Перед тим, як познайомитися з майбутнім чоловіком, Юлії Миколаївні Щербаковій наснилася покійна мама. Вона з’явилася в ореолі яскравого світла, подивилася пильно в очі, ніби хотіла щось сказати, і зникла. Тривога не полишала жінку увесь наступний день. Пішла до свого духівника. Священик розтлумачив: мати сниться, коли попереджає про лихо або наставляє на добру справу.

Його голос запав у душу

— Мама була людиною надзвичайно доброю, — згадує Юлія Миколаївна. — Голодного 47-го не одну родину врятувала від смерті. Росла я на півдні України у забезпеченій сім’ї. І хоча своїх дітей було четверо, мати завжди ділилася всім, що мала. Вона була ревною католичкою. Батько — росіянин, широка душа, дуже гарно співав, грав на акордеоні.

Юля від них успадкувала чуйне ставлення до всіх нужденних. Коли лікарі сказали, що її чоловікові залишилося жити кілька місяців, але його страждання може полегшити хвойний ліс, вона, не замислюючись, продала все майно в Кривому Розі, де вони жили, і переїхала до містечка Скала-Подільська на Тернопільщині. Тут служив її брат — військовий. Завдяки цілющому повітрю і доброму догляду чоловік прожив ще шість років. Після його смерті вона цілковито присвятила себе благодійництву. Організувала Міжнародний благодійний фонд імені Ксенії Петербурзької, взялася допомагати інвалідам, малозабезпеченим. Ось і я вперше познайомилася з нею, коли стукала в усі двері, в тому числі редакційні, щоб зарадити комусь з підопічних. Цю красиву елегантну жінку добре знали і навіть побоювалися у владних коридорах Борщова і Тернополя. Якщо комусь була потрібна допомога, вона не відступала.

Повідомлення про новостворену організацію інвалідів Юлія Миколаївна прочитала у районній газеті. Її фонд співпрацював з аналогічними утвореннями, тому зателефонувала за вказаним номером. Відповів приємний чоловічий голос. Чимось він запав у душу, бо постійно вчувався, коли поїхала відпочивати. Повернувшись додому, поспішила у село Вовківці, неподалік Борщова, щоб познайомитися особисто. Те, що побачила, її вразило. Не так бідність, як печать приреченості, що панувала в домі.

Виливав свій біль у піснях

Ярослав Злонкевич вже п’ятнадцять років був прикутий до ліжка. Його ходіння по муках почалося з трьох років, коли хлопчик впав з підвіконня і пошкодив ноги та хребет. Відтоді переніс не одну операцію. До школи ходив з паличкою. Вчився добре, особливо любив уроки музики. Славко шукав у ній розраду, коли однолітки почали парубкувати, а він сторонився компаній, на дівчат боявся й глянути. Ще більше навантажував себе спортивними вправами. Та так, що аж піт градом. Гартував тіло і волю. Став студентом Тернопільського музичного училища. Коли здібному випускникові запропонували продовжити навчання у Львівській консерваторії, відмовився. Комплексував: ну як почуватиметься із своєю паличкою серед гамірного студентства?

Повернувшись додому, викладав у музичній школі, вів гуртки, керував вокально-інструментальним ансамблем у районному будинку культури. Інколи затримувався на роботі допізна, тоді долав 7 км до рідного села пішки, спираючись на паличку. Як гарного музиканта, його часто запрошували на весілля. Веселив компанію, а в самого серце нило: чи буде в нього колись таке свято? Але Ярослав таки одружився. На такій каліці, як сам. У них народився син. Та щастя було недовгим. Дружина поїхала до Вінниці робити чергову операцію, а повернулася з позашлюбною дитиною. Ладу в родині вже не було, і вони розлучилися. Синам Ярослав допомагав: рідному і нерідному, а в жінках зневірився. Здавалося, назавжди.

Рятувала музика. Виливав свій біль у піснях. А ноги зовсім переставали слухатися. Пересувався з допомогою двох палиць, а далі зліг остаточно. Після п’ятнадцяти років лежання на спині і застала його Юлія Щербакова. Її вразив цей сильний духом чоловік, його музика, його прагнення якщо не стати на ноги, то хоча б сісти в інвалідний візок.

