На традиційне у весняний час запитання, як сіється, що планується на нинішній рік, Володимир Марченко, керівник полонської агрофірми «Маяк», відповів запитанням: «А кого це цікавить, окрім хіба що журналістів? Ще ніхто не спитав, що ми робимо, як. Хоча і раніше жилося непросто, але такого байдужого ставлення влади до сільських проблем не пригадується».

Марченко — не просто досвідчений керівник. Уже багато років він утримує в своїх руках одне з найпотужніших господарств не лише району, а й області. Умів виходити із найскладніших обвалів: і фінансових, і матеріальних. Тому чути гіркоту й розчарування в його словах просто незвично.

Замість шкварки — пляшка пива?

Здавалося б, і тепер господарству нема чого ремствувати. Ще з осені всі площі були готові до посівів. На початку березня з літака (розкіш, яку мало хто може дозволити собі в краї) підживили озимі. Горох, овес, трави, ячмінь уже посіяно. Чекай тепер, щоб уродило, і збирай із врожаєм грошики.

Та спокій оманливий. Марченко натягує в тугу струну свої нерви і сили, вимагає і від підлеглих того ж, щоб раптом в один день не перетворитись із потужного господарства на банкрута. А таке цілком можливе.

— Кілька років тому ми мали 4,5 тисячі голів свиней, — розповідає Володимир Леонідович. — А потім на ринку стали складатися доволі вигідні умови для тих, хто займається свинарством. Швидко ми наростили поголів’я до 7,5 тисячі. Ну, здавалося б, чому так і далі не працювати? Господарству — прибутки, людям — свіже м’ясо, так ні, не може такого бути, треба, щоб ми знову отих декілька тисяч голів скинули. А хто від цього виграє?

Причин для такого ходу кілька. Згадує керівник торішній неврожай, який позбавив господарство власних кормів. Тепер доводиться возити звідусіль. Але от який парадокс: машина корму стає господарству в 200 гривень, а транспортні послуги — в 1,2 тисячі. Хіба ж вигодуєш за таких затрат «вигідне» порося?

А тут зі свого боку тиснуть заготівельники, диктуючи небувало низькі ціни. Уже й за 5 гривень за кілограм здати свиню на найближчі м’ясопереробні підприємства важкувато. Але й ця ціна хіба що в «Маяку» дотягує до собівартості, а для бідніших таке свинарство — суцільні збитки.

Марченко не сумнівається: збиває ціну не його свиноферма і не українське перевиробництво м’яса, а дешева неякісна контрабанда, що нестримним потоком ллється у країну. Дивно: всі не хочемо їсти сурогатні ковбаси, шукаємо на базарі свого, домашнього сальця, тільки й розмов про шкідливість м’ясних фальшивок, а водночас даємо саме їм «зелене світло», рубаючи під корінь і полонське, і подібні до нього господарства.

«Маяк» зуміє викрутитись і з цієї ситуації, як робить це не вперше за останні півтора десятка літ. Але хто від цього виграє? Акцент із свинарства вже переносять на пивоварний ячмінь. Ця культура стає дедалі вигіднішою, коли на неї є замовник. Здається, тільки лінивий і дуже бідний не посіє цієї весни ячменю. І цим можна було б навіть похвалитись. Якби не декілька обставин: піде він, урешті-решт, не на паляницю і не на корми худобі, а «пектимуть» із нього лише «рідкий хліб». І, здається, що пиво перетворюється на наймасштабніший і найпопулярніший продукт, котрий спроможне виробляти і село, і переробка. Нічого не маю проти нього, але хіба заміна рівноцінна?

Керує не ринок, а нужда

Для села вже стало традиційним, коли постійно вносить корективи в його роботу посилання то на погоду, то на дефіцит (грошей, пального, насіння, добрив — чого завгодно), а тепер ще й ринок. Дуже вперто селянину втовкмачують: лише він може вирішувати, що сьогодні сіяти, скільки молока доїти і яку свиню вирощувати. Усе це правильно. От якби ще на цьому ринку та добрий розпорядник. Тоді і товар був би до речі, і ціна всіх влаштовувала б... Не ринок, нужда і безладдя скеровують сівачів.

У «Маяку» встигли вже й із цукровими буряками впоратися. Сіяли, як завжди, свої традиційні 200 гектарів. Зумів Марченко знайди спільну мову з цукровиками. Ті з ним не просто розраховуються за сировину, а ще й допомагають у проплаті за нову техніку. Договори укладено на кілька років наперед, і партнери намагаються їх дотримуватися. Але ці стосунки видаються просто фантастичними на тлі того, що переживає цієї весни буряківництво.

