ПРО ТОЙ ЧАС З ВЕЛИКИМ ЗАДОВОЛЕННЯМ

Георгій Саркисьянц вважається одним з перших спортивних телевізійних коментаторів. Старше покоління пам’ятає його репортажі зі змагань з боксу, фігурного катання, футболу... Він коментував 12 олімпійських ігор, є автором багатьох телепрограм про видатних спортсменів. Сьогодні Георгій Георгійович на пенсії, живе в Москві. Недавно побував на Луганщині, приводом для чого став 85-й день народження його двоюрідної сестри, котра мешкає в місті Кремінній. Скориставшися нагодою, наш кореспондент зустрівся з Георгієм Саркисьянцем і взяв у нього інтерв’ю.

— У п’ятдесяті роки телебачення в СРСР, по суті, тільки зароджувалося. І, мабуть, молоді люди вашого часу мріяли тут працювати. Розкажіть, як ви потрапили на ТБ, Георгію Георгійовичу? Готувалися до цього чи допомогла випадковість?

— За професією я журналіст. Закінчив Ленінградський університет, повернувся додому й почав працювати в багатотиражці «Москва—Волга». Я любив спорт, активно ним займався. Із багатьох видів мав розряди, а з боксу був майстром спорту. Але, що цікаво, про спорт практично не писав. Мене більше захоплювало мистецтво, і я активно співпрацював з журналом «Театр». Писав рецензії на спектаклі, нові фільми, виставки тощо. Раптом мені пропонують: на телебаченні потрібен молодий журналіст, який знає і любить спорт, чи не хотів би я спробувати свої сили? А я у свою чергу запитав: «А що таке телебачення?» Ішов 1959 рік, про тележурналістику ми нічого не знали, тому інтерес, звичайно, був. Одне слово, поїхав я на Шаболовку. Зі мною поговорили і запропонували зробити передачу про підсумки футбольного сезону 1959 року. Ось такий був мій перший екзамен. Передачу я зробив. У ній брали участь спортивний коментатор Вадим Синявський, тоді тренер-початківець Костянтин Бєсков та інші. Вийшла непогана програма, іспит я склав, і мене взяли до штату. Пізніше я став редактором редакції новин. А моя коментаторська діяльність почалася з такого випадку.

У серпні 1960 року керівництво телебачення попросило мене підготувати сценарій свята до Дня фізкультурника. Свято того року збіглося в часі з проводами збірної команди СРСР до Рима на Олімпійські гри. Я написав сценарій на 30 сторінках і готувався передати його Ігорю Кирилову, котрий мав вести свято. Але мій начальник викликав мене і запропонував: у тебе, мовляв, гарна дикція, поставлений голос, тож читай свій сценарій сам, веди цей парад. Порядок і текст за сценарієм я знав добре, тому коментував переважно те, що відбувалося на полі. Після параду мав розпочатися футбол. Добре пам’ятаю цей матч. Грали ЦСК МО і донецький «Шахтар» у півфіналі кубка СРСР. Його мав коментувати Ян Спарре, та, як з’ясувалося, він занедужав. Редактор знову викликав мене і сказав: «Починай, веди матч». Отож мені довелося коментувати перший тайм. Мало того, на бігову доріжку в цей час виходили легкоатлети на чолі з нашим великим спортсменом Петром Болотниковим, і мені наказали: «Веди репортаж!» Одне слово, цей день і визначив мою подальшу долю на телебаченні.

— І ви тоді не розгубилися? Вас не злякала така велика відповідальність?

— Знаєте, в молодості ми були... всеїдними. Дуже активними, енергійними. Зокрема, всі захоплювалися спортом. Я, наприклад, був чемпіоном Москви в бігу на коньках на 1500 метрів, мав перший розряд з велоспорту... Різні випробування нас загартовували, стимулювали.

— Георгію Георгійовичу, скільки видів спорту ви коментували свого часу?

— Репортажі зі змагань я вів практично з усіх видів спорту, крім хокею із шайбою. Знаєте, я був геть байдужий до цієї гри. Озеров не раз мене умовляв коментувати цей вид спорту, але мені це було нецікаво. Наша редакція розширювалася, приходили нові люди, і я поступово розвантажувався. Ніні Єрьоміній віддав коментувати баскетбол, Фариду Досаєву — плавання і художню гімнастику. А взагалі вважається, що я — перший радянський телекоментатор у двох видах спорту — фігурному катанні та боксі.

— З ким з українських коментаторів у вас склалися дружні взаємини, які тривають досі?

— Багатьох уже немає. Підтримую дружні стосунки з Фаридом Досаєвим. Свого часу він виїхав з Москви, повернувся в Україну.

— Георгію Георгійовичу, зізнайтеся, з вами траплялися якісь кумедні історії чи помилки в мові? З коментаторами це буває...

— Якихось ляпсусів не пригадаю, а смішні ситуації бували. Наприклад, у 1976 році на Олімпійських іграх у Монреалі. Заходжу я до своєї коментаторської кабіни, щоб вести прямий репортаж зі змагань з боксу, а на моєму місці сидить чоловік. Я показую йому напис — «ТБ Радянський Союз» і кажу англійською мовою: «Звільніть моє місце, мені треба працювати». Але той лише усміхається і мене начебто не розуміє. Я, зізнатися, почав нервуватися: через тридцять хвилин треба виходити в ефір і за цей час вийти на зв’язок з Москвою. На тому кінці дроту — мій дублер. У разі відмови зв’язку він продовжить репортаж, тому я мусив його поінформувати, про що говоритиму. Й часу на домовленості в мене не було. І тут згадав: я ж боксер! Став у стійку й енергійно пішов на непроханого гостя. Він усміхнувся, піднявся з мого місця і вийшов. Коли я вже провів тригодинний репортаж, у кабіну до мене зайшов наш олімпійський чемпіон Володимир Енгибарян, а з ним... мій недавній гість. «Георгію, — звернувся до мене Володя, — хочу тебе познайомити з твоїм італійським колегою. Бенветутті — олімпійський чемпіон з боксу, чемпіон Європи серед професіоналів». Уявляю, що було б зі мною, якби зав’язав із цим італійцем бійку!..

