Правосуддя — вершина моральних засад

Сьогодні розмови про нагальну необхідність реформування судової влади накочуються на суспільство все більшими і більшими хвилями критики, пропозицій, роздумів і вимог. Це назріла чергова кампанія чи штучно збурювана тема, оскільки далі полум’яних розмов справа не рухається вже протягом майже півтора десятка років.

Про це та інше ми ведемо розмову з Дмитром Микитовичем Притикою (на знімку), одним із найавторитетніших вітчизняних правників, з людиною, яка є не тільки народним депутатом — заступником голови Комітету з питань правосуддя Верховної Ради України, але й має багатющий досвід практичної роботи — майже два десятиліття був на чолі Вищого господарського суду України.

— Шановний Дмитре Микитовичу, нині, коли практично йде пошук місця судової влади в контексті політичної реформи, у Верховній Раді і урядових інститутах, у масовій пресі йде досить гостра дискусія про практичне оновлення такої складової суспільно-політичного життя, як здійснення правосуддя. Років два тому у своїй статті «Європейській правовій державі — незалежний суд» ви наголошували, що «найголовніша проблема українського правосуддя полягає в тому, що воно досі ефективно не виконує свого головного завдання — захищати людину, її права та свободи». Сьогодні ви готові відмовитись від такого твердження?

— На жаль, але відмовлятися від такої оцінки сучасного правосуддя немає жодних підстав. За час судово-правової реформи, яка почалася в Україні ще у 1991 році, правосуддя не тільки не наблизилося до людей, а в деяких питаннях навіть віддалилося від них. І найбільшої шкоди справі правосуддя завдало прагнення влади перевести суди в систему телефонно-директивного управління, на ділі не допустити продекларованої їхньої незалежності. Практично суди були поставлені у повну залежність від високопосадовців — столичних чи місцевих. Сьогодні ця ситуація фактично не змінилася. З початком «останньої хвилі» судово-правової реформи, результатом якої стало затвердження Президентом України її концепції, був продекларований намір забезпечення самостійності судів, належного їх фінансування, підвищення заробітної плати суддям тощо. Але цього поки не сталося. Деякі суди, судді та працівники судів держави й нині фактично знаходяться на межі виживання, навіть вимушені за свої мізерні заробітні плати купувати папір, конверти тощо. То про яку незалежність могла йти мова?!

У людей, у суспільства досить швидко почали зникати надії про можливість знайти захист своїх прав у підконтрольних чиновникам судах.

Для того, щоб хоч тепер по-серйозному підійти до судової реформи, я пропонував створити у складі Академії правових наук України Науково-дослідний інститут судочинства та дослідження організації судоустрою інших країн. З цим погоджується і президент АПН України Патон Борис Євгенович.

Нам слід ґрунтовно переглянути закони «Про судоустрій України» та «Про статус суддів». Відповідні законопроекти, які в цілому заслуговують на підтримку, вже внесені Президентом України Віктором Андрійовичем Ющенком. Є сенс також ревізувати всі процесуальні кодекси, крім іншого, чітко визначити компетенцію судів. Доцільно було б поновити Закон «Про господарські суди» («Про спеціалізовані суди»). До речі, свого часу ми пішли на запровадження Програми створення модельних господарських судів у 2005—2011 роках на базі апеляційних судів, які найбільш забезпечені у матеріальному та кадровому плані.

Тобто, до максимального реформування судоустрою України вже час робити практичні кроки. І сьогодні, коли у Верховній Раді створено новий спеціальний Комітет з питань правосуддя, масштаби відповідної роботи збільшились. Ті принципи, які вже закладені в реформування господарського судочинства, значною мірою можуть бути використані при реформуванні судової системи в цілому.

— Дмитре Микитовичу, і у вас в комітеті, і в кулуарах Верховної Ради дуже багато розмов і схвальних, і не дуже, точиться навколо інформації про основні тенденції здійснення правосуддя, причини кризових явищ у вітчизняному судочинстві та засади реформування судової системи України, з якою виступив на сесії Верховної Ради Голова Верховного Суду України Василь Васильович Онопенко. Які її тези вас порадували, а які викликають бажання чи необхідність подискутувати?

— Слід відзначити, що інформація досить гостра, самокритична. Власне такий підхід до розгляду питання цілком зрозумілий. Бо, як показує наш вітчизняний досвід, не завжди реформування має на меті поліпшення. Ми навчилися і погіршувати наші закони під знаком поліпшення. Тим більше, що реформування відбуватиметься за досить складних соціально-політичних умов. І йдеться не тільки про суди як інститути, а й про рівень самого судочинства суддями, які відчувають неабиякий тиск то з одного, то з другого боку, спроби можновладців приватизувати саме правосуддя, забуваючи ту просту істину, що вічно при владі ніхто не буде і система завтра може перейти під нового власника.

