опублікувала сенсаційну інформацію: на місцевому залізничному вокзалі планують... встановити пам
’ятник «провідниці» Вєрці Сердючці! В конкурсі на кращий проект, мовляв, візьме участь сам... Зураб Церетелі. Звичайно, важко уявити, що люди, які читають місцеву пресу, абсолютно позбавлені гумору. Можливо, дехто просто не звернув уваги, що публікація ця з’явилася напередодні 1 квітня, але навіть до полтавського корпункту «Голосу України» зателефонувала колишня учителька Марія Сергіївна П.: «Ні, ну ви бачите, що витворяють? У нас же ще не всім нормальним поставили пам’ятники, а вони пхнуть цю Сердючку!»Та коли після тривалого тіпання від сміху щелепи у автора цих рядків зрештою зімкнулися, я подумав: жарти жартами, а люди у чомусь праві. Після того, як у Полтаві відкрили
«пам’ятник» Галушці, у Комсомольську «соорудили» скульптурну композицію з бабусею, яка торгує соняшниковим насінням, то дивуватися таким «ідеям» не доводиться. Хоча після того «галушечного пам’ятника» в історичному центрі міста полтавська інтелігенція «старої закваски» ще довго обурювалася, але влада тоді жодним чином не відреагувала. Навіть після того, як на одній із прес-конференцій ветеран полтавської журналістики Ганна Антипович не втрималася, щоб не запитати тодішнього голову облдержадміністрації Степана Бульбу: «Ну, хіба в нас нікому більше ставити пам’ятники?»Тоді, пригадується, теж хотілося розімкнути щелепи, аби засміятися, але... Чи й дійсно
«всім нормальним» ми віддали данину шани, щоб споруджувати пам’ятники Яйцеві, Галушці, Голохвастову чи Паніковському? Гумор гумором, але перш ніж сміятися із старої вчительки, яку так обурив монумент землячці-Сердючці, давайте пройдемося тими полтавськими вулицями...Туристів, безумовно, вражає тут цілий каскад пам
’ятників, що увічнюють Полтавську битву: монумент Слави, пам’ятник коменданту Келіну і навіть пам’ятник на місці відпочинку Петра Першого... А кого ж увічнили зі своїх? Є пам’ятник Гоголю, пам’ятник Котляревському... Напроти Краєзнавчого музею «сидить» в задумі Тарас Григорович, але тут же, через дорогу, засунувши одну руку в кишеню, гордо стоїть з газеткою в іншій Володимир Ілліч... Є меморіал Солдатської Слави, пам’ятник генералу Зигіну... Є пам’ятник танку Т-34...Ну, є ще пам
’ятник керівнику полтавського підпілля Лялі Убийвовк та її товаришам. Є пам’ятники (насправді ж бюсти) Панасу Мирному, Володимиру Короленку, але «сховані» вони на території їхніх музеїв-садиб... Можна назвати пам’ятником і погруддя лікаря Скліфосовського, який тривалий час жив і працював у Полтаві.Отже, що ми маємо: Микола Гоголь, Іван Котляревський, Ляля Убийвовк... От, власне, і всі полтавці, які
«удостоїлися». Негусто... До того ж пам’ятник Котляревському поставили ще за царату, пам’ятник Гоголю скульптор Леонід Позен теж створив до революції, але встановили його уже в тридцяті роки минулого століття: до 17-го року «не встигли», а потім радянська влада все не наважувалася пошанувати Миколу Васильовича, бо деякий час вважала його «панським» письменником». Отож і виходить, що за радянської влади до 1991 року із земляків у Полтаві спромоглися увічнити лише Лялю Убийвовк.А за роки незалежності? Звісно, це пам
’ятник загиблим українським козакам (втім, яким саме — невідомо, адже через «геополітику» вони нерідко опинялися по різні боки барикад). Тому на тлі трьох «імперських» пам’ятників у місті, що увічнюють Полтавську битву, відсутність жодної скульптурної «згадки», наприклад, про гетьмана Мазепу — одного з найголовніших «фігурантів» баталії — виглядає щонайменше дивною.Щоправда, кілька років тому на площі біля театру імені Гоголя поставили пам
