Цього року Миколі Кіндратовичу Маяку виповнилося 82. Роки, як гори високі, як шляхи далекі. Скільки сходжено ними, скільки пережито! За спиною — бойові дії на фронтах Другої світової, участь у європейському Русі Опору на землі колишньої Югославії. Після війни — невтомна праця на просторах безмежного Радянського Союзу. Він був робітником, директором заводу, викладачем технікуму.

Його бойовий побратим Павло Іванович Матненко спить вічним сном далеко від рідної землі, в румунському місті Бреїла. Там, на берегах голубого Дунаю, підстерегла смерть уродженця степового села Сасівки Компаніївського району рядового Матненка у 1945 році. Микола і Павло — земляки, разом росли, ходили до однієї школи. У них були свої життєві плани, юнацькі мрії. Але все перекреслила війна.

* * *

Їх попередили востаннє: не з’явитеся до сільської управи — потягнуть силою. Та ще й відшмагають. Крутий норов поліцаїв хлопці знали: вислужуючись перед фашистським комендантом, ці холуї-запроданці пнулися зі шкіри... Йшли до управи, звісивши голови. В руках — невеличкі вузлики зі злиденними пожитками, що дали на дорогу матері, омивши сльозами.

Того ж дня гурт сільських хлопців і дівчат погнали в Кіровоград. Місцем збору було визначено школу № 30. Точніше, колишню школу. Тепер тут був оперезаний колючим дротом табір. Сотні підлітків зігнали сюди з усієї області, щоб відправити на роботу до Німеччини — гітлерівцям потрібна була дармова робоча сила. Кілька днів Микола з Павлом чекали своєї черги, а потім помітили: кіровоградські хлопці щось затівають. Вони пристали до них. І коли на землю впала ніч, зв’язали паски і спустилися з другого поверху, шмигнули під дріт і — поминай, як звали.

Дома чекало життя невеселе. Вдень доводилося переховуватися на горищі, в городі, навіть переодягатися в жіночий одяг, щоб не привернути до себе уваги: втікачів розшукували, знайдуть — не пожаліють ні їх, ні батьків. Отак Микола коротав час. Трохи пізніше в кукурудзі здибав дівчину. Виявилося, що то... сусід, Григорій Бондаревський, теж утікач з табору, що не побажав працювати на ворога.

Із настанням зими нелегальне становище ускладнилося — холод не тітка. Довелося перебратися в хату, сидіти в закуті. А німці тим часом сполошилися — зовсім поруч гриміла радянська артилерія. Хлопці чекали дня визволення з нетерпінням. Та трапилося так, що німці, відступаючи на південь, гнали і мирне населення. Групу юнаків і дівчат із Сасівки та навколишніх сіл схопили, посадили в ешелон і відправили на захід. Мов у калейдоскопі змінювалися географічні назви. Влітку сорок четвертого Микола Маяк і Павло Матненко потрапили в табір, що містився в австрійському місті Граці. Звідти їх переправили в Любляну — столицю Словенії. Тут, в окупованому італійськими та німецькими фашистами районі Югославії, сімнадцятирічних юнаків кинули під землю добувати вугілля.

Господар шахти Храснік, мабуть, був патріотом своєї країни і ненавидів фашизм. До робітників ставився співчутливо, особливо до сімнадцяти хлопців з України. Він їх «купив» у таборі інтернованих громадян, які потрапили сюди з різних країн Європи. Більше двох місяців Микола й Павло працювали на шахті, легко освоїли словенську мову, адже вона дуже близька до української.

Після виснажливого робочого дня господар дозволяв шахтарям виходити до міста, так би мовити, у звільнення. Одного разу, коли хлопці прогулювалися містом, до них підійшла невідома їм дівчина і запитала, чи немає серед них радянських людей. Від місцевих гірників наші знали, що в навколишніх селах діють групи і загони словенських партизанів. Подейкували, що два сини їхнього господаря теж перебувають у Русі Опору. Тому й розкрилися перед незнайомкою. Вона пообіцяла звести хлопців з партизанами.

Привід для втечі знайшли оригінальний. Хазяїн відзначав іменини і цей день оголосив неробочим, дозволивши робітникам вийти до міста з самого ранку. Два дні вони блукали вулицями, сподіваючись зустріти дівчину-зв’язкову. Але вона не з’являлася, хлопці розгубилися: що робити далі? Час спливав, хазяїн міг ударити тривогу, а місто аж кишіло фашистськими патрулями й диверсантами.

