Тут легко дихати, та важко жити

Саме таким «Голос України» хоче показати буття простих українців, які, вивівши через виборчі урни «в люди» своїх обранців, після чергового волевиявлення, як правило, залишаються наодинці зі своїми вічними клопотами. Це ті, що при владі, «задля народу» найкраще засвоюють «дію ділення» — портфелів, посад, капіталів, металів, не дуже зважаючи на те, що життя вже давно саме поділило їх з «дорогим народом» на два паралельні світи: людям з глибинок — від Тиси до Сіверського Дінця — доводиться звично «множити»: проблеми на проблеми.

Як їм доводиться не поле переходити, а жити з цим результатом множення, ми хочемо дослідити в усіх областях України, починаючи від найзахіднішого Закарпаття і закінчуючи крайнім Сходом держави — Луганщиною. Що об’єднує і що роз’єднує — і чи справді щось за великим рахунком роз’єднує — українців на лівобережних і правобережних, як це часто нам кажуть політики. Звичайно, неможливо об’їхати геть усіх. Автор залишає за собою право вибрати на карті кожної області будь-яку географічну точку, віддалену за столичним уявленням від благ цивілізації.

Краса неймовірна. Навіть незрозумілої і нехарактерної для високогір’я лютневої погоди — напівзимової-напіввесняної. «Боже, яке повітря! — не втримуюсь від сентиментів. — Ним не дихаєш, а п’єш його». «Так, це правда, — погоджуються зі мною. — Тут легко дихати, та важко жити».

Але спочатку суб’єктивна характеристика на об’єктивних фактах.

Закарпатці в абсолютній більшості — люди толерантні. Іноді до неймовірності. Толерантні до всього: до національностей, конфесій, влади. Питаєш, наприклад, дідуся, коли йому краще жилося: «при чехах, мадярах, совєтах чи зараз», і чуєш приблизно таке: і при тих було файно, і при тих також файно, і при нинішніх файно. Тільки тяжко... Суть «філософії» дуже проста: всяка влада від Господа, а робити, щоб вижити, треба самому. Позбавлений фанатизму й підхід до церкви: «Хто ся молить Богу, то яка різниця — у православній чи греко-католицькій?» (звичайно, не всі так думають навіть у толерантному Закарпатті, але конфесійно індиферентних принаймні мені траплялося дуже багато). Таку особливість найзахіднішого краю пояснюють кількома причинами. Тут перемішано стільки національностей, кажуть, що не толерувати якусь з них однаково, як висмикнути чеку з гранати на торговищі в базарний день. Свою роль відіграли і часта зміна окупаційних режимів, і та обставина, що Закарпаття «визволили» аж у 1944 році, і його оминули жахи тридцятих років — з передсвітанковими «воронками», НКВС і Дем’яновими Лазами в результаті. На відміну від решти областей, що також позначається на ситуації та поглядах, тут православ’я зав’язане тільки на Московський патріархат. Одне слово, навіть не віриться, що активніше в проявах української автентичності Прикарпаття простяглося за найближчими перевалами.

Пригадую, рідкісний «екземпляр» войовничості мені трапився якось у барі ужгородського готелю. Втім, це можна було пояснити двома причинами. По-перше, Юрко з Перечинського району був добряче «під градусом», а по-друге, служив у спецназі російської армії, і тепер разом з «братішками» активно не любив «зрадників Москви — бандерівців, чеченців, Київський патріархат і протестантів (? — Авт.)». Але оскільки перший фактор врешті-решт позначився на дикції, перелік ворогів зашпортався об неслухняний язик...

Легко розпізнати закарпатців і за характерною місцевою говіркою. Власний кореспондент «Голосу України» в Закарпатській області Іван Гудзоватий одного разу розповів мені, як він, галичанин за народженням, пізнавав тонкощі тутешнього діалекту. Запитав у крамниці, чи є цигарки. «Несуть»,— відповідають. Чекає Іван Степанович п’ять хвилин, десять. Ніхто не йде. Зрештою продавщиця не витримує: «Чого ви стоїте, я ж сказала, що несуть?» «Та коли вже принесуть?» «Що?» «Та цигарки». «А, — розсміялася жінка. — Ви не порозуміли. Не суть — це не є, немає по-вашому». Ось така історія. Хоча що тут дивного. Діалекти характерні не лише для української мови.

