Проводи, гробки, дарна неділя, могилки, радониця, радуниця, родичі, Томина неділя, Хомина неділя — традиційні громадські поминки, що припадають на першу після Великодня неділю і наступні за нею кілька днів.

Поминання родичів на проводи — давній слов’янський звичай, що отримав своє місце в християнському календарі. Його не змогли викоренити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. За часів тотального атеїзму навіть невинне поминання предків вважалося поклонінням. Переносили на 9 Травня, роблячи Свято Перемоги одним із жалобних днів.

Назва поминальних днів — Радониця — збереглася з часів Київської Русі. На території України вона досі поширена на Чернігівщині й на Сумщині. Назва Хомина (або Томина неділя) походить від дня святого Хоми, який відзначають у наступну після Великодня неділю. В інших регіонах назви відображають суто функціональний зміст поминання, проводи померлих родичів.

Поминання — не просто традиція, це певний моральний тест: доки своїх покійних батьків-дідів-прадідів поминають, доти вони живі в пам’яті. В Англії, наприклад, можна знайти в цвинтарних архівах документи про своїх предків аж до XVІ століття. Доглянуті могили не підлягають знищенню. Скажімо, якщо за століття народжується три покоління, то можна простежити свої корені до 10—15-го коліна і, навіть, знайти могилу свого прапрадіда.

Це дуже шановане свято. До цього дня прибирають кладовища, садять на могилках квіти, ставлять пам’ятники і хрести. У ці дні приходять на могилки цілими родинами, замовляють поминальні панахиди, роздають милостиню за спокій душ померлих, влаштовують трапезу з пасками, крашанками та іншими наїдками. У невеликих містах і селах ще й досі існують традиції громадського поминального обіду, на який збирається уся громада чи її частини. Готують у казанах капусняк чи куліш, роблять «складку», тобто зносять різноманітні страви. Це свято єднання живих і мертвих, свято продовження життя.

Деякі релігійні діячі вважають, що носити на могилки паски, крашанки і робити поминальні обіди не є моральним. Так було у XІІ—XІV століттях, коли забороняли готувати коливо за душі померлих. Але колив, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинали поминальну трапезу. І в день похорону, і на дев’ятини, і на сороковий день. Функція колива як ритуального атрибуту поминального застілля, вірогідно, в тому, що воно ніби служить посередником, зв’язковим між світом живих і світом мертвих. Пригощання коливом і роздача пирогів-гостинців наприкінці поминок є своєрідною пам’яттю про покійного.

Як правильно поминати?

Микола Волосянський, протоієрей храму Преображення Господня УПЦ КП:

— Померлим родичам потрібна не земна їжа, що несуть у поминальну седмицю на цвинтар, а духовна. Тож правильно поминати церковною молитвою, яка підноситься до Господа во спасіння душ. Дуже добре, коли священик відслужить панахиду на могилі. А пом’янути ліпше вдома, зібравшись усією родиною. Непотрібно — вішати на хрести і штучні вінки, це, вважаю, зайве сміття — набагато краще живі квіти на гарно прибраній могилці, що є свідченням нашої доброї пам’яті.

Фотоетюд Олександра КЛИМЕНКА (із архіву «Голосу України).