Вікно у творчий світ

І вона почала боротися. Спочатку з ріднею, яка вважала, що Ярославові вже нічого не допоможе, а їздити по лікарях — зайва трата грошей і часу. Але вона таки поїхала до Харкова — в Інститут ортопедії та травматології. Спершу — сама. Коли лікарі побачили знімки, тільки руками розвели: «Де ви були раніше? Років десять тому ми могли б поставити його на ноги». Вона благала щось зробити. Відомий професор Володимир Філіпенко змилосердився і взявся замінити суглоб, але попередив: «У 80-ти випадках із ста такі операції закінчуються летально. Вирішуйте». Вони вирішили. Не відступатимуть. Юлія Миколаївна розгорнула бурхливу діяльність —збирала кошти. Допомагали навіть з-за кордону. Коли Ярослава оперували, за його здоров’я молилися у дванадцяти церквах і трьох монастирях. Потім професор йому скаже: «Вас врятував спорт». А він подумки додасть: «Господь і Юля». Цю пару полюбили в інституті. Тож коли довелося робити ще одну операцію, то їхали до Харкова, мов до рідного дому. Тодішній міністр транспорту Георгій Кірпа виділив для Злонкевича санітарний вагон. Узагалі, на цьому тернистому шляху їм траплялося чимало добрих людей. Це і головний лікар Борщівської центральної районної лікарні Іван Невістюк, і тодішній керівник обласного управління охорони здоров’я Михайло Буртняк, і тернопільський підприємець Зіновій Щепановський. У творчості його підтримали поет і тодішній народний депутат Борис Олійник, тернопільський мистецтвознавець Богдан Петраш, поет, прозаїк і драматург Богдан Мельничук, поет і земляк Євген Зозуляк. Саме завдяки цим людям, а також районній та обласній владі Ярослав Злонкевич між двома операціями презентував в обласній філармонії збірник своїх пісень «Доля судила жити з піснею». Написані вони на вірші улюблених поетів. Найбільше зачепили струни його душі вірші Анни Дущак з Чернівців, котра також багато років прикута до ліжка. Вони додавали Ярославові сил, розраджували у хвилини безнадії.

Музику писав для себе, не сподіваючись, що її почують інші. Юлія Миколаївна і тут прорубала йому вікно у творчий світ. Пісні Ярослава Злонкевича почали виконувати відомі співаки, хори, а дитяча хорова капела «Зоринка» возила його величну пісню «Молитва» до багатьох європейських країн. Нині свої вірші шлють Ярославові Васильовичу поети з багатьох областей, а місцеві таки атакують. На виході з видавництва — другий збірник композитора «На крилах надії», до якого увійшли 120 пісень. Вже є новий задум — записати старовинні пісні від однієї з мешканок району.

— Видати їх допомагають добрі люди, — каже Юлія Миколаївна .—Це передусім голови Борщівської районної ради — Іван Чепесюк, райдержадміністрації — Ігор Кунець, директор місцевого автопідприємства Василь Шмигельський, інші благодійники. На жаль, у державному та місцевих бюджетах жодним рядком не передбачено підтримку інвалідів—творчих особистостей. Серед них є стільки талановитих: літераторів, музикантів, художників, вишивальниць. Але як їм пробитись із своїми творами до людей? Потрібні кошти. Хай би наші законодавці над цим подумали.

Разом Злонкевичі вже другий рік. Живуть в однокімнатній квартирі на дві скромні пенсії. Інколи на телефонні розмови витрачають до 250 гривень, адже для інвалідів це основний вид зв’язку. У «гаражі» за ширмою стоїть «мерседес» (візок) на виїзд, поруч ліжка — менший. Багато витрачають на диски, записи, нотні зошити. Інколи Злонкевичі «шикують»: Юлія Миколаївна викликає таксі і везе свого Славка на риболовлю. То його друге після музики захоплення. А ще стіни цієї мініатюрної квартирки міг би розширити комп’ютер, який знадобився б талановитому композиторові і його невтомній дружині. Та поки що ця мрія для них нездійсненна. Хоча, може, знайдеться в Україні благодійник, який зробив би подружжю такий подарунок? Тим паче, що 5 квітня — день народження Юлії Миколаївни, а 9 квітня — Ярослава Васильовича. А між цими двома датами — Великдень.

Тернопільська область.

Фото автора.

На знімку: Ярослав і Юлія Злонкевичі.