Добробут на сніговому фундаменті

Традиційна проблема тутешніх мешканців — у відсутності робочих місць: у горах немає великих промислових підприємств. Хоча якщо підійти масштабніше, вона обертається й позитивом: ніщо не псує екологію. «Ми хочемо використовувати те, що маємо, а не тягти сюди біду на голову — заводи з усіма шкідливими наслідками їхньої діяльності, — каже голова райадміністрації Роман Костюк. — Завдання районної влади, а її тут переважно хвалять навіть заочі, бо «щось робить і від людей не тікає», — розширити можливості того, «що мають». Пошук інвесторів, які почали вкладати гроші в реконструкцію санаторіїв, у підприємства деревообробної галузі, у створення швейних виробництв і, головне, у становлення пріоритетної тут сфери — туристично-рекреаційної — само собою означає не лише поповнення місцевого бюджету, а й появу нових робочих місць. Хоча й тут не без казусів. Місця з’являються, але часто вакантними й залишаються.

— Біржа розбещує людей, — стверджує голова районної ради Іван Ярема. — Багато хто, ставши на облік у центрі зайнятості, виїздить на заробітки у «хлібніші» місця. Середня заробітна плата в дев’ятсот або й тисячу гривень — не стимул для роботи тим, кого Європа навчила будівельного чи іншого прикладного фаху. Сьогодні тисячі мешканців Міжгірського району розбудовують Чехію, Іспанію, Італію, Португалію, Москву і Київ, а вдома працювати не хочуть.

Щоправда, зароблені по «усюдах» гроші осідають не в празьких пивничках чи московських кабаках. Довезені додому, вони, як правило, перетворюють традиційні гірські садиби на міні- (і не зовсім міні-) готелі для бажаючих відпочити в одному з найчистіших районів України. Стрімкий розвиток зеленого сільського туризму — це, мабуть, найпотужніший кит, на якому тримається благополуччя міжгірців. Хоча доки дійде до прибуткової каси, самі вони — у фізичному сенсі — ледь на ногах тримаються. Прибирання, прання, куховарення, забавляння гостей додатковими послугами — це навіть не виробничий конвейєр від дзвінка до дзвінка. Як зізнаються власники агросадиб, єдиний тонізуючий засіб, бо кава не допомагає, — «ноги в крижану воду — і далі біжиш».

Міжгірський район умовно ділиться на дві туристичні частини: Синевирську літню й Пилипецьку зимову. Якщо ворог першої — червневий мороз, то лихо другої — відсутність снігу в гірськолижний сезон. На жаль, саме так сталося цього року в селах зимової зони. Готуючись до десантів гірськолижників (а траси і канатки тут споруджують майже на кожному придатному схилі), місцеві мешканці повкладали гроші в розширення сімейного бізнесу, багато хто навіть узяв кредити в банках — і жорстоко «погоріли» на погоді. Вона виявилася тією скнарою, у якої взимку снігу не випросиш. Постраждав і районний бюджет: до нього не надійшло майже 500 тисяч гривень «зимового» податку. Ось і будуй добробут на сніговому фундаменті, прислухаючись не тільки до курсу валют, а й до метеозведень.

«Голос України» як ще одна стаття прибутку

Це той випадок, коли бажання неодмінно побувати в селі-тезці знаменитого озера збіглося з потребою. В бухгалтерії «Голосу України» попросили мене передати виграний приз — тисячу гривень — нашій читачці з Синевира Василині Столець. Ось із такою приємною для мене самої місією я й приїхала до сільської лікарні, де Василина Василівна щойно закінчила чергування. Сорок років вона пропрацювала медсестрою і заслужила в держави аж 530 гривень пенсії разом з «гірськими»: на таку суму розслабитися і «заслужено відпочити» теоретично можна, але краще не ризикувати на практиці. Пані Василина, звісно, вибрала друге і не відправила свій білий халат у відставку.

