Солдат Добра

Народився Володимир Федорович Черепков 8 квітня 1947 року в робітничій сім’ї у першій столиці Донбасу, центрі солеваріння — Бахмуті (нині Артемівськ), якому поет зізнався, що любить його «без грима», до сліз, «хоть платок прикладывай к глазам», що він є «остров надежды и любви», куди завжди повертається душа. Про рідний Артемівськ — свою малу батьківщину він потім напише немало поезій, про його історію, людей, про сіль, яка «горька и солона. Она лишит покоя, сна, но без нее ничто ты». Нині Володимир Федорович — почесний громадянин рідного міста.

Навчався на філологічному факультеті Воронезького педінституту, лідирував у популярних на той час студентських будівельних загонах. Будучи командиром військово-патріотичного клубу «Червона гвоздика», зустрічався з легендарним Сидором Ковпаком. Після закінчення вузу працював учителем російської мови і літератури, сіяв добре, розумне і вічне, був директором школи, секретарем Артемівського міському партії, народним депутатом Верховної Ради України другого та третього скликань.

Здавалось, як свого часу влучно підмітив поет Михайло Шевченко, була неабияка можливість звернути на легку дорогу, вростися в якийсь із кланів, стати «новим» українцем. Та не став, бо мав глибоке родове коріння та високе почуття громадянської честі, що запало у свідомості вчителя: якщо інших вчити не хибити в житті — перш за все треба самому цього дотримуватися. Не згубився у хвилях розбурханого громадянського бедламу, суть якого, «як день проста. Заможніє не той, хто сіє, а той, хто славлячи Христа, банкет під час чуми справляє». Ніколи він не вдавався до догідливого, запобігливого віршування, не займався кон’юнктурщиною з розрахунком на милість влади чи нагороди. Сам зізнається: «меня к добру, как поводырь, ведет душа по бездорожью». Його поезія до щему пропікає серце читача прагненням до волі, до утвердження правди, соціальної справедливості і доброти. «Если ты с душою доброй к людям, люди тем же платят — добротой». Мимоволі спливають на думку слова Великого Кобзаря: «добром зігріте серце — вік не прохолоне».

Коли набралося чимало віршів про добро, з трепетом у душі попросив патріарха сучасної української поезії Бориса Олійника переглянути рукопис підготовленої збірки «Добро і зло». Вироку чекав з нетерпінням, бо ж розумів, що людині — літератору, політику і громадському діячеві — нелегко викроїти час для читання рукописів. А потім сказав: «Я був на сьомому небі, коли повернув Борис Ілліч мої вірші, перечитаними до слова, з олівцем, та ще й з передмовою для видання. З його легкої руки і щедроти серця я став «Солдатом Добра». Це не лише найвища оцінка живого класика літератури, а «й моя довічна повинність бути і в поезії, і в житті не в обозі, а на передовій».

Збірка надрукована. «Книжку вашу прочитав, Володимире Федоровичу, — писав незабутній Микола Вінграновський. — У мене від неї враження чистоти і ясності слова, що, погодьтеся, тепер дуже рідко буває». «Ваші вірші — щирі, чисті...» — підтримав його й Іван Дзюба.

Хоч народився поет після війни, та солдатське звання, яке йому присвоїв Олійник, виправдовує сповна. Йому не дає спокою доля ветерана, який пройшов крізь пекло боїв і переміг ворога, навіть смерть свою переміг, бо спершу була похоронка з фронту, а потім прийшов він сам — живий, а от друзі-однополчани залишилися там — завжди на війні. «И ставит дед стакан на похоронку, чтоб выпить с непришедшими с войны».

Із вірша «Треть века, как сосед не на войне» дізнаємося, що сусід не має орденів, медалей і грамот, бо ж вів бійців в атаку й поранений потрапив у полон, з якого дивом вирвався, але був зустрінутий недобрим поглядом своїх. Тому «ему наград не дали за юность, поседевшую в плену». А ось жінка в чорному одязі щоразу на День Перемоги обеліску червоні гвоздики «дарит, низко голову склоня, и о чем-то говорит негромко». Поет знає, що вона вже сорок років зберігає вірність своєму чоловікові, чекає, що він повернеться з війни, і присвячує їй такі рядки:

«Я к ее подстраиваюсь шагу,

Чтобы ей гвоздики подарить!

...Есть у нас награда «За отвагу»,

Надо и «За верность» учредить».

Володимир Черепков зріс і багато працював на Донбасі, до того ж він — російський філолог, тому спершу писав російською мовою і утвердився як російський поет.

Ревнителі квасного патріотизму іноді закидали йому щодо мови його віршів. Своєю творчістю відповів він на ті докори. Написавши поему «Соль жизни», в основу якої покладені історичні події, свідчення й перекази про легендарного бахмутського отамана Кіндрата Булавіна і вольнолюбиву голоту, він виявив свій справжній патріотизм, любов до України. Проблема вибору —відвага чи боягузство, честь чи підлість, вірність чи зрада — актуальна й сьогодні. Автор підвів читача до того, як історія допомагає сучасній людині «убити в собі раба», підвестися на своїй землі на повний зріст.