’ятник і легендарній Марусі Чурай, однак, зважаючи на певну міфологічність цієї особистості (навколо «реальної» Марусі Чурай досі не вщухають дискусії), автори скульптурної композиції все ж не ризикнули «підписати» монумент. Тому дехто з полтавців і називає його «пам’ятником невідомій дівчині».З огляду на нові реалії та історичну справедливість могли б розраховувати на пошанування нащадками ще два видатні земляки
— Степан Скрипник (більше відомий як Патріарх Мстислав) та його племінник Симон Петлюра. До речі, будинок, де народився і жив Скрипник, зберігся, але людині національно свідомій дивитися на нього без валідолу важкувато, хоч і називається він «громадським музеєм». Симону Петлюрі лише торік на честь 150-річчя від дня народження зрештою спромоглися відкрити меморіальну дошку на приміщенні аграрної академії (тут колись була духовна семінарія, де навчався майбутній голова Директорії).Втім, нинішній голова облдержадміністрації Валерій Асадчев таки планує повернути
«борг» Петлюрі й уже не раз заявляв про твердий намір спорудити-таки у місті пам’ятник видатному синові Полтави, хоч кожного разу у обласній раді одна лише згадка про Симона Івановича викликає неоднозначні дискусії, ініційовані зазвичай комуністами з їх радянськими поглядами на «націоналіста Петлюру».—
На жаль, у нас свого часу вшановували тих, хто в Полтаві не лише ніколи не був (починаючи від Леніна), а навіть і уявлення не мав про її існування (Карл Лібкнехт, Клара Цеткін, Роза Люксембург), — свідчить Валерій Асадчев. — Більше того — ми продовжуємо пошановувати людей, яких навіть на їхній батьківщині вже воліють не згадувати. Спробуйте-но в тій Німеччині знайти десь вулицю Карла Лібкнехта!А у Полтаві є й вулиця Енгельса, й вулиця Лібкнехта. Центральні вулиці міста теж продовжують залишатися
«революційними» — Леніна, Фрунзе, Жовтнева... Є вулиці Рози Люксембург і Клари Цеткін.У перші роки незалежності процес перейменування вулиць пішов було доволі активно. У міськраді створили тоді навіть спеціальну комісію, до якої увійшли й місцеві історики та краєзнавці. Однак і сьогодні більшість пропозицій комісії так і залишилася на папері.
Уже кілька років, як померла у Полтаві видатна співачка Раїса Кириченко. Весь цей час не вщухають розмови про увічнення її пам
’яті у Полтаві, створено оргкомітет, триває збір коштів... Але досі відкрито лише меморіальну дошку народній артистці на будинку, де вона жила. А от проти назви вулиці «збунтувалися»... місцеві комуністи. Ні, вони не проти Раїси Кириченко, вони проти того, щоб перейменовувати для цього вулицю милої їхньому серцю... Рози Люксембург!І це у Полтаві. А що вже тоді говорити про районні центри, про селища й села... Достатньо взяти довідник і ви довідаєтеся, що районні державні адміністрації (а це, звісно ж, приміщення, які повсюдно розташовані в центрі) мають здебільшого традиційну адресу
— «вул. Леніна» або «вул. Жовтнева». І жодну з них не перейменували! В області за часів незалежності не демонтували жодного пам’ятника Леніну, яких нині загалом більше півсотні (є й унікальний пам’ятник Леніну та Крупській в с. Жовтневе Решетилівського району). Навіть якщо вважати, що це нормально й «списати» все на нашу традиційну «толерантність», то чого ж тоді забуваємо ми своїх?Полтавська область.
На знімку: пам
’ятник українським загиблим козакам — чи не єдине масштабне творіння часів незалежності у Полтаві.Фото Дмитра СКОБЕЛЬСЬКОГО.
