Народ України примушують виконати указ Президента України і розтоптати Конституцію, законність та демократію в Україні

Йдеться про Указ Президента №264/2007 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України».

Для того, щоб оцінити конституційність і законність цього указу, потрібно звернутися до Конституції України як до системного юридичного документа, в якому статті не тільки взаємопов’язані між собою, а й зумовлюють їх зміст. Для юридичної оцінки указу, на предмет його відповідності Конституції України, необхідно звернути увагу на зміст усієї Конституції України не тільки за її формою, але й за духом, а особливо на статті 6, 8, 9, 81, 102, 106 і 90.

Стаття 6 встановлює, що органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження в установлених чинною Конституцією межах і відповідно до законів України. Що це значить? Це означає, що жоден державний орган, включаючи Президента, уряд, Верховну Раду, суди та інші, не має права у своїх рішеннях виходити за межі вимог положень Конституції України. Поняття «межа» означає рамки чогось прийнятого, встановленого, дозволеного, допустимого. Вийти за межу Конституції означає вийти за рамки дозволеного, порушити допустиме, учинити протизаконне діяння.

Серйозність і важливість вимог, викладених у ст. 6 Конституції України, підкреслюється тією обставиною, що заради її реалізації суспільство, держава утримує спеціальний орган — Конституційний Суд України, котрий і покликаний вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України. Якщо орган чи посадова особа виходить у своїх рішеннях за межі вимог Конституції України, ця посадова особа чинить антиконституційну дію і її рішення мають бути визнані нікчемними, котрі не мають юридичної сили. Така вимога принципу законності. З другого боку, Конституція України наділяє всіх суб’єктів конституційних відносин вичерпними повноваженнями. Це означає, що всі перераховані в Конституції України посадові особи можуть приймати рішення тільки в межах повноважень, прописаних у Конституції України.

Вийти за межі повноважень, виписаних у Конституції України, означає прийняти неконституційне рішення. Які наслідки цього? Звичайно, зацікавлені особи звернуться до Конституційного Суду України і вимагатимуть визнати таке рішення невідповідним Конституції, що спричиняє його скасування. Однак, у ст. 19 Конституції України сказано, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, згідно з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. Вдумайтеся в зміст цієї статті. Тут викладено чітку вимогу через слово «тільки», яка полягає в тому, що будь-яке рішення державного органу або посадової особи, включаючи Президента України, якщо воно прийняте не на підставі Конституції або за межами повноважень, установлених Конституцією і законами України, чи у спосіб, не прописаний у Конституції і законі, є нікчемним, таким, яке не має юридичної чинності. І таке неконституційне, незаконне рішення ніхто не може примусити виконувати. Але кому дано визначати — законне це рішення чи незаконне? Насамперед Конституційному Суду. Однак рішення Конституційного Суду завжди розтягнуто в часі, а суб’єктові, до якого звернене рішення, необхідно приступити до виконання вже зараз, негайно, хоча він вважає його незаконним і неконституційним. Що робити в цій колізійній ситуації? Виконувати, наприклад, указ Президента, який суб’єкт-виконавець вважає неконституційним, і порушувати Конституцію разом з Президентом або не виконувати указ і виставити себе правопорушником з наслідками настання юридичної відповідальності? Дилема, але перша частина ст. 19 Конституції України її вирішує так: «... ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Отже, виконавець вправі відмовитися виконувати указ Президента, якщо він не передбачений Конституцією і законодавством.