— Я вже не кажу про наш район, якось проїхав через кілька областей — порожні поля. Он у сусідньому Білогірському районі господарство, котре традиційно сіяло буряки, нинішнього року заріклось це робити. А як інакше, коли завод завинив їм декілька мільйонів гривень? Кажуть, у державі перевиробництво цукру, от ринок зайве й відкидає. Ще не навчилися ми стільки виробляти, щоб з’їсти не змогли. Просто немає порядку ні в селі, ні на тому ринку, — підсумовує Марченко.

На калькуляторі швидко підраховує, яку ціну декларує держава за тонну буряку і скільки коштує кілограм цукру. За теперішніх 175 гривнях за тонну навряд чи знайдеться багато охочих сіяти солодкі корені. А про оптимальні 200 — 210 гривень за кризової ситуації в галузі годі й мріяти. І що ж той ринок скаже вже через рік-другий?

Воно, наче, й не погрішиш, що з боку держави вже зовсім ніякої підтримки немає. «Маяк» розраховує на свій мільйон гривень дотації за кілограм великовагової худоби. Очікує відшкодування і за мінеральні добрива, і за гектар посіяних озимих. Але знову-таки підтримка ця, виявляється, з одного боку, не всім доступна, з другого — не така, що, справді, регулювала б ринкові відносини.

Погорівши торік на буряках, нинішньої весни кмітливі господарники швидко переключились на ячмінь та кукурудзу. Найближчими днями і в «Маяку» сіятимуть її. Але дотаційної підтримки вже не буде. Чому? Та хто ж його знає. Просто десь наверху свого часу був визначений певний перелік культур, за які надійде доплата. Але вийшло так, що те, у що господарства вкладатимуть цієї посівної найбільші кошти, не враховано.

Гадання на ратицях

Попри все в Марченка є своя теорія розвитку господарства. «Це як криве колесо на возі — завжди залишає через певну відстань свій слід, — розказує. — Так і ми, наче щербате колесо, кожних чотири-п’ять років залишаємо якийсь кривий слід. Потім трохи відживемо, і знову — ляпсус».

Нині «Маяк» живе за рахунок молока та великої рогатої худоби, якої в господарстві понад дві тисяч голів. Триста корів щодня дають до п’яти тонн молока. А це до 270 тисяч гривень доходу на місяць. Непогана копійчина. Тому у найближчі три роки планують збільшити дійне стадо до півтисячі голів. У тому, що Марченко це зробить, можна не сумніватися. Але чи буде так само вигідне молочарство через три роки, ніхто не може дати гарантії. Бо ж може вийти так, як із свиньми: ферми реконструювали, поголів’я нарощували, а тепер думають, як позбутися нерентабельної галузі. Утім, хтозна, якщо переживуть цю кризу, дивись, за кілька років свинина знову знадобиться — нічого не вдієш, криве колесо. Ось так і виходить: хто гадає на кавовій гущі, а хто — на свинячих ратицях.

«Маяк» не хоче здаватись. Допоки трудиться, сіє, доти й живе село. Хоч би як важко було, а планує взяти в оренду близько 200 паїв у сусідньому селі. Кілька років тому вже навіть пробували там сіяти. Перший рік лише гроші вкладали, практично нічого від тих земель не маючи. І вже за рік поля почали давати віддачу. А тут де не візьмись з’явилися заїжджі бізнесмени, наобіцяли людям золоті гори. Ну, ті від Марченка паї й забрали. А за три роки дохазяйнувалися до того, що лише з бур’янів урожай збирали. Тепер знову до Марченка прийшли.

А там і з іншого краю люди просять, щоб узяв землю, яку вже років шість узагалі ніхто не обробляє. Підрахували: щоб там посіяти, треба до 300 тисяч гривень витратити. Бідному таких грошей ніколи не знайти. Для багатого «Маяка» це теж чималі кошти, але він їх знайде.

Знайде не тому, що твердо впевнений: уже восени зібраний на цих землях урожай принесе прибуток. Навпаки, тут колесо може так хильнути, що тільки дивись, хто втримався. Просто десь на генному рівні кличе земля, і кожен хазяїн знає — її треба засіяти.

Хмельницька область.