Утік зі школи у внутрішні війська

«Поголитися» у рядові внутрішніх військ (ВВ) МВС хотілося давно. І ось така можливість випала.

З ранку і до відбою ходив по плацу і казармах, їв солдатську кашу, тестувався в кімнаті психологічного розвантаження, спілкувався з військовослужбовцями.

Гадаю, розумієте: бійцем я був привілейованим, з особливою місією. Хотілося повернутися у свої 18-ть, багато чого згадати, пережити, щось відчути по-новому і написати про життя-буття армії.

Ну, по плацу я саме ходив — крокували солдати і сержанти. Не сподобалося, якщо чесно. Зате під час несення служби, де не треба тягнути носок і чеканити крок — вони молодці. Та й ви, читачу, напевно бачили підтягнутих хлопців, котрі патрулюють у місті, конвоюють підсудних, охороняють суди тощо. Це, до слова, і на їхньому рахунку затримання сотень грабіжників, браконьєрів, контрабандистів, «нелегалів», власників арсеналів, наркокур’єрів та ін. Бійців ВВ часто залучають до спільних операцій правоохоронців, в яких вони виявляють себе сміливими, пильними вартовими громадського порядку. Надати б їм відповідні повноваження, якими наділена міліція, ефективність роботи була б набагато вища.

1 Це засвідчила і новорічна операція «Кордон», в якій брали активну участь і частини Західного територіального командування (ЗТрК). В одній з них, у Львові, я і проходив курс «старого» бійця.

Перед екскурсією по розташуванню тричі орденоносного Римнікського полку зустрівся з начальником управління ЗТрК генерал-майором Сергієм Конопляником. Відомо, скаржитися на життя військовим забороняє статут, який передбачає мужньо переносити тяготи військової служби. Вони і переносять. Але ми, платники податків, маємо знати, як живуть гаранти нашого спокою і благополуччя?! Не секрет: не розкошують. А можуть жити гідно захисників, якщо держава фінансуватиме армію, як належить.

Сергій Володимирович погодився зі мною, але розвивати тему й став.

— Поспілкуйтеся з офіцерами, прапорщиками — більше за мене розкажуть, — тільки і сказав.

Вихід «у народ» почався з казарм. Порядком, телевізором, музичним центром вони не дивують. Доріжками і квітами також. Оторопів від морських свинок, папуг, жирного кота і... пральної машини. Таке солдатам 70-х і не снилося.

Утім, контрактникам із розвідроти, приміром, теж не маряться блага — вони їх самі створюють. Місце проживання професіоналів важко назвати казармою. Своїми руками хлопці відремонтували приміщення, спорудили сушарні, бойлер, індивідуальні шафи і парти, облаштували клас бойової підготовки і світлицю. Під чуйним керівництвом старшини роти Олександра Куліша, ініціатора гуртка «Умілі руки», сильні і мужні хлопці створюють те, що їм належить за статутом, але не забезпечується фінансами — умови служби, побуту і дозвілля, адекватні нелегким будням. Лише сказати: бійці елітного підрозділу, який протягом семи років посідає перші місця в змаганнях спецназівців, не гребують у вільний час чорновою фізичною роботою. Фактично за «спасибі» — їхню смішну зарплату боляче озвучувати.

Саме через принизливе грошове утримання (до 700 гривень) багато підготовлених у військах витязів ідуть в охоронці. Є серед них і власники крапових беретів — кращі з кращих.

Як утримати таких в армії та міліції — у Кабміні знають. Але знати мало...

Який, скажіть, сенс від усвідомлення тяжкого стану, приміром, починаючих чоловіків-педагогів із глухого села? Про що він думає, тримаючи в руках мізерну подачку від держави в найманому кутку «шевченківської» хати? Куди втекти від безпросвітності? Хіба що в армію.

Роман Романович — один із тих, хто «зрадив» професії. Маючи навантаження 24 години на тиждень, проживаючи в непривабливому помешканні, починаючи робочий день о першій годині ночі, талановитий учитель, за яким і сьогодні діти плачуть, «поголився» на дев’ять місяців. «А, можливо, залишуся на контрактну службу», — каже ставний, розумний, перспективний претендент у розвідроту...

...Ярослав із Луцька, інженер-технолог, майстер спорту, син директора солідної фірми ощасливив внутрішні війська за іншою, не менш серйозною, причиною: захотів відслужити, випробувати себе.

Від Юрія Н-ко (Крим) цього зажадав полковник у відставці, який очолює проектну організацію. Хлопець довго поневірявся після закінчення вузу в пошуках роботи. То зарплата не влаштовувала, то інженеру-програмісту пропонували гайки крутити.

— А якось знайшов фірму, в якій мені все сподобалося, — згадує Юра. — Але директор запитав: «Військовий квиток є? От відслужиш — приходь. Чекатимемо».

— Ось сідайте і відповідайте на «кольорові запитання», дізнаємося, хто ви та на що здатні, — сказали мені в кімнаті психологічного розвантаження. Тест був простий, як монітор: вибрати колір, який сподобався, і натиснути кнопку. Результат? І не питайте, але якщо загалом — позитивний!

Такі тести проходять хлопці перед тим, як заступають на відповідальну службу. А ще вони відпочивають (розвантажуються), стежачи за поведінкою кумедного десантника Стьопочкіна із мультфільму; слухаючи чудові мелодії, які супроводжують кадри про флору і фауну.