У поемі «Замужняя вдова» розповідається про засуджених декабристів, які постановою синоду та уряду за життя були оголошені мерцями. Дружина будь-якого з них за живого чоловіка могла вільно виходити заміж. Однак Марія Поджіо, донька сенатора Бороздіна, усупереч батьковій волі протягом майже дев’яти років намагається знайти відповідь на єдине запитання: де її чоловік Йосип Поджіо? Вона хоче одного: «... поєднавшись з ним, виконувати до кінця життя ... дану перед Богом клятву». Але знаходить лише глухе мовчання. Влада глухонімих. Все сплетено з брехні. Історичне полотно поета — то відгомін Сенатської площі чи очікування київського Майдану? Крізь призму інтимних почуттів дворянки поет бачить новітню Україну заміжньою вдовою. Його історичні паралелі і ліричні відступи змушують читача думати не лише про час, а й про себе. Про вірність і зраду, про сенс життя. Чи здатні ми скористатися своїм правом вибору, щоб очистити довколишній світ від неправди, зла й угодовства?

Почуття патріотизму, любов до Вітчизни ще відвертіше звучать у його вірші «Україні»:

«Страна моя, моя країно,

Как сын тебя боготворю!

Я — українець, Украина,

Хоть и по-русски говорю.

Мои и Пушкин, и Шевченко,

Как пальцы на одной руке,

Як в українській мові «ненька»,

Как «мама» в русском языке».

У передмові до збірки «Право выбора» Борис Олійник писав: «Для Володимира Черепкова російська мова — природна, а не силувано словникова, оскільки не тільки пише, а й мислить нею. Хоча чудово володіє й українською, і дай Боже, щоб він знову став народним депутатом України та заохотив до рідної мови деяких наших «землячків», що від роду живуть в Україні, а так і не спромоглися вивчити материнську мову. І не тільки з цього приводу хотів би вітати Черепкова в парламенті, а найперше тому, що це чесна, благородна, достеменно порядна особистість, справжній патріот України. Порядних же людей нині значно менше, ніж талановитих». Краще, влучніше, об’єктивніше не скажеш.

У творчості, як і в житті, Володимир Федорович не ходив протоптаними дорогами, хоч вони прогріті, більше того: «боялся проторенных, что змеи греются на них». Завжди він живе «на юру», тобто на відкритому узвишші, що продувається вітрами з усіх боків, а в народі це називається — на белебні. Кожним віршем будить людські почуття, бо вміє бачити правду і обстоює її. Це й підкуповує багатьох відомих майстрів поетичного слова перекласти його твори українською мовою.

Першим почав перекладати поезію Черепкова яскравий політик і чудовий український поет Олександр Мороз, який після щоденної парламентської роботи пізніми вечорами, а то й далеко за північ засиджується над поезією. За висловом самого Володимира Черепкова, «це, мабуть, через те, що наші душі працюють на одній хвилі».

Потім були переклади поетів Валерії Богуславської, Віктора Женченка, Станіслава Жуковського, Світлани Йовенко, Анатолія Кравченка, Миколи Луківа, Анатолія Мойсієнка, Михайла Сіренка, Леоніда Талалая, Галини Тарасюк, Бориса Чіпа, Михайла Шевченка. Їх колективна праця вилилася в чудову книгу перекладів віршів Володимира Черепкова «Моя дорога».

Поет радів, та все ж не давала спокою думка, чому чогось подібного не відчув сам, чому не проникнувся таїнством слів та мелодикою української мови? Став прислухатися, намагався писати по-українськи. Поступово відчув свій голос. У журналах «Дніпро», «Вітчизна», «Київ», «Українська культура», «Україна», «Донбас», «Березіль» з’являються його добірки поезій українською мовою. Колишній головний редактор «Літературної України» Василь Плющ, світла йому пам’ять, щиросердно радів з «українізації російського поета», бо теж сприяв тому, щоб Володимир Черепков, який тепер уже російський і український поет, писав українською мовою.

Заклопотаний депутатськими справами, а потім —державною службою в апараті Верховної Ради України, Володимир Федорович не шкодує особистого часу на обстоювання справедливості. Він виступає за збереження газети «Літературна Україна» і журналу «Вітчизна», наполягає на створенні української антології російських поетів, на виданні біографічної повісті про Олександра Довженка, дбає про спадщину Леоніда Вишеславського тощо.

У творчому доробку поета — понад десять поетичних збірок. Він — лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені Григорія Сковороди і Костянтина Симонова, Всеукраїнської літературної премії імені Володимира Сосюри та Літературної премії імені Леоніда Вишеславського.

Нині Володимир Черепков у творчому зеніті. Найкращі вірші і поеми, найкращі збірки ще попереду. На читачів чекають нові зустрічі з поетом, чиї пристрасні твори так полюбилися їм, зокрема, в колонному залі імені Миколи Лисенка Національної філармонії України.

Тож, віншуючи ювіляра, хочеться побажати йому міцного здоров’я, творчої наснаги, родинного добробуту та радощів. Хай його доля стелиться світлим вишитим рушником добра і вдячності читачів.

На знімку: поет Володимир Черепков.