Гості вартістю у півмільярда

Щоправда, одразу виникає запитання: чи має право вже десять днів мовчати Конституційний Суд у такий критичний момент для держави, суд, який ми, суспільство, утримуємо за рахунок сплачуваних нами податків, і зовсім непогано утримуємо? Та він же для того й утворений, щоб казати своє слово у вирішальні дні, а не вичікувати, чия візьме в інший спосіб! Чи так уже важко проаналізувати преамбулу і шість пунктів указу Президента? А спроба Голови КС пана Домбровського піти у відставку у відповідальний для країни час — це що, брак громадянськості? Не хочу так думати. А позавчора ще п’ятеро з КС «застрайкували» — подейкують, тиску злякалися, сердешні. Наразі — красені!

Отже, на сьогодні нам таки загрожують дострокові вибори, в результаті яких, за всіма прогнозами, ті самі гості зайдуть у ту саму хату, сірич такий самий розклад політичних сил матимемо й у Верховній Раді наступного скликання.

Тобто ми з вами, громадяни, маємо заплатити за проведення виборів. Одні кажуть понад 300, інші — 700 мільйонів гривень, отже, візьмемо середину — півмільярда гривень — за задоволення бачити в парламенті практично ті самі обличчя. Власники цих облич будуть знову палко сперечатися, об’єднуватися — роз’єднуватися, поки таки поділять портфелі й, можливо, почнуть працювати. Або все піде за іншим сценарієм: нинішня опозиція уздріє, що знову не її копа молотиться... І що тоді?

Здавалося б, мені, не втрапивши до Верховної Ради нинішнього скликання, можна радіти. Аякже, з’являється, бодай теоретичний, шанс туди протовпитися. Або просто допомогти якійсь політичній силі на виборах у надії, що вона не забуде цього, коли формуватиме виконавчу владу. Та кажу щиро: з егоїстичної точки зору відмовляюся розглядати цю ситуацію.

Але не можу не розглядати її з точки зору насамперед депутата першого скликання, бо це ми, колеги по тому скликанню, і є, без перебільшення, батьками-засновниками незалежної України. І нас тоді підтримав увесь народ. На референдумі. Це ми йшли на чималий особистий ризик, бо ще існував СРСР, це ми пережили ДКНС і доросли до Акта незалежності. Це було в той час, коли багато хто з нинішніх кандидатів у вершителі долі України, маю на увазі зокрема В’ячеслава Кириленка, Юлію Тимошенко і Юрія Луценка, разом з шановним Президентом Віктором Ющенком в політичному плані ще під стіл пішки ходили. Можливо, трохи й виглядали, що воно навкруги діється. Принаймні на тодішніх майданах їх не було. Україна чула інші голоси.

Між іншим, тими голосами й перами в Декларації про державний суверенітет України, першій у новітній історії заяві, що країна наша починає самостійне життя, сказано про позаблоковий статус нашої держави. Нагадую це окремо і виключно для пана Ющенка і його прибічників. І для всіх, хто пнеться в НАТО.

А тепер давайте перегорнемо сторінки останніх двох років. У третьому компромісному турі Президентом стає Ющенко. Вже з майдану лунає вимога: Тимошенко — у прем’єри. Слід думати, там збиралися потужні фахівці з добору й розстановки кадрів. І ось вона очолює уряд. Життя перестає бути нудним: то цукрова епопея, то гучні заяви про боротьбу з цінами на м’ясо на ринках — витіснимо посередника, допустимо селянина до прилавка і тощо — змінюються боротьбою між «любими друзями» і урядом за право контролю над постачанням енергоносіїв до України. Результат: Президент відправляє прем’єра у відставку. Поділити «трубу» борцям за народне благо виявилося не під силу.

Президент пропонує очолити уряд Юрію Єханурову з «Нашої України». Що ж робить фракція Партії регіонів, представник якої, Віктор Янукович, був досить успішним прем’єром до президентських виборів і, відповідно, амбіцій піти в уряд у фракції предостатньо? Користується розладом у таборі переможців? Бойкотує роботу парламенту? В той час, коли Юлія Тимошенко кому тільки може з депутатів пропонує не голосувати за Єханурова, свого соратника по майдану, в обмін на прохідні місця у виборчому списку свого блоку на ось уже близьких виборах до парламенту, фракція Партії регіонів віддає всі свої голоси за нашоукраїнця. Мотив: державі потрібен уряд, а Єхануров — хороший фахівець.

Порівняйте: деструктивна, за принципом чим гірше, тим краще, бо її, улюблену, відлучили від прем’єрства, позиція Юлії Тимошенко і позиція Партії регіонів, які наступили на власні амбіції, віддали голоси конкурентові, бо в самих ще ваги було замало. Але щоб зірвати призначення Єханурова — вистачало. Та вони не стали гратися в перетягування каната, бо за це б заплатити всі ми економічними й соціальними негараздами.

Далі — вибори до Верховної Ради, і в тяжких і тривалих пологах створюється антикризова коаліція, яка й формує уряд, оскільки «помаранчеві» опинилися в меншості.

На початку нинішнього березня виповнилося півроку уряду антикризової коаліції. Я не хочу казати, що команда Віктора Януковича бездоганна. Жоден уряд у світі не є досконалим. А тим паче уряд, який діє в країні, де цілком сформувався корумпований капіталізм, де, відповідно, чимала когорта з депутатів усіх рівнів і чиновників тільки й чатує, де що поцупити: чи то земельки високоліквідної побільше, чи іншої власності.

