Якщо ви ще не забули, минулий тиждень був страсний. Хоча про що я? Як це можна забути? Щодня нам нагадували про тонкощі передвеликодньої поведінки: не так з амвонів, як з трибун. Особливою турботою про благочестя співвітчизників особисто мене зворушували ті політики, в кого основою світогляду є атеїзм. Принаймні протягом багатьох десятиліть «страсними» у партійному вимірі в них вважалися інші дні: 7 листопада, 1 травня чи 22 квітня. Але Господь з ними, новонаверненими православними. Прийти до «канонічного» патріархату ніколи не пізно, навіть безбожникам за визначенням...

Отже, пригрозивши опонентам небесною карою за гріховні дії і помисли в найостанніший тиждень великого посту, а підтримка указу Президента, поза сумнівом, є «невизволенням від лукавого», творці «видимого і невидимого» показали нам взірець християнського смирення. Я пересвідчилася, як страсної середи в центрі столиці мобілізоване воїнство «національної єдності» втілювало догмати своїх кумирів у практику.

— Сто грамм за генерала, сто грамм за адмирала, сто за буфетчицу Марусю, за святую нашу дружбу, — трохи не «в тин», гугняво «проповідував» зі сцени під «бек-вокал» натовпу та поблажливі усмішки притомлених від «но пасаран» промовців якийсь «майстер пісенного жанру». «Золотые купола наколоты на груди моей», — молився на задвірках майдану інший соліст під індивідуальну гітару. Якщо ця какофонія є псалмами, як попереджали нас у страсних проповідях політики, то поясніть мені, нетямущій, кого мали на увазі під буфетницею Марусею: Марію Магдалину, Марію — сестру Лазаря, Марію Клеопову чи, може, й саму Богородицю? І хто той загадковий адмірал: чи не побожний, бува, Йосип з Ариматреї, котрий, якщо не зраджує пам’ять, зняв з хреста і поховав Ісуса? За такий благородний вчинок і справді можна вшанувати пам’ять чоловіка чаркою. Але після закінчення посту...

Страсний тиждень минув. Якийсь не відомий нам Фонд захисту гласності щойно закликав журналістів не «піддаватися тиску секретаріату Президента на свободу слова». В чому полягає цей тиск, їй-богу, не розібралася. Кажуть, що державні структури посилили тиск на журналістів. І під цими «державними структурами» чітко проглядає лик Віктора Балоги. Не дає він «можливості журналістам інформувати суспільство про те, що відбувається в органах влади».

Цікаво, де був цей самий Фонд захисту гласності, коли кулак Калашникова спрямовувався проти знімальної групи СТБ? Чому мовчить, коли 90 відсотків донецьких журналістів нарікають на цензуру, і, напевно, Банкова тут ні до чого? Невже фонд проспав такий важливий для утвердження свободи слова момент? А може, все набагато простіше. Страсний тиждень нам оголошують безвірники. За гласність турбуються цензори. Одне слово, Бога мобілізовують як донецького шахтаря. Без права на самостійність вчинку.