Цій історії рівно 15 років. Ми були тоді відчайдушні і, в хорошому розумінні слова, амбіційні, а навколо починалося геть нове життя. Ми були ще молоді тією мірою, коли багато чого вже вміли, але й багато чого ще хотіли. А працювали у нами ж створеному незалежному тижневику (тоді таке було ще можливе!). Отож ми встигли випустити чотири номери (наклад, до речі, становив 61 тисячу примірників). І отут хтось звернув увагу: якщо на день перенести вихід наступного
— 5-го номера, він припаде на 1 квітня. Жартувати — то жартувати...Але як найкраще розіграти читачів? Ідей було багато. Відібрали найнеймовірніші, і їхні автори одразу кинулися втілювати свої задуми в життя. Не розповідатиму про всіх, заощаджуючи місце на газетній сторінці та дорогоцінний час читачів, а зупинюся, звісно, на своєму. В Радянському Союзі в перебудовний період
— багато хто називає його перехідним від тоталітарного порядку до розгнузданої свободи — було знято заборону на публікації про НЛО, прибульців, різні аномальні явища. Тоді ці теми були дуже модними, захоплювали мізки читачів, значною мірою сприяючи зростанню газетних накладів. Це й визначило мій вибір теми: прибульці...Але про них, чесно кажучи, у ті роки було вже написано-переписано. Що ж придумати для розіграшу? Ідея, як завжди, прийшла несподівано, і рука, здавалося, сама почала виводити на папері в
’язь слів...Несподіваний дзвінок до редакції: ви пишете про НЛО, прибульців, якщо хочете побачити щось незвичайне, приїжджайте завтра вранці до нас у лабораторію... Журналіст, зрозуміло, погоджується, приїжджає, а далі
— процитую текст п’ятнадцятирічної давності, в ньому — вся суть:«...
Заходжу до строго обставленого кабінету, назустріч піднімається міцний, років під шістдесят чоловік з розумними очима, що вивчають мене, одягнений у форму полковника медслужби:—
Я начальник цифрової лабораторії київської філії Центру стратегічної контррозвідки космічних військ... Ви, звичайно, чули або читали про нібито збиті американцями нерозпізнані літаючі об’єкти, полонених при цьому пілотів? Отож це не пустопорожні вигадки газетярів, а справжнісінька правда: усього ними було захоплено сімдесят три пілоти, однак шістдесят один у різні роки з різних причин помер.Так-так, не дивуйтеся, це найточніші дані. Їх представили нам самі американці. До слова, ми постійно обмінюємося такою інформацією. Тема ця така важлива, що ми воліємо тісно співпрацювати із заокеанськими колегами. Щодо колишнього СРСР, то таких випадків у нас менше
— наші льотчики спецескадрилей одержали дозвіл збивати подібні об’єкти лише років дванадцять, якщо не помиляюся, тому. Щоправда, у нас незмінно вищий відсоток тих, хто залишився живим. На сьогодні їх дванадцять: п’ятеро — у Москві, троє — в нас, один — у Ташкенті, і троє — в... Ну, це не має принципового значення...Отже, наші дослідження в цьому напрямі вітчизняної космічної медицини мають пріоритетний характер. Одним із підтверджень чого є успішні тривалі орбітальні польоти радянських космонавтів. Зрозуміло, що секрети цих успіхів ретельно охороняються...
У цьому зв
’язку особливо цінні результати роботи чотирьох наших лабораторій колишнього Міноборони колишнього Союзу, де проводяться всебічні дослідження гуманоїдів. При цьому треба зважити, що за останні чотири-п’ять років (найактивнішого сучасного періоду відвідин Землі інопланетянами) відповідним структурам як у колишньому СРСР, так і в США не вдалося збити жодного нерозпізнаного об’єкта. Прибульці вочевидь почали поводитися обережніше і, мабуть, перейшли на принципово нову, досконалу літальну техніку.Нам удається зберігати життя наших пацієнтів ось уже впродовж дванадцяти років. Це дуже гарні показники, які перевершують американські. Для світової науки результати наших досліджень можуть мати величезне значення, але вони завжди були засекречені.