— У радянські часи ви часто приїжджали до Луганська, вели прямі репортажі з футбольних матчів. Кажуть, ви були добрими приятелями з головним тренером «Зорі» Германом Зоріним.

— Я й сьогодні підтримую з ним зв’язок, щоправда, бачимося рідко. Ваша «Зоря» була чудовою футбольною командою. До речі, я згадую той час з великим задоволенням. І команди були сильні, і вболівальників багато. Узагалі, я вважаю, що футбол — це спорт №1, тому ставитися до нього потрібно по-особливому. На жаль, сьогодні до нього ставлення інше. В Україні зосталося лише дві професійні команди — київське «Динамо» і донецький «Шахтар».

— Георгію Георгійовичу, ви пропрацювали на телебаченні майже півжиття. Не думали про те, щоб написати книгу спогадів? Часу для цього у вас тепер, мабуть, задосить.

— Так, я тепер на пенсії, але трошки працюю. Скажімо, у 2004 році мене запросили на новий у Москві канал робити передачі під рубрикою «Спортивні зірки столиці». За рік я зробив 47 тридцятихвилинних передач. Платили, якщо чесно, невеликі гроші, зате я одержував величезне задоволення від роботи. Адже розповідав про своїх давніх друзів, олімпійських чемпіонів минулих років, про яких сьогодні всі забули. Я нагадав про них. Звичайно, моє велике життя у спорті диктувало, вимагало написати книгу спогадів. Я її написав у 90—91 рр. Я не хотів видавати її в видавництві «Фізкультура і спорт», тому відніс у «Мистецтво». Там книгу прийняли, обіцяли надрукувати, але почалася революція, СРСР розвалився, і ставлення до книги змінилося. Редактор зробив мені дві пропозиції — зняти одну главу і... видати власним коштом. А не сподобалося йому місце, де йшлося про Генерального секретаря Леоніда Брежнєва. Поясню докладніше. Чотири роки я очолював відділ спорту Центрального телебачення. Брежнєв був затятим вболівальником і разів п’ять телефонував мені з різного приводу. Наприклад, одного разу він попросив змінити програму, бо хворів і не міг побувати на матчі. У книзі я писав про Брежнєва не як про Генерального секретаря, а просто як про людину. Він прекрасно розумівся на спорті, особливо любив футбол і хокей. Коли редактор попросив зняти цей розділ, я виявив характер, уперся.

— Книга так і не побачила світ?

— Ні, її було видано. Допомогли брати-вірмени. Щоправда, вони видали її без ілюстрацій і вірменською мовою, якою я ні писати, ні розмовляти не можу. Сьогодні я вже знайшов спонсорів, і, сподіваюся, книгу буде видано такою, якою я її бачу. Треба ще її доробити, дописати і подумати над новою назвою. Річ у тому, що мій друг Коте Махарадзе випередив мене, випустивши свою книгу з такою само назвою, як і я задумував, — «Репортаж без мікрофона».

— Які у вас почуття, коли слухаєте футбольний репортаж нинішніх коментаторів? Чи з’являється прикра думка: не те сказав, не на те звернув увагу!..

— Я вважаю, що в нас була блискуча школа телевізійних коментаторів, засновником якої був неперевершений коментатор радіо Вадим Синявський. Ми в нього вчилися. Це був актор найвищого класу, великий імпровізатор. Не вважайте це нескромністю, але я та Ян Спарре — перші телевізійні коментатори кінця 50—початку 60-х років. Десь у 1965 році на ТБ прийшов Микола Озеров. У нього була неймовірна популярність. Одного разу мене викликав міністр культури і сказав: «Ти маєш вести репортажі, як Микола Озеров». Я відповів, що саме так не зможу. Микола — актор, у нього за плечима МХАТівська школа, а я журналіст. Міністру не сподобалася моя відповідь, і він заборонив мені вести репортажі. Десь через два місяці знову мене викликав, вибачився, сказав, що був не правий, що в кожного, мовляв, свій стиль, своя манера, і дозволив знову коментувати. Тобто наша школа створювалася поступово і була на високому рівні. Після розвалу СРСР нас, ветеранів, з телебачення прибрали. З’явилися молоді люди, які не пройшли нашу школу, тому роблять багато помилок. Часом несуть усяку, даруйте, ахінею або строчать, як з кулемета. Сто слів за хвилину. Та зупинися ти, зроби паузу, дай глядачеві подумати, переварити гру. Та ні... Як є школа Станіславського, так є і школа Вадима Синявського. Тільки про неї, на жаль, всі забули.

— Вас упізнають сьогодні на вулицях?

— Упізнають, і мені це дуже приємно. Навіть у Єгипті до мене одного разу підійшла одна пара. Жінка каже: «Ми з чоловіком посперечалися: ви — Саркисьянц?» Виграла жінка, і я подарував їй пляшку шампанського, яку ми разом розпили. Часто мене чомусь впізнають в Україні, Казахстані й Узбекистані. За сорок років, протягом яких я з’являвся на телеекрані, напевно, робив щось добре, за що мене пам’ятають і, сподіваюся, люблять.

Фото автора.