Ідея створення кімнати належить Вадиму Голубу, начальнику групи зв’язків із громадськістю відділу виховної роботи ЗТрК. Командири підтримали психолога, благословивши на відкриття кімнат відпочинку і в інших частинах управління. Хоча в арсеналі офіцерів-вихователів безліч інших методів адаптації військовослужбовців до казарменого режиму. Один із найефективніших — анкетування, під час якого солдати висловлюють все, що думають про командирів і начальників. Лекції, тренінги, перегляд фільмів — також непогана допомога у справі наставництва. Ну і, звичайно, індивідуальна робота з підлеглими. Саме їй відділення під командуванням підполковника Ігоря Гузаря приділяє максимум зусиль і часу. Як один із результатів — немає «дідівщини», гарні відносини між солдатами, командирами і підлеглими. І не лише у Львівському гарнізоні.

Наша довідка.

До складу управління ЗТрК входять військові підрозділи, які розташовані у Львові, Тернополі, Рівному, Луцьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Калуші, Золочеві, Ужгороді, Кам’янці-Подільському.

3 Військова частина 1241 в Івано-Франківську вразила мене... розпорядком дня. Ну де ви бачили вояків, котрі сплять до дев’ятої години, вечеряють опівночі, а «відбиваються» о першій годині ночі? Але така специфіка служби хлопців, які охороняють громадський порядок. У конвоїрів режим інший. Але ще напруженіший: на службу вони йдуть зі зброєю. До них, вважає офіцер-психолог частини Петро Футько, потрібен тонкий підхід. І починається він з... батьків. Їх у листах просять розповісти про слабкі та сильні сторони характеру сина; рекомендують частіше надсилати звістки з дому. Воно і зрозуміло: меланхолік не спрацюється з холериком; сімейно-побутові проблеми негативно позначаються на настрої, а отже, службі хлопців; від нервово-психічного стану залежать дії вартового порядку в тій чи іншій ситуації. Все це мають знати і враховувати командири, котрі відправляють солдатів на вулиці міст, де ті зустрічаються не лише з доброзичливцями.

Психологічну допомогу надають і офіцерам, їхнім родинам. Вони часом більше незахищені, ніж солдати.

Я спілкувався з одним із нужденних (зазначте, як дико звучить: нужденний офіцер).

Старший лейтенант, заступник командира роти 27-річний Андрій Васенко, без перебільшення, патріот. Як і тисячі його товаришів по службі, чию самовідданість, самовіддачу сьогодні оцінюють у 800—900 гривень. У Андрія — 930. З них 600 віддає за житло. Як прожити на 330?

— Шукаю гроші, щоб вступити на фінансово-економічний факультет і довідатися, як прожити на 330, — усміхаючись, відповідає Андрій. — А взагалі вірю в кращі часи, сподіваюся на підвищення.

Воно для «старлея» гряде влітку — підвищать у званні, а, отже, додасться аж... 15 гривень.

Цих грошей вистачить на проїзд у громадському транспорті на тиждень. Кіно? Театр? Родина? Про що ви? Якби не батьки із села...

А як виживають сімейні офіцери і прапорщики? Невже вони на утриманні у дружин? Раніше, пам’ятаю, офіцерські подруги життя виховували дітей і вели домашнє господарство...

4 Невеселі роздуми про безсрібників у погонах перервали... тварини на подвір’ї частини. Вони, доглянуті та відгодовані, тут на особливому місці. М’ясо, овочі з теплиці — доповнення знову-таки до солдатського раціону. А якщо врахувати спонсорську допомогу міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса і глави облдержадміністрації Романа Ткача, то особовий склад не бідує. Як, до речі, і буковинські військовослужбовці, до яких шанобливо ставиться влада Чернівців. Чого, на жаль, не скажеш про львівських керівників. Схоже, там по-німецьки заощадливі та педантичні: не виписано законами допомагати армії — от і вибачайте. Тоді, владні добродії, будьте ласкаві виконувати державну програму профілактики і боротьби зі злочинністю на 2005—2010 роки. А на її реалізацію у всьому західному регіоні кошти виділяються знову-таки лише в Івано-Франківську. Львівщина та інші області, виходить, нехтують доброю волею керівників держави? Але особовий склад ВВ охороняє спокій співгромадян у ваших, градоначальники, містах. Хіба боротьба зі злочинністю — проблема тільки правоохоронців?

...Командир військової частини 1241 підполковник Володимир Барзюк сповнений оптимізму і сподівань. І справді — песимісти не творять. А у приміщеннях Івано-Франківської частини — суцільні ремонти і відновлення.

— Тут буде музей, тут — кімната психологічного розвантаження, у цьому холі розміститься оркестр, а ось тут — бібліотека, — розповідає Володимир Олексійович. — У ротах перепланування, все оформлюють з фантазією і за допомогою дизайнерів.

У далекі 70-ті мої командири з фантазією і дизайнерами не товаришували.

Сьогодні війська, зокрема ВВ, не ті. Бідніші, але більш відкриті й підвладні вітрам демократичних змін.

Це не може не радувати.

Київ—Львів—Івано-Франківськ—Київ.

На знімку: психолог Юрій Ваврисюк з рядовими Юрієм Файфером та Романом Болехівським у кімнаті психологічного розвантаження

Фото прес-служби ВВ.