Конкретно, постає питання, чи зобов’язані Верховна Рада України і уряд виконувати Указ Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України», якщо вважають цей указ таким, що не передбачений Конституцією. Думаю, що згідно зі ст. 19 Конституції України — не зобов’язані. Але до рішення Конституційного Суду. Тут той випадок, коли рішення Конституційного Суду неминуче. За такої колізії між Президентом і Верховною Радою України обидві ці державні інституції зобов’язані звернутися до Конституційного Суду, і Конституційний Суд не зможе тут ухилитися від свого рішення по суті спору. Треба враховувати ту обставину, що в Конституції України чітко прописано конкретні випадки, коли Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України. Якщо в указі Президента немає посилань на ці конкретні випадки, то у Верховної Ради є всі підстави прийняти свою постанову, в якій визнати указ Президента таким, що не передбачений законодавством, і як наслідок, посилаючись на ст. 19 Конституції України, відмовитися його виконувати. Але постає питання, адже, згідно зі ст. 106: «Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на території України». Люди, котрі оточують Президента і готують для нього проекти указів, в один голос кричать: указ виданий, і він, незважаючи ні на що, має виконуватися. Думаю, це не так. Має виконуватися і видаватися указ Президента тільки на основі й на виконання Конституції і законів України. Якщо указ видано Президентом не на основі й не на виконання Конституції, але той, хто такий указ виконуватиме, нестиме юридичну відповідальність за свої дії. Так, Конституція України наділяє Президента України повноваженнями видавати укази, але тільки в межах, установлених Конституцією України. Якщо ми — законослухняні громадяни, і кожен із нас бажає, щоб стосовно нас чинили за законом, то цього ми вправі вимагати і від інших, включаючи Президента України. А тепер звернімося до Конституції України і проаналізуємо, в яких випадках Президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України. Конституція у ст. 90 вичерпно перелічує такі повноваження: «Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції»;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися».

Це вичерпний перелік підстав для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Президентом України. Інших підстав для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України Конституція України не передбачає. А ст. 8 Конституції України зазначає, що «в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Указ Президента є нормативно-правовим актом, що прийнятий не на основі Конституції України і не відповідає їй. У чому це проявляється. Якщо ми встановили через ст. 90 Конституції України конкретний і вичерпний перелік підстав, у яких трьох випадках фактичних обставин Президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, то тепер звернімося до Указу Президента «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» і подивимося, на які фактичні обставини посилається Президент України, видаючи цей указ. Насамперед Президент вважає, що у Верховній Раді України більшість, сформована в коаліцію, порушує вимоги Конституції стосовно формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. У чому це проявляється. В указі сказано, що є практика масового поповнення складу коаліції на засадах індивідуального або групового членства. Простіше кажучи, багато хто з депутатів почали виходити з фракцій парламенту, котрі не входять до коаліції, і писати заяви з проханням уключити їх до складу коаліції, тобто парламентської більшості. Президент вважає, що така практика є антиконституційною і винна в цьому коаліція більшості. На якій підставі? На тій підставі, що коаліція приймає втікачів із опозиційних фракцій. Але ст. 83 Конституції України зазначає: «Засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України». А в Регламенті Верховної Ради України, до речі, прийнятому ще Верховною Радою попереднього скликання, дозволяється індивідуальне членство.

Тож які вимоги Конституції і Регламенту в цьому конкретному випадку порушує коаліція?

Думаю, з боку коаліції порушень немає. Коаліція більшості вже сформована, і це визнано Президентом України. Тому претензій до формування коаліції бути не може. Цей процес уже закінчено, і Президент його визнав, коли прийняв від коаліції пропозицію про кандидатуру Прем’єр-міністра України. Отже, вимогу статей 83 і 90 Конституції України з боку коаліції виконано. Формування коаліції закінчено — це загальновизнаний факт.

Більш того, коаліція сформувала визнаний Президентом уряд. Тому тут немає, і в принципі не може бути, конституційних порушень. Адже процес формування коаліції завершено, і він визнаний усіма політичними силами в Україні, включаючи Президента, тому порушення принципу формування коаліції не може бути покладено в підставу дострокового припинення повноважень Верховної Ради. Коаліція більшості у Верховній Раді сформована на основі вимог Конституції України, тому претензії Президента до коаліції не мають під собою обов’язково необхідних фактичних підстав.

Однак, є інші обставини, на котрі Президент як гарант додержання Конституції може і повинен звернути увагу. Це факт виходу конкретних депутатів із фракцій, сформованих політичними партіями, до списків яких ці депутати входили на виборах.