— Напевно, саме щоб зменшити вплив «приватизаторів» сьогодні пропонується створення нових спеціалізованих судів, ліквідація деяких існуючих судових формувань. Стосовно цього є якась логічно вибудувана система?

— Важливо, що підходи до створення такої системи правосуддя вже вибудовуються. До речі, в законопроектах, внесених Президентом України, передбачається збереження системи господарських судів України, утворення вищих цивільного та кримінального судів, що, на нашу думку, позитивно вплине на стан правосуддя в державі, підвищить довіру громадян до судів. Актуальними є також норми, запропоновані в цих законопроектах, про призначення та обрання суддів усіх рівнів виключно Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Звичайно, не з усіма позиціями згаданих законопроектів погоджується Рада суддів України. Так, не підтримуються пропозиції про позбавлення голови суду організаційних повноважень, ліквідацію інституту заступників голів місцевих та апеляційних судів. У Ради суддів своє бачення і місця Державної судової адміністрації в системі органів державної влади. Як на мій погляд, є у Ради суддів і неприйнятні пропозиції. Настав час відверто визнати, що необхідність демократичного реформування системи судів України, як того вимагає Конституція, фактично використовується для згортання саме процесу демократизації судової влади та створення правового підґрунтя її надмірної централізації та збереження в одному органі — Верховному Суді України, з необмеженими, абсолютно замкнутими судовими повноваженнями. Ми вже знаємо і бачимо до чого це веде. Тому давайте подискутуємо, викладемо всі аргументи на ваги «депутатського правосуддя» і підемо по висхідній, а не продовжуватимемо тупцювати на вже витоптаному місці.

— Відомо, що у різних депутатів і правників є різні думки про необхідність створення вищих спеціалізованих судів, хоча вони і передбачаються Конституцією... Чому виник різнобій думок на рівному, здається, місці?

— Конституція нової демократичної держави України не могла вибрати недемократичний шлях розвитку судової влади. Цього і не сталося. Передбачаючи приєднання спеціалізованих судів до судів загальної юрисдикції шляхом розбудови системи судів загальної юрисдикції не тільки за принципом територіальності, але й за принципом спеціалізації, Конституція окрім визнання доцільності формування спеціалізованих судів з різних судових юрисдикцій, зберегла за ними автономію: вищим судовим органом спеціалізованих судів залишається відповідний вищий суд — стаття 125. Тобто, ліквідується механічне підпорядкування спеціалізованих судів Верховному Суду. Як на мене, це є і своєчасним, і правильним. Але знову ж таки, давайте дискутувати, а не подавляти право мудрого правом сильного. Нам є про що говорити. І як підсумок скажу: саме надання вищим спеціалізованим судам повноважень повної касаційної інстанції забезпечить дійсне реформування судової системи у відповідності з Конституцією, що створить умови для демократизації судової влади в цілому та відповідатиме нашим зобов’язанням перед європейським співтовариством. Власне, не буду тут категоричним, і нехай спершу всі пропозиції розгляне депутатський корпус та відвіє полову від зерен.

— Досить слушно доповідач говорив про те, що Верховний Суд перевантажений касаційними справами: на касаційному розгляді їх понад 40 тисяч. Це переважно «дрібні» цивільні питання, значна кількість яких стосується стягнення штрафів у розмірі до 100 грн. У багатьох випадках у розгляді конкретної справи вже немає сенсу.

— Голова суду доречно запитував: хіба такі питання мають вирішувати судді Верховного Суду? Але за таких фактів доцільніше по іншому поставити питання: а може, Верховному Суду, іншим високим поважним правовим установам настав час уважніше зайнятися суддями, які створюють таку лавину касаційних скарг? Можливо, час проаналізувати фаховий рівень тих суддів, які штампують такі справи? Може, у деяких принижена планка суддівської честі і відповідальності? Бо коли десятки тисяч судових справ проходять кілька кіл «судового пекла» — від місцевих судів і до Верховного, то повідомлення про десяток звільнених чи сотню суддів, притягнутих до адміністративної відповідальності, не йдуть ні в яке порівняння з тим злом, яке завдається і правосуддю, і державі, і людям.

