До Запоріжжя далеко, а Микола Васильович Глушкін
— людина заклопотана. Навіть узимку покинути дачу не може й на день. Тут завжди багато роботи, та ще більше ласих до чужого очей. Адже у відомого на всю Україну бердянського виноградаря-любителя що не кущик, то ексклюзив. Він не лише вирощує лози найновіших сортів краснодарської та ростовської селекцій, але й випробовує їх у кліматичних умовах Північного Приазов’я, часто друкується в періодичних виданнях, ділячись досвідом. Його спостереження постійно цитує ростовчанин Микола Курдюмов у своїх популярних серед дачників книгах про розумні сад, виноградник та город.А познайомив нас приз, який виграв Микола Васильович за результатами передплати газети
«Голос України» на перше півріччя. Фарфоровий кавовий сервіз — річ делікатна, тож, порадившись із поштарями, вирішив доставити його при першій же нагоді особисто. А перед цим по телефону привітав Миколу Васильовича із 70-річчям.І ось ми сидимо в затишній міській квартирі за чашкою кави. Оцінивши виграш, господар відразу визначив йому почесне місце. Звичайно ж, це буде дача, де вечорами разом із сусідами він милується морським краєвидом і неквапно веде розмову. Не тільки про сад і виноградник, хоча їх це об
’єднує насамперед, але й про політику — велику й малу, ту, що веде міська влада. Хоча Глушкін належить до «старої гвардії», він із розумінням ставиться до демократичних перетворень, які відбуваються в Україні. Але не сприймає «комсомольців», котрі, за його словами, через надмірне захоплення бізнесом занедбали комунальне господарство. Це — не старече бурчання, а оцінка компетентної у багатьох питаннях людини, яка до того ж має великий життєвий досвід.Спогади про дитинство в нього і світлі, і сумні. Народився у Дмитрівцях Бердянського району, добре пам
’ятає той відчай, котрий охопив односельців, як почалася війна, а тоді прийшли фашисти. Як бідувала мати з чотирма дітьми в роки окупації, а коли визволили наші, ледве їх не втратила. По селу прокотилася пошесть дифтерії, покотом мерли не тільки діти, але й дорослі. Не минула біда і їхньої хати, та, на щастя, йшов через село санітарний обоз, і медики відшукали кілька ампул протидифтерійної сироватки. А от найменшеньку сестричку, ту, що народилася в 1946 році, врятувати не вдалося. Поки ненька продавала на базарі корову та шукала по аптеках ліки, час було змарновано... І це в голодний 1947 рік, коли їли тільки коржики з кори й лободи! А ще була велика жага до навчання, яка й допомогла вийти в люди.У 1959 році Микола Васильович закінчив будівельний факультет Дніпропетровського інституту залізничного транспорту (нині Національний університет), проектував і будував залізниці в
«Одестрансбуді», а потім переїхав до Бердянська і 25 років працював головним інженером управління капітального будівництва міськради. Він був одним із тих, хто перетворював сяк-так відбудоване після війни місто на сучасний індустріальний і курортний центр, звівши на довгі роки Палац культури й Будинок піонерів, лікарняні корпуси й нові мікрорайони, проклавши нові вулиці та площі. Ще п’ять років перед виходом на пенсію трудився головним інженером у філії проектного інституту. Тож проблеми, що нині виникли в комунальному господарстві і за які гостро критикують у пресі міську владу, знайомі Миколі Васильовичу, як ото кажуть, з пуп’янку.—
У багатьох випадках я міг би допомогти вирішувати ці проблеми на рівні прийняття експертних рішень, але не кличуть. Мабуть, сильно прогнівив начальство своєю опозиційністю, — із гіркотою каже ветеран. — Тож і займаюся любительським виноградарством, котре і душу заспокоює, і допомагає виживати на убогу пенсію. Завдяки цьому ми з дружиною не стали тягарем для дітей.Його
«половинка» Інна Іванівна — теж із Бердянського району, тільки з іншого його краю — із козацької Новопетрівки, до виходу на пенсію вчителювала. Син Микола проживає окремо, але в Бердянську, а от Наталочка та її родина дуже далеко, аж в Ізраїлі. Якщо вже вийшла заміж за єврея, то куди голка, туди й нитка. Але не шкодує про вибір. Випускниця філфаку Харківського держуніверситету чудово вписалася в нове для себе мовне середовище, успішно закінчила докторантуру при Єрусалимському університеті і тепер викладає у цьому престижному вузі російську мову. Та головне — як склалося сімейне життя. Про те, що щасливо, свідчать сяючі оченята онучат, чиї фотографії завжди під рукою. Їх троє — Даниїл, Аді та Лірон, хлопчик і двоє дівчаток.—
Я розумію, що свої онуки найрідніші й найдорожчі, — ділиться Микола Васильович. — Але ж вони й справді навдивовижу розумні й освічені не по роках. Чудово володіють кількома мовами, а в гостях коли бувають, без комп’ютера не обходяться. Та й виховання зовсім не те, що в тутешніх їхніх ровесників, не кажучи вже про нас, підранків воєнної пори.Ось як інколи буває в житті! Передплачує Микола Васильович
«Голос України» із першого дня виходу газети, уже четвертий приз виграв, але раніше дізналася про його черговий лотерейний успіх донька в далекому зарубіжжі і привітала по телефону. Поки їде газета до Бердянська в поштовій машині, колишні співвітчизники вже читають її в електронному варіанті за тисячі кілометрів від України. Так вони не лише підтримують родинні зв’язки, але й не обривають хоч і заочне, однак тісне спілкування з народом, який їх виплекав.Запорізька область.
На знімку: наш постійний читач Микола Васильович Глушкін.
Фото автора.