У пункті 6 статті 81 сказано, що «повноваження народного депутата України припиняються достроково в разі: ... 6) невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції». Якщо є факти виходу депутатів із фракцій парламенту, сформованих політичними партіями за підсумками виборів, у списках яких ці депутати балотувалися на виборах, так висувайте ці вимоги до цих конкретних депутатів, а причому тут коаліція і достроковий розпуск парламенту. Справді, як у Грибоєдова: «Шел в комнату, попал в другую».

Так, конкретні депутати за порушення Конституції України повинні нести персональну відповідальність. Але висувати претензії до парламенту в цілому за поведінку конкретних депутатів — це абсурд. Такого немає і не може бути в практиці роботи парламенту.

У більшості парламентів світу є практика дострокового розпуску парламенту, але скрізь з цим інститутом Конституції поводяться дуже обережно і вимогливо: парламент може бути розпущено тільки строго відповідно до тих фактичних обставин, які чітко сформульовані в Конституції. Це очевидна практика усіх парламентів світу. Отже, покладена в основу указу Президента про достроковий розпуск парламенту така фактична обставина, як перехід депутатів із фракцій, що не входять до коаліції більшості, не передбачена Конституцією, а тому не може бути причиною дострокового припинення повноважень Верховної Ради України.

На підставі надуманого факту порушення конституційних норм з приводу формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України в указі йдеться і про порушення волевиявлення народу на виборах 2006 року, про порушення народного суверенітету, про нехтування конституційними виборчими правами громадян, але ці претензії необгрунтовані, якщо необгрунтовані ті фактичні обставини, які покладені в основу указу Президента України. А те, що вони необгрунтовані, очевидно не тільки для юристів, а й для будь-якого громадянина, котрий має навіть початкову освіту. Адже від кожного громадянина країни потрібно розуміння того, що незнання закону не звільняє від відповідальності.

Ті, хто складав проект указу, проігнорували вимоги статті 90 Конституції України, як і весь текст Конституції, але це не звільняє їх від відповідальності за спробу незаконно розпустити достроково Верховну Раду України.

У зв’язку з виданням цього, на мій погляд, явно неконституційного указу в середовищі юристів і політологів виник цілий ряд висловлювань, що намагаються виправдати дії Президента за межами конституційних вимог або через вільне розширювальне тлумачення окремих статей Конституції України. Деякі стверджують, що указ — це не правове, а політичне рішення Президента, як гаранта дотримання Конституції. Такий підхід у правовій демократичній державі може бути визначений як політична дикість, безкультур’я, неграмотність, варварство. Це заклик силу права підмінити правом сили. Це заклик до сваволі, бо в правовій державі політика може бути вільно реалізована тільки в межах правових вимог. Вихід за межі правових вимог називається сваволею, узурпацією влади, державним переворотом, правовим нігілізмом, але не правопорядком і законністю. Давній спір юристів і політиків про доцільність і законність у більшості демократичних держав вирішено на користь законності.

Є тільки один випадок, коли чинна законність може бути порушена, знехтувана. Це коли реалізується право народу на опір гнобленню. Але, що дозволено народу, не дозволено президентам. Для президентів, як і для давньоримських преторів, є латинська формула: «Praetor іns fasere non potest» — «Претор не може запроваджувати власних законів». Тому повернення до «указного права» кучмістів, яку демонструє Президент України, видаючи, на мою думку, неконституційний указ про достроковий розпуск парламенту на догоду лідерам помаранчевої опозиції — неприпустимий.

Людству надто великою ціною дався принцип законності, щоб ми, громадяни України, дозволили порушувати його на догоду корисливим інтересам політичних авантюристів із БЮТ і «Нашої України», які умовляли і підштовхували Президента до, вочевидь, неконституційних дій. Є й такі «розумники», котрі кажуть, що після видання указу Верховна Рада повинна саморозпуститися і припинити свої засідання.