Фігура судді всією нашою практикою заохочення і покарання явно не піднята на належний рівень. Ще на межі 16—17 століть англійський філософ Френсіс Бекон, роздумуючи над питаннями правосуддя, зазначив, що один несправедливий вирок тягне за собою більше бід, ніж багато які злочини, здійснені приватними особами. Останні псують лише джерельце, лише окремі струмені води, тоді як несправедливий суддя псує саме джерело. Всі зусилля з реорганізації судів підуть, як вода у пісок, якщо ми залишимося байдужими до ролі і відповідальності самого судді. Його високе становище в суспільстві не так дає змогу, як зобов’язує бути суддею справедливим. Чесна людина, сідаючи у суддівське крісло, має забути про особисті вигоди, інтереси, симпатії.

Знаєте, дехто прагне пояснити відхилення багатьох (так, саме багатьох!) суддів від норм правосуддя лише низькою платнею, необлаштованістю робочих місць, недостатнім соціальним захистом... Усе це має місце. Але в нас не відпрацьоване законодавство про притягнення до відповідальності тих чиновників, які тиснуть на суд по праву сильного. І зараз, коли уважно вчитуватися в деякі прожекти законотворців, не важко здогадатися сторону яких політичних чи кланових структур вони лобіюють уже в нових законопроектах. Політизація навіч! І це ми бачимо в деяких останніх судових рішеннях, де чітко проглядається владне лице. От і реформуй, от і створюй нові і ліквідуй старі суди, наділені особливими і винятковими повноваженнями, але не розраховуй на об’єктивний розгляд справи, якщо в законах не буде чітко виписано права, обов’язки і повноваження суддів. І обраних безстроково, і молодих, які щойно призначені і тільки наділи мантію.

— Дмитре Микитовичу, сьогодні по всій Україні безчинствують рейдерські загони, дії яких ми бачимо майже на всіх телеканалах, про які читаємо в газетах. Але не було ще жодного повідомлення про те, як зреагувала влада, правоохоронні і судові органи на факти атак і навіть кровопролить біля спірних підприємств, об’єктів.

— Не завжди в основі таких кулачних боїв є незаконне рішення судів. Хоча і це має місце. Але і в цій справі у нас законодавча прогалина. То ми бачимо силовиків, які стоять між протиборчими сторонами і які в певний момент за якимсь невидимим сигналом кудись зникають, то бачимо штурми воріт, парадних входів, проломи в тинах, через які «просочуються» диверсанти в тили захисників об’єкту. Все це можна було б назвати комедією, якби справа не стосувалася конституційного захисту законних майнових прав громадян. І вбачати причину цього у незадовільній діяльності судів та суддів, на моє глибоке переконання, це дивитися на проблему спрощено. Звичайно, на прояви недобросовісності, зловживань, порушень з боку деяких суддів має бути адекватне правове реагування. Але зараз, коли йде напрацювання нових законів і перегляд застарілих норм, я б дуже хотів звернутися до народних депутатів усіх фракцій і блоків: давайте хоч у галузі правосуддя знайдемо порозуміння і хоч у цій справі забудемо про політичні амбіції і згадаємо про людей, про народ. Давайте менше закликів до боротьби з беззаконням, а більше роботи над хорошими законами. Бо недолугі закони, яких у нас сьогодні достатньо, це найгірший вид тиранії, адже їх найлегше використати проти простих людей. Що і маємо.

— У заключному моменті своєї інформації Верховній Раді про основні тенденції здійснення правосуддя, причини кризових явищ у вітчизняному судочинстві та засади реформування судової системи України Голова Верховного Суду України зазначив, що сьогодні є соціальні, політичні, правові та інші передумови для того, щоб в Україні було створено справедливий суд. У цьому, певно, однаково зацікавлені всі: політики, представники бізнесу, влади і громадян. Якщо це справді так, то що заважає об’єднатися законодавцям; поставити до першочергового розгляду законопроекти, які вже напрацьовані і політиками, і депутатським корпусом?

— Хороша думка, але вона була б продуктивнішою, якби депутатські об’єднання невідкладно стали до плідної законотворчої співпраці саме на ниві правосуддя.

До речі, в Комітеті з питань правосуддя, де зібрані кращі фахівці права, більше порозуміння між депутатами різних, навіть політично протиборчих фракцій. А в сесійній залі, де вирують емоції і пристрасті найбільш активних політиків, проекти законів іноді потрапляють під такі баталії, що законопроект або відкладають, або приймають у препарованому, підігнаному під політичний консенсус, вигляді. І потім знову починаємо метати стріли в суддів, у судову систему і знову порушувати питання про подальше реформування судової влади.

Хоча, щонайперше, всім нам не завадило б реформувати свою громадянську свідомість і політичну відповідальність перед людьми, раз і на завжди зрозумівши, що правосуддя є вершиною морального рівня держави, її інститутів і Верховної Ради як законодавчої гілки влади передусім.