Наша поява з головою райради Іваном Яремою для Василини Столець була несподівана. Трохи спантеличена увагою до себе високого районного начальства та «неіндифікованою» персоною в моїй особі, вона чекала «з’ясування стосунків». «Голос України» читаєте?» — витримую паузу. «О, вже п’ятнадцять років передплачую. А недавно вперше вирішила спробувати щастя і взяла участь у розіграші призів. Хоча з моїм щастям... Он навіть дівчата з пошти сміялися, коли я відсилала листа до редакції: ага, виграєш — доженуть і ще раз дадуть». «Даремно сміялися, — дістаю конверта. — Вам пощастило вже з першого разу. Бачите, я вас догнала...»

Подальшу сцену ніколи не зрозуміє той, для кого тисяча гривень не гроші. Для Василини Василівни матеріальний «привіт» з редакції — не тільки еквівалент її двомісячної пенсії, а й дуже доречний сюрприз. Як зізналась її колега, якраз перед нашим приїздом «Василина нарікала, що грошей не є», а того дня вони конче були потрібні для якоїсь важливої справи. Тому цінність нашого призу в очах присутніх у кабінеті подвоїлась. Як, до речі, й цікавість до газети, що так вчасно виручила від клопотів, де «позичити кілька сотень». Одне слово, наша давня читачка з потенційної позичальниці перетворилася на кредиторку. «І ви «Голос України» передплатіть, — сміється, — то й вам не треба буде журитися». Так ми разом з пані Василиною відкрили ще одне джерело прибутку.

Коли гриби — всьому голова

Синевирська Поляна — одне з найвисокогірніших, майже тисяча метрів над рівнем моря, сіл України. Вище тільки Бог, небо й Синевир — загадкове Морське око, озеро неймовірно красивих легенд. Саме воно, ця Мекка літнього туризму, є одним з головних «годувальників» місцевого люду, бо сільське господарство тут — тяжка й невдячна праця. Довкола тільки смереки: яблуні на цих висотах — така сама екзотика, як пальми на Хрещатику замість каштанів. Родить лише картопля, та й то не завжди. Як кажуть місцеві мешканці, «іноді нічого не пропадає: скільки посадили, стільки й викопали. Тільки погрілися за роботою». Це ще не найгірший, уявіть собі, варіант. Як ударять у червні морози, за перегрівом на копанні можна не журитися. Сніг часто лежить до травня, а в жовтні вже випадає новий. Це нинішній рік видався «південним», і горяни не знають, чи радіти глобальному потеплінню на їхніх нивках, чи чекати якоїсь напасті.

Найбільша надія — на гриби і дикі ягоди. Ось тут Синевир з його туристами й виручає. Раніше, розповідає секретар Синполянської сільської ради Марія Красняник, збирали, сушили дари лісів, а збути куди їх не мали. Тепер ситуація інша: в районі озера кілька колиб, туристи, є приймальні пункти — можна непогано заробити. Особливо якщо сім’я не лінується під час «лісових жнив». І знову ж таки, коли ягоди не повимерзають від червневих морозів. А якщо Бог від негоди милував, не в кожній хаті і купиш у цю пору гриби: вже давно порозпродали. Ще два роки тому кілограм білих коштував тут 50—60 гривень, а нині —150—200. Ринок...

Марія Михайлівна секретарює у сільському «парламенті» вже четверту каденцію. На всі чотири населені пункти і 12 присілків, досить віддалених від «центру», мабуть, не знайдеться людини, якої б вона не знала. І не просто по імені-прізвищу чи, по-місцевому, «як пишеться», а в комплексі: хто поїхав на заробітки, куди, на кого залишив діточок. Пані Марія уточнює: їдуть саме на сезонні роботи, бо ніхто не хоче покидати свою землю назавжди. Пригадує, після повені 1998 року, коли велика частина села була підтоплена і багато сімей втратили житло, жодна з них не побажала перебратися в інші місця. Одержали компенсацію і знов збудувалися тут.

Ще донедавна на всю територію сільської ради був один телефон: у самій раді. Тепер зв’язок між селами і присілками «багатоканальний»: до ладу ввели АТС на 250 номерів. Той, хто може собі дозволити розкіш «спілкуватись мобільно», використовує послуги стільникових операторів. З транспортом також «не суть» проблем, бо «горяни звикли багато ходити». Тобто здебільшого тут міряють швидкість не за спідометром, а за спритністю власних ніг. Приїжджим це видається дивним, але що вони, отруєні смогом городяни, розуміють у користі та естетиці такого переміщення? По-перше, від «газування» з п’яти на носок ще ніхто не потерпав від гіподинамії, а по-друге, це додаткова можливість помилуватися рідними горами, бо за роботою не завжди піднімеш голову.