Таким гарячим, але дуже недалеким головам незрозумілий принцип безперервності державної влади в трьох гілках. Їм незрозуміло, що державна організація суспільства так улаштована, що всі три гілки влади — законодавча, виконавча і судова —взаємодоповнюють одна одну, постійно відтворюючи таке поняття, як державна влада. А без влади, як відомо, немає держави. Тому Конституція України чітко передбачає у ст. 90: «Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання».

А в ст. 81 зазначено: «Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення відповідно до Конституції України повноважень Верховної Ради України — в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання».

Як бачимо, Конституція України охолоджує гарячі голови «розумників», котрі своєю безграмотністю можуть зруйнувати державність і ставлять Україну в умову соціальної катастрофи. Немає можливості без катастрофічних наслідків призупинити діяльність кожної з трьох гілок влади. Єдина влада, яку можна призупинити з найменшою шкодою, — це президентська. Що і відбувається в період імпічменту. Без президентської влади державна організація суспільства може обійтися, а без безперервної діяльності законодавчої, виконавчої і судової влади починається процес саморуйнування державності. Деякі політики кажуть, що Президент міг видати такий неправовий указ, керуючись ст. 102 Конституції України, де сказано: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Мовляв, Президент як гарант може робити усе, що вважає за потрібне, аби гарантувати державний суверенітет, дотримання Конституції і прав громадян. Ні, панове! Президент може робити не що завгодно, а тільки те, що запропоновано Конституцією. Слово «гарантувати» означає забезпечувати, охороняти, захищати, але не вбивати, засуджувати, розпустити, розганяти, закривати тощо. Ст. 102 передбачає, що Президент, як гарант, забезпечує дотримання Конституції і державного суверенітету правовими засобами. Вчасно звертаючись до судів, виступаючи з посланнями, із законодавчою ініціативою, накладаючи вето на закони, виступаючи в ЗМІ і парламенті зі своїми ініціативами тощо.

Але це ніяк не означає, що гарант може дозволити собі чинити сваволю, здобуваючи з цього вигоду для певних кланів, партій, блоків, олігархів та інших політичних авантюристів, прикриваючись турботою про народний суверенітет і права громадян. Ні! Президент — гарант букви і духу Конституції України і народного волевиявлення, правопорядку і законності, а тому сам не повинен порушувати Закон. Інакше ст. 111 Конституції України передбачає механізм усунення Президента з посади в порядку імпічменту. Конституція — це не іграшка в руках амбіційних корисливих політиків-бізнесменів. Це Основний Закон, за яким живе Народ, будується Держава, забезпечуються Права і Свободи Людини і Громадянина, і нікому, навіть Президенту, не дозволено її порушувати, тим більше руйнувати. Адже ви дуже хочете в Європу, панове, тож навчіться дотримуватися букви Закону, це перший пропуск до правової європейської культури, де панування права і верховенство парламенту — найперша ознака демократії. А дана конституційна криза ще раз показала і загострила проблему необхідності зміни форми правління в Україні. Президентська форма правління вже зжила себе, про це пишуть і говорять відомі публіцисти і у Франції, і в США та в інших країнах.

В Україні перехід до справжнього парламентаризму відбувається болісно, президентське оточення нервує, втрачаючи свої можливості особистого збагачення, нервують і клани олігархів, нервують БЮТ і «Наша Україна», адже втрачаються можливості, пов’язані з волею Президента. Парламентаризм у своїй основі містить волю Народу, а не Президента, і заручитися підтримкою цієї волі значно складніше, ніж волею однієї людини. У цьому і причина теперішньої кризи. Але парламентаризм — це сьогодні політичний прогрес, ключ до прогресу соціального, а це прямий інтерес народу. Тому парламентаризм неминучий, а Президент нехай приймає послів, роздає нагороди, забезпечує права громадян, законність і правопорядок, керуючись Конституцією — для однієї людини роботи достатньо.