Утім, цей уряд — найуспішніший за всю добу незалежності України. Що й засвідчили результати піврічної діяльності. Це й відчутне, на вісім з гаком відсотків, зростання валового внутрішнього продукту, і головне — сталі позитивні імпульси в економічний і соціальний стан суспільства. Хотів написати — в «соціальне здоров’я», але пишу «стан», бо до соціального здоров’я суспільства нам ще ой як далеко.

І от журба велика відвідала нашу славну опозицію: а що воно далі буде, якщо так піде? Робочих місць побільшає, рівень життя підвищиться, а Янукович ще й каже, що знайдуть в Україні роботу й ті, хто нині по закордонах поневіряється, — з чим тоді нинішній опозиції йти на вибори 2011 року? Переможуть тоді регіонали, комуністи й соціалісти, та ще й з таким відривом, хоч плач.

Висновок: треба брати владу. Будь-якими методами. Поки ще не зовсім пізно. Шанс бодай химерний, але є.

А тут ще окремим хлопцям з опозиції почало набридати бігати до щитової чи в інший спосіб намагатися зірвати роботу парламенту. Воно й правда: ну не для того ми, виборці, найняли їх на роботу депутатами, своїми ж голосами найняли, та ще й на роботу високооплачувану, щоб вони тільки й осягнули, як світло в хаті вимикати. Та ще й чинити таке на тлі загалом позитивної роботи уряду. І захиталися лави опозиційних фракцій.

Ну скажіть, хіба від усього цього не полетиш щодуху до «цитаделі світової демократії» — благословіть на дійство, а ми вам за це Україну в НАТО приплуганимо, Президент у нас, знаєте, нерішучий, то треба якось... Одне слово, нерішучого ми налякаємо. Он хоча б так: набереться в Коаліції національної єдності триста депутатів — начувайся тоді, Президенте!

Вдалося. Таки налякали. У пані Юлії — залізна логіка. От тільки чи потрібна Україні та персональна логіка боротьби за владу за будь-яку ціну?

Але оскільки гаранта таки налякали сумними перспективами, то й народився відомий усім указ Президента. В якому й натяку немає на ст. 90 Конституції, яка, одна-єдина, чітко перелічує причини, що дають підстави для припинення повноважень Верховної Ради. Бо немає тих причин у діяльності парламенту. А ще нікому, навіть нашим політикам, не вдавалося спертися на те, чого не існує.

Цей указ — тиск, сваволя, переляк, що завгодно, але тільки не те, що має відношення до Основного Закону. А тепер ще й Конституційний Суд, справно отримуючи зарплату, маринує справу.

То що ж нам, виборцям, дружно й весело, з черговими надіями в головах прямувати до виборчих дільниць в означений день? Чи не занадто? Чому це Президент так сподівається на нашу покірність і одностайність? Чим він їх заслужив? Може, ще одну хлібину роздасть на якомусь екзальтованому майдані?

Чи не краще півмільярда гривень витратити на медичне обладнання для наших лікарень, на допомогу прикутим до ліжок і інвалідних візків хворим чорнобильцям, на підвищення пенсій? Чи мало у нас проріх?

Але витрачати на те, щоб далі тріщала навпіл країна, щоб ті самі гості в ту саму хату... Чи не занадто дорого коштуватиме нам переляк Президента? А ще врахуйте не лише прямі витрати на проведення виборів, а й втрати від нестабільності, погіршення керованості країною тощо.

Впевнений, Україні потрібен інший виборчий закон до парламенту. Нинішній є суто проолігархічним. Коли під кілька розкручених, відомих імен складаються виборчі списки з будь-кого. Хто з нас знає двадцятого, п’ятдесятого, сотого у будь-якій фракції? Відповідно й депутати жодним чином прямо не пов’язані з клопотами громадян. Значно краще було б, якби в 450 округах змагалися за кожний мандат і представники партій, і люди, безпосередньо висунуті виборцями. З чітким, максимально простим механізмом відкликання виборцями округу депутата, який не справджує їхніх сподівань. Тоді й можна говорити про наповнення реальним змістом звання народного депутата. Це, на мою думку, стосується і виборів до рад усіх рівнів.

До речі, й загроза розколу країни за такого виборчого закону до парламенту значною мірою відпадає.

Але щоб мати такий закон, треба, як мінімум, щоб працювала Верховна Рада, а не влаштовувати дострокові вибори лише тому, що Юлія Володимирівна в іншому разі не бачить особистої перспективи.

Ми в першому скликанні сподівалися, що вводимо інститут президентства в Україні для зміцнення молодої держави... І це було.

Але від самого початку Президент ставав і тим центром, до якого тяглися найспритніші і найбезсоромніші. Які готові були співати хвалу, надавати послуги, аби натомість мати доступ до заводів, фабрик, земельних угідь, бюджетних коштів... У одного чоловіка випросити легше, ніж у цілого парламенту. Він, цей чоловік, віддячує і заохочує. І виростає почет, який грає короля. То чому ми, при здоровому глузді і ясній пам’яті, повинні ще й підігрувати? Та ще й за свої кровні...

Колись ми, у тому ж таки першому скликанні, склали повноваження на рік раніше. Але разом з першим Президентом. І що, сильно те допомогло? Прийшов Леонід Кучма і розцвів отой самий корумпований капіталізм. Що почав розпускати квіточки ще за першого гаранта.

Ще раз на ті самі граблі?..