Останнім часом стало вигідніше розводити овець. Держава дотує приплід: вже другий рік виділяє по 50 гривень за голову. Є дотації і на молодняк ВРХ. На цих грошах, звісно, не розживешся, більше заробиш десь у Чехії чи в Росії, ніж на стимульованому тваринництві, але людям і кілька десяток — не зайві.

Запитую, чи не розпадаються родини заробітчан через тривалу відсутність господаря чи господині вдома.

— Рідко, — каже Марія Михайлівна, — бо наші люди вірять у Бога і не можуть легко переступити через вінчання. Та й на заробітки вони їдуть не для флірту, а для праці. Тому в нас тут і масового пияцтва немає. Нема коли в чарку заглядати, треба про гроші думати. І про цивілізацію. Так-так. А що, хіба ми дикі? Той, хто повернувся, особливо з Європи, хоче й собі по-західному жити. Щоб і туалет у хаті, і душова, і євроремонт не гірший, ніж у сусіда. Наші чоловіки такими майстрами повертаються, що в столиці можуть позаздрити.

Василь і Василина

У хаті Тациних євроремонту не робили. Типова карпатська дерев’яна оселя. Господар Василь Васильович у свої роки — йому 81 — вже не здатен освоювати таємниці західного дизайну: дай Боже, при здоров’ї вік дожити і в цих стінах. Хоча свого «делегата» на чужинські заробітки родина змушена була послати: зять «сезонує» на Півночі Росії.

Василь і Василина Тацини разом прожили 54 роки. Добре, кажуть, прожили, хоч і не в розкошах. Гостювала я в них якраз на 14 лютого і попросила в день закоханих розповісти, як вони познайомилися. Бабуся загадково засміялася і підморгнула мені ще задерикуватим оком, але дід Василь ледь не зіпсував усю лірику: «Е, яке кохання? То був бідний час...» Пані Василина від обурення аж плетіння шкарпетки полишила: «А хіба кохання залежить від бідного чи багатого часу? Ти що, забув? Розкажи, хай і я послухаю. Ех... На вулиці ми пізналися, як то молоді...»

Уважно «фільтрувала» пані Василина і розповідь чоловіка про його бойову молодість: у 44-му, після визволення Закарпаття від німецьких фашистів, він вступив до лав 1-го Чехословацького корпусу генерала Свободи. «Пішов просто так, добровільно, як інші з села», — уточнює. «Ая, самі пішли, — знов не стримується бабуся. — Забрали вас усіх...» Василь Васильович терпляче перечікує репліку, підтверджуючи цим вірність толерантності, і ще раз уточнює: «Раз, що забирали, а друге, що треба було йти. Добровільно-недобровільно, а все пішло. І я...» Дійшов через Польщу до Праги, був поранений, але «не дуже». Взагалі про Другу світову згадує скупо: «Погибали люди, калічило їх, здоров’я лишало. Як то буває на війні».

Так само мало розповідає про УПА і навіть не знає, чи доходили її вояки до цієї місцини. Були, каже, якісь люди, «терориштами» їх кликали. «Що, бомби підкладали?» — «асоціюю» тодішніх «терориштів» з аль-каїдівцями. «Ні, мали гроші і просили людей купувати їм харчі...» Оригінальний спосіб тероризму!

Цікавлюсь, як ставиться до ідеї примирення ветеранів Радянської і Повстанської армій. «Треба, — каже. — Я не хочу бути проти когось».

Пожвавішав Василь Васильович аж тоді, коли розповідав мені, як був бокарашем і, сплавляючи ліс по Тереблі, мало не потонув. Захопившись спогадами, він почав сипати такими специфічними термінами, що я втратила нитку сюжету: чи він уже врятувався, чи ще тоне. Спасибі, голова районної ради Іван Васильович, помітивши мою «лінгвістичну» проблему, допоміг з перекладом пригод діда Василя на мову літературну. Спасибі й Спасителю, що порятував тоді бокараша: дуже цікава розповідь.

