Харків у роки СРСР був третім у списку студентських міст після Москви й Ленінграда за кількістю вищих навчальних закладів. У сучасній Україні позиції тільки зміцніли. Напевно, мало хто знає, що з півторамільйонного населення міста близько 300 тисяч — це студенти, кількість яких прирівнюється до кількості жителів сусідньої Полтави.

Харківська вища школа, незважаючи на свою провінційність, відома в усьому світі. На сьогодні у місті діють — вдумайтеся лише — 92 (!) вищі навчальні заклади різних форм власності й ступенів акредитації. Значна частина з них — із віковими, а то й двохсотлітніми традиціями, з авторитетними науковими школами, із величезними колективами професорів, докторів наук.

Але це, так би мовити, лише фасадна частина, без сумніву, великої монументальної споруди вітчизняної науки й освіти. Однак є в цієї блискучої медалі ще й другий, не дуже приємний, гнітючий бік. Це вузівська корупція, яку можна порівняти за масштабами і тіньовим обігом грошей хіба що з правоохоронною системою і медичним обслуговуванням.

Вибір вузу, зарахування в студенти — особливо делікатна тема. Сьогодні практично кожен випускник школи може стати власником заповітного студентського квитка, якщо він має: а) впливових батьків; б) достатню кількість коштів; в) надійних посередників, а не шахраїв; г) елементарні знання, необхідні для того, щоб написати (або переписати) диктант чи контрольну роботу. Чим престижніший вуз, тим, зрозуміло, вища ставка хабарництва. Загалом за «безпроблемне» зарахування до державних вузів такса може коливатися від тисячі гривень до десяти тисяч у. о.

Але чи можна стати студентом без цього жертвопринесення? Так. Однак у такому разі необхідно мати наступне: а) досить глибокі знання; б) помітні досягнення в спорті. Багато відомих харківських вузів, їхні ректори, особливо ті, що піклуються про особисте реноме й престиж альма-матер, примудряються і не посваритися з наділеними владою або іншим становищем батьками, і зарахувати в студенти справді обдарованих молодих людей, розумних, талановитих, спортсменів з великим потенціалом.

Не важко пробитися й у так звані технічні вузи, особливо на непопулярні нині спеціальності, наприклад, хіміка чи біолога. Перспективи, путньої роботи найближчим часом майже ніякої. Тому вірні своїй справі професори набирають собі учнів із таких само відлюдників, відданих лише науці й обраній справі.

Але вступ — це, так би мовити, одноразова, «суто технічна» проблема, як іноді висловлюються люди освічені. Зате в процесі навчання в студентів виникає багато інших пікантних ситуацій, про які вони розповідають і з задоволенням, як про захопливі пригоди, і зі смутком, як про явища, котрі принижують їхню людську гідність. Але що примітно — в жодного співрозмовника з тих, із ким доводилося спілкуватися на цю тему, жодного разу не виникла думка, що обоє вони — і той, хто бере (вимагач), і той, хто дає — чинять кримінальний злочин.

У середньостатистичному харківському вузі сьогодні встановлена така такса за одержання тієї оцінки, на яку — на думку й викладача, і студента — останній не зовсім заслуговує: «задовільно» — 60 гривень, «добре» — 80, «відмінно» — 100. Але то в «рядових» вузах. В елітних ці цифри означають не гривні, а знову-таки умовні одиниці. Але заради справедливості варто все-таки зазначити, що в цих навчальних закладах «беруть», як правило, не зовсім високопрофесійні викладачі. Корифеї своєї справи вже давно не заробляють грабунком студентів. Вони є за сумісництвом консультантами у відомих промислових, торговельних фірмах, банківських установах, пишуть книги, що успішно продаються, а не нав’язуються студентам під час сесії. Основний прибуток вони одержують саме від цієї діяльності, а викладацька робота залишається для них улюбленою справою, захопливим заняттям. Та й хто з нас не мріяв виховати своїх учнів. Тому вони дають студентам гарні знання і радіють їхнім успіхам.

Та повернемося до наших баранів, тобто до технології вимагання й одержання хабара напередодні іспиту. Одна, щоправда, вже колишня студентка-заочниця цю процедуру описувала так. Перед початком «начитки» лекцій староста підходить до викладачки і занотовує список її побажань: 2 курки, кілограм масла, кілограм балику, 2 кіло ковбаси вареної, 3 кіло копченої, цукерки, кава, коньяк, шампанське і ... чорні модні шкіряні чоботи 39 розміру. Група підраховує, скільки на все це треба, виводить середнє арифметичне, і двоє чимдуж поспішають на ринок. Купують усе необхідне, ловлять таксі і завозять цю данину ледве не в аудиторію. Продукти харчування пройшли без зауважень, каже моя співрозмовниця, а от чоботи полетіли прямо на нас: не вгадали з фасоном...

Як вимагають хабара. Якщо викладач залякує студентів тим, що він на іспиті буде безстороннім та надзвичайно принциповим і що до нього навіть не варто шукати підходи — усе одно поставить кожному те, на що він заслуговує, це означає одне — треба готувати «бабки» і шукати посередника, що назве вам його умови і передасть йому ваші гроші.

Другий дуже розповсюджений спосіб вилучення лишків у студентів — це нав’язування їм своїх книг та методичок. Ціна на цю, умовно кажучи, інтелектуальну продукцію часом неймовірно висока, а щоб кожен студент заплатив за книгу гарантовано, на іспит треба обов’язково прийти з нею. І тоді, в урочистій обстановці, педагог поставить щось схоже на «переможцеві учневі від переможеного вчителя», але призначення цього автографа зовсім інше — щоб такою вже раз купленою книгою не міг скористатися інший студент. Особливо цю справу добре поставлено на заочних відділеннях і факультетах. Привузівські друкарні не встигають друкувати тиражі — такі «популярні» вони серед студентів, які вже працюють, мають гроші, але ще хочуть одержати папірці про вищу освіту. Одна така сесія може їм коштувати кілька тисяч гривень. Доходить до того, що під кінець іспитів деякі благають, щоб викладач зглянувся, та просять хоч трохи «скинути», бо не буде за що додому доїхати.

Володимир Короленко вчив, що немає нічого більш хибного, ніж думка, що стратами можна регулювати ціни або відучити від хабарництва. Вочевидь, для того щоб студенти українських вузів не обтяжували себе думками, як вижити в умовах мізерної стипендії, постійного подорожчання життя і зростаючих апетитів екзаменаторів, треба в українській освіті проводити не видимість реформи під назвою «Болонський процес», а по-справжньому здійснювати глибинне реформування відносин між викладачем і студентом.

В одному з харківських вузів провели експеримент. Працюючи з групою, викладач щодня зобов’язаний був виставляти гласно оцінку кожному студентові за виявлені знання й активність на заняттях. Погодьтеся: важко занизити бал, виставити необ’єктивну оцінку, коли це дійство відбувається привселюдно і кожен зі студентів має право поставити оцінку викладачеві за об’єктивність. А секрет експерименту полягав у тому, що за підсумками семестру кожного студента опитали стосовно того, чи згоден він із середньою оцінкою, яку заробив протягом усього навчального процесу. Як ви гадаєте, яку відповідь дали студенти?

Харків.