А тепер, нарешті, поясню, чому ви тут. У зв
’язку з розвалом СРСР колишнє Міноборони відмовилося фінансувати ці науково-дослідні роботи в нашій лабораторії. Українському Міністерству оборони такі витрати — а йдеться про більш ніж півтора мільярда карбованців — просто не під силу. Я розумію, що порушую відповідні інструкції, розумію всю міру своєї відповідальності за це, але мовчати більше просто не маю права. Ми перейшли до такого рівня результатів досліджень, що вони мають стати надбанням усього людства. Припинення досліджень не тільки означає смерть наших пацієнтів, а й зачиняє кватирку нашого погляду у Всесвіт.Я звертався з цього приводу куди тільки можна, і все безрезультатно. Тепер хочу звернутися через газету до світової громадськості...
Зараз вас проведуть у лабораторію, фотографувати там нічого не можна, можу дати тільки знімок, який закарбував аварійне десантування з НЛО, збитого лазерною гарматою американським
«Шатлом» років сім тому...Переступаю поріг напівтемної кімнати, і раптом просто переді мною за скляним екраном виникає якийсь неземний сіро-блакитний холодний пейзаж.
—
Дивіться он туди, у лівий кут, — підказує один з моїх гідів.Напружую зір і помічаю дві мерехтливі фіолетові фігури, що чимось нагадують землян. Тільки обличчя якісь невиразні, наче на
«змазаній» фотографії.—
Нам час іти, — дотик до мого плеча, і через кілька хвилин я виходжу на сонячну тиху вулицю, де за рогом на мене чекає біла «Волга»...Минуло вже кілька днів, але ці люмінесцентно-фіолетові фігури все ще стоять перед очима. Невже вони загинуть. Загинуть
— з вини людей?»Одне слово, вийшла непогана така собі
«клюковка». До того ж проілюстрована розмитою фотографією якихось обрисів, схожих на силует космічного корабля, і літаючою фігурою в трохи незвичайному скафандрі.Скажу відразу, народ
«клюнув» на всі наші приколи. Кілька днів редакційні телефони просто розривалися від дзвінків. Але найсерйозніше ставлення було до «Неземних пацієнтів...» Читачі запитували, куди можна переказувати свої кревні гроші для порятунку прибульців. У ті часи в людей водилися не тільки гроші, а й доброта.Минуло кілька тижнів, і ажіотаж навколо першоквітневого номера почав згасати. Турбот у ті часи в людей вистачало. Але історія з прибульцями раптом набула нового повороту. Недарма кажуть, що найкрутіші сюжети підкидає саме життя.
Напередодні випуску чергового номера тижневика до мене в кабінет зайшла наша співробітниця:
—
До вас відвідувач.—
Завтра нехай приходить. У мене немає зараз ні хвилинки вільного часу.—
Та ні, — нахилилася вона і тихо мовила: — Він з КДБ.—
Що ж, нехай заходить...Чесно кажучи, я вже не пам
’ятаю ні обличчя, ні прізвища цієї літньої людини, котра відразу простягла мені посвідчення заступника керівника напряму щойно створеної Служби безпеки України.—
Я до вас по консультацію, — сказав він і вийняв з папки складений удвоє аркуш газетного паперу. — Це не у вашій газеті було?—
Так, — здивувався я, розглядаючи знайому сторінку з біжучим рядком «Неймовірно, але факт?» — А що вас цікавить?—
Автор цієї статті «Неземні пацієнти надсекретної лабораторії».—
Автор перед вами.—
Але тут інше прізвище.—
Знаєте, є ще таке поняття, як псевдонім.—
Це набагато все спрощує. Назвіть, будь ласка, адресу цієї лабораторії.Після цих слів мене замучили неясні сумніви
— як сказати правду цьому серйозному чоловіку із не менш серйозної організації, який спеціально приїхав з цього приводу в редакцію.—
Розумієте, це вигадка, — я дістав з тоненької ще підшивки популярну вже «п’ятірку». — Ось дивіться, і дата є — 1 квітня.—
А як же фото? — розгублено запитав він.—
На комп’ютері хлопці зробили, — сказав я і відвів погляд убік.Але очікуваної бурхливої реакції після цих слів не настало. Відвідувач поліз до кишені, дістав хустинку, витер своє раптово зіпріле чоло і тихо сказав:
—
Ну й дякувати Богу. Але коли ви писали це, може, щось вас до цього підштовхнуло?—
Нічого такого. Усе це — чистісінька вигадка.—
Ну й дякувати Богу, — повторив він. — А то знаєте, скільки всіляких таких штучок залишилося в нас після Союзу...Ми майже одночасно перевели подих, я запропонував йому каву, він, подякувавши, чемно відмовився і відкланявся. Йшов квітень 1992 року...