Узагалі-то колись карпатське село зв’язувала з Чорним морем водна артерія. Ліс сплавляли по Тереблі до Тиси, далі разом з нею «впадали» в Дунай, а вже звідти до моря. В 60-х роках артерію закупорила дамба Тереблянської ГРЕС, і Василь Тацин востаннє провів свого бокара до Хустського району. Немає тепер ні «прямого сполучення» з дунайськими водами, ні риби, що йшла колись нереститися у верхів’я.

Дід Василь пишається, що «по сезонах не ходив, бо було де робити». «Сезон сезоном, — каже, — а стажу треба». У нього в активі крім стажу — орден Трудової Cлави та «підвищена» пенсія — 700 гривень. Ще 440 одержує бабуся, а недавно до «профіциту» сімейного бюджету долучилася й донька Надя, яка живе з ними разом з трьома дітьми: вона «оформилася по догляду за батьком» (до речі, тепер у неї з’явилася можливість одержувати і «дитинські»: за дивовижною законодавчою логікою, якщо двоє не працюють — не тому, що не хочуть, а немає де, — то не можуть одержати допомогу на дітей, хоча б, здавалося, таким родинам вона ще більше потрібна). Чи можна за ці гроші прожити? А що робити, коли «мусиш прожити»? Великих видатків потребує паливо. Раніше дрова їм привозили, а тепер «дають грошима». Дають усього триста гривень, а на зиму їм треба 8—10 кубів: з такої суми і не накупишся, і не нагрієшся. Це там, де є газ, і ветерани користуються пільгами, підтверджує й Іван Ярема, може, трьох сотень і вистачить. Тут — аж ніяк.

Допомагає втриматися на плаву господарство: корова, вівці. Попри вік ще самі заготовляють сіно (взагалі-то від цього процесу в районі мало хто звільнений. Навіть голова райради зізнався, що відпустку бере для сінокосу). Хліб печуть самі, бо їх багато, а «купний» дорого. Мають добру «бриндзю, бо «кіз не є». Для непосвячених у технологію пояснюю: мешканці Тереблянської долини дуже пишаються чистотою своєї бринзи. У Синполяні кіз навіть на інші гори ганяють пастися, аби ніхто не запідозрив, що їхнє молоко змішують з овечим. Гурмани, вони скрізь гурмани.

Схід і Захід — разом.

В одній родині

У затишній колибі неподалік озера Синевир надзвичайної смакоти грибні страви та фірмовий токан. «Тільки справжня закарпатська газдиня здатна на такі кулінарні шедеври», — кажу Марії Красняник. «То правда, — не сперечається пані Марія. — У цій колибі завжди все дуже смачне. До речі, її господиня родом не з наших місць. З Луганська...»

Коли Володя приїхав до Луганська просити в батьків руки Марини, її мама була шокована. «Як? Ти поїдеш у західну? Але ж там...» Крім усяких специфічних для Заходу напастей, на думку матері, доньці загрожувало життя з циганом — бо кандидат у зяті підозріло чорнявий — і чужі звичаї, і нерідна мова. Стереотипи зламалися після першого ж гостювання у сватів та доньки із зятем. Відтоді луганська половина родини приїздить до закарпатської, як до другого дому. А мама взагалі вважає, що тут люди сердечніші, ніж на Сході. «А мені здається, — каже Марина, — що прості українці нічим не відрізняються. Щирі й гостинні і тут, і там. У нас часто бувають туристи з усіх областей, за столом вони ділять токан і вино, але ще жодного разу ніхто з них не краяв на словах Україну, не зневажив нашої мови (колись виключно російськомовна Марина тепер переконана, що державною має бути лише українська: вона ж її вивчила, а земляки чим гірші? —Авт.). Подивіться на нашу родину: хіба це не Схід і Захід разом?»

Суб’єктивні висновки з об’єктивних фактів

Вони зводяться до лаконічної формули успіху, яку змалювала мені голова Пилипецької сільської ради Ганна Костюк: Чехія (Іспанія, Португалія...) — збір ягід, грибів — сільський туризм. Начебто формула нескладна. Якщо... Із заробітків ти повернешся живим і здоровим та ще з грошима. «Лісові жнива» будуть щедрими. Сільському туризму сприятиме погода. Ну й, звичайно, праця — до крижаної води у мисці. Без неї, може, й легше жити, зате дихати важче.

Фото Тетяни КОСТЮК.