2006-й офіційно був названий Роком села. Чи виправдав він надії хліборобів, чи став український селянин жити краще, чи збережуться минулорічні тенденції в році нинішньому. Про це розмірковує Володимир МЕЛЬНИЧУК, голова одного з кращих на Рівненщині сільгосппідприємств
— ПСП «Правда», що в селі Підгайці Млинівського району.—
Торік мені довелося побувати на всеукраїнському форумі керівників сільгосппідприємств. Різне там почув — і про світові технології, і про так звані дідівські методи. Але особливо запала в душу дошкульна фраза: «За такого ставлення до провінції це буде останній рік села». Дехто із високопосадовців на це образився. Мовляв, з боку держави робиться дуже багато для підтримки сільгоспвиробників, виділяють на це навіть не мільйони, а мільярди гривень. Згоден. Але опустімося з олімпу до підніжжя — до таких господарств, як, приміром, наше, доходить тієї підтримки крапля в морі. Практично ця підтримка була для нас і недоступна, і невідчутна. Чи є механізм, щоб поліпшити ситуацію цьогоріч, щоб використання коштів було ефективнішим? Звичайно, є. Принаймні на вищезгаданому форумі про це тільки й говорили. І якщо держава дослухається, можна буде справді говорити про якісь зрушення.—
Однак, Володимире Михайловичу, про підмогу мрій, але сам не стій...—
Це зрозуміло. Як і те, що практично весь цивілізований світ дотує сільгоспвиробника, бо це виробництво — вкрай необхідне, затратне і, що особливо важливо врахувати, непередбачуване. Ось, скажімо, такий приклад: торік пішов поголос, щоб господарства за можливості виділили декілька десятків гектарів для експериментального вирощення зернових. Ми під пшеницю віднайшли аж сто гектарів площі. Вклали у неї все, як належить, — від елітного насіння і до усіх видів обробітку. Навіть до міліметра за науковими рекомендаціями перевіряли густоту посіву, опісля —густоту сходів. Земля теж одержала необхідне підживлення — і органічне, і мінеральне. Одне слово, за попередніми підрахунками, врожай мав би становити сто центнерів на круг. А насправді зібрали менше половини від очікуваного. З даного приводу ми провели детальний аналіз і дійшли єдиної думки, що основна причина недостатнього врожаю — природні умови. По суті, свою справу зробила затяжна холодна весна. Вона була абсолютно несприятлива для пшениці. А хто б міг подумати?... Натомість кукурудза перевершила наші сподівання...—
Це означає, що погода перекреслює всі наукові напрацювання?—
Інколи буває і таке. Хоч це нехай радше стане винятком, ніж правилом. А без науки сьогодні в сільському господарстві — як на автошляху без дороговказу. У цьому теж переконалися на власному досвіді, коли господарство вирішило взяти насіннєвий напрям. Співпрацювали і співпрацюємо з кількома науково-дослідними інститутами. Домоглися недавно навіть більшої врожайності та кращої якості пшениці, ніж у них. Справа дійшла аж до протилежного — уже інститут закуповував у нас насіння.Утім наукове підгрунтя нашого сільського господарства ой як ще відстає від зарубіжного. Мені довелося побувати у Фінляндії. Там земля менш родюча, ніж в Україні. А середня врожайність навіть, образно кажучи, на камінні становить не менше 40 центнерів зерна з гектара. В Україні ж
— до 25 центнерів не дотягує. Є різні пояснення такої розбіжності. Але мене особливо зацікавило таке: за рубежем майже повсюдно нині досліджують, що землі на певному гектарі потрібно, — стільки-то фосфору, стільки-то азоту, стільки-то калію. А в нас зазвичай як робиться: щобільше всього, то, мовляв, краще родитиме. Зрештою, подібний ґрунтовий аналіз — це вже не проблема і в Україні. Але проблема в іншому — у вартості наукової підмоги. Інколи вона так «зашкалює», що господарство не в змозі її оплатити.—
А фахівці на місцях цього не можуть зробити?—