...Їх затримав німецький патруль на третій день. Наказали пред’явити документи. У хлопців були картки робітників шахти.

— Гут! — сказали патрульні і привели затриманих у... партизанський загін. Так Микола Маяк, Павло Матненко та ще кілька їхніх друзів стали членами загону шостої ударної бригади імені Славки Шандра, яка входила до 14-ї ударної дивізії Народно-визвольної армії Югославії. Був вересень 1944 року. За кілька днів по тому, як українські хлопці влилися до бригади, війська Червоної Армії СРСР і Народно-визвольної Югославії розпочали Белградську наступальну операцію. Проходила вона у надзвичайно жорстоких кровопролитних щоденних боях. Гітлер кидав на утримання Балканського плацдарму всі сили, бо звідси відкривався прямий шлях до німецьких кордонів.

Операція тривала близько місяця (28. ІХ—20. Х).

— Нелегко доводилося нам, — згадує Микола Кіндратович. — Війна в горах дуже різниться від рівнинної. Адже тут практично неможливо застосовувати техніку — танки, бронемашини, артилерію. Непрохідні хащі, круті, скелясті проходи між ними. Долати їх може тільки піхота.

Особливо важко було партизанам — вихідцям із Радянського Союзу. Вони у більшості своїй — степовики, незвичні до гір. До того ж, треба зважити: хлопці ніколи не служили у війську, не мали відповідної підготовки. Набувати військового досвіду доводилося в боях.

— Назавжди залишилися в пам’яті дні другої половини жовтня 1944-го, — пригадує ветеран. — Радянські війська у напрямі головного удару після запеклих боїв завершили прорив ворожої оборони у Східно-Сербських горах і вийшли в долину річки Морави. Тут вони і з’єдналися з частинами НВАЮ. Вже потім, 20 жовтня, ми разом після кількадобових боїв визволили від фашистів столицю Югославії Белград.

Радянські війська продовжували наступ до кордонів Німеччини, а колишні партизани, тепер уже воїни Югославської армії, вели бої з ворогом на території країни. У травні 1945-го вони повністю визволили територію Югославії від фашистів. То були спільні світлі дні для бійців різних країн, які брали участь у європейському Русі Опору. Для Миколи і Павла радість перемоги була подвійною: їм обом присвоїли звання сержантів НВАЮ і нагородили медалями. На території Югославії вони перебували до 8 червня 1945 року. Далі їх перевели до Граца, звідки вони й починали бойовий шлях, а там хлопців призвали до Червоної Армії.

— На превеликий жаль, недовго довелося служити в ній моєму другові, — із сумом каже Микола Кіндратович. — Відчайдушний сержант Югославської армії, учасник Руху Опору в Європі, рядовий Червоної Армії Павло Матненко загинув улітку 1945 року в Румунії при виконанні службових обов’язків. Поховав я свого земляка в місті Бреїла. Життя склалося так, що ні я, ні рідні Павлика не змогли побувати на його могилі, покласти на неї хоча б жменьку рідної землі. Така вже трагічна доля сотень тисяч синів України, які наклали головами для перемоги над фашизмом і поховані на чужині.

Слухав я слова сивоголового ветерана, вдивлявся у його виснажене роками обличчя — і щем обіймав серце. Хотів дізнатися дещо більше про учасника війни Павла Ісайовича Матненка з офіційних джерел. З «Книги пам’яті України», наприклад, що видається чи вже видана, в усіх областях країни про загиблих на фронтах Другої світової війни. Прізвища Павла Матненка, як і його рідного брата Михайла (загинув у жорстокій радянсько-фінляндській війні), у тій книзі я не знайшов. Причина: упорядники книги користувалися даними військкоматів, які призивали юнаків у армію. Павла з причин, описаних вище, райвійськкомат призвати не міг. А Михайла, за спогадами родичів, у юнацькі роки романтика покликала на якусь будову в безмежному СРСР. Який військкомат його призивав — вічна таємниця.

У редколегії книги на моє клопотання про увічнення пам’яті загиблих сказали: знайдіть двох свідків. Щодо Павла я знайшов одного — Миколу Кіндратовича. Щодо Михайла і того не вдалося.

...Війна закінчується тоді, коли розшукано і поховано останнього загиблого солдата. Це з точки зору філософії. Людської. Чи була (і чи є!) вона у нас?

Кіровоградська область.