Ні. Адже для того потрібне спеціальне обладнання. Зрештою щодо наших фахівців (у даному разі мова про агрономічну службу), то їхній кваліфікації можуть позаздрити навіть в інститутах. Бо їхній професіоналізм базується насамперед на практиці. Оце недавно принесли мої агрономи один український сільгоспжурнал, а в ньому — стаття якогось кандидата сільгоспнаук. Почали її аналізувати. Складається враження, що цей науковець на землю з місяця звалився. Принаймні те, що він жодного дня не працював у селі, — це факт. Ні, я зовсім не применшую значення науковців. Але без практичних дослідів на місцях сьогодні аж ніяк не обійтися. Приміром, торік на одній площі ми посіяли цукрові буряки, використавши насіння чотирьох сортів. У тому числі й французьке, яке майже вп’ятеро дорожче за вітчизняне. Врожай на усіх чотирьох сусідніх ділянках, на яких грунт нічим не вирізняється і які оброблялися однаково, —ідентичний.. Отож цьогоріч є вже над чим замислитися: навіщо платити більше, якщо результат — однаковий. Загалом торік цукрових буряків зібрали по 480 центнерів з гектара, і вони з усіх культур виявилися найрентабельнішими.—
Нинішнього сезону ви також радите робити ставку на солодкі корені?—
Звичайно, раджу, але це вже нехай кожен господар на місці вирішує. Ми ж, наприклад, площі під буряки не зменшуватимемо. І вже взимку думаємо про наступний врожай. У нас зараз піднято увесь зяб, запаслися аміачною селітрою та аміачною водою. Навесні під буряки буде внесено по сто тонн органіки на кожен гектар. Насторожує лише одне — що «на верхах» ходять розмови про зниження закупівельної ціни на цукор. Якщо це станеться, то селянин, напевне, від вирощування цукристих відмовиться, бо йому це стане невигідно. Я розумію, що держава повинна піклуватися про споживачів. Але передусім вона має подумати про сільгоспвиробників — як їм допомогти, в тому числі й дотаційно, а не робити експеримент: мовляв, нехай зарубіжний продукт «ходить» на ринку, а продукт вітчизняного виробництва сам собі «пробиває дорогу»...—
Володимире Михайловичу, ви весь час проводите моніторинг цін — промислових і продуктових. Що можете сказати з цього приводу?—
У мене є зошит, уже тертий-затертий, куди я постійно роблю нотатки щодо цін. Порівняймо: 2004-й рік, бичків у нас закупляли по сім гривень вісімдесят копійок за кілограм, водночас солярка коштувала дві гривні двадцять копійок за літр. Ділимо. Виходить, що в такий спосіб можна було придбати більше як три з половиною літри дизельного палива. Нині ж і двох літрів внаслідок подібного обміну не вийде. Ось вам і відповідь — стало краще чи гірше жити селу...—
А село — це люди, які від своєї праці хочуть мати зиск...—
У тім то річ, що у ставленні до селян повсякчас спостерігається якась несправедливість. Ось взяти хоча б пенсії. У селян вони, по суті, найнижчі, бо, за статистикою, у сільському господарстві незначна порівняно із промисловістю заробітна плата. До того ж часто-густо селянин пенсійного віку — це вже непрацездатна людина, із підірваним від важкої праці здоров’ям. Водночас державним службовцям нараховують пенсії зовсім за іншою шкалою. А селянин хіба на державу не працює, хіба не заслуговує підвищеної уваги? Зрештою, якщо зайшла мова про увагу, то тут я хочу навести і позитивний приклад. Це співпраця нашого профкому із Фондом соціального страхування від тимчасової втрати працездатності. Якщо раніше наші трударі лише зрідка одержували санаторні путівки, то тепер частіше. Останнім часом путівками скористалися доярки, трактористи, водії, тваринники. Вірю, що така тенденція триватиме й надалі. А ще більше хочеться вірити, що різні позитивні тенденції стануть характерними і для інших проявів піклування держави про село та селянина.Рівненська область.
На знімку: голова ПСП
«Правда» села Підгайці Млинівського району, заслужений працівник сільського господарства України Володимир Мельничук.Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
