Кілька років тому довелося бачити, як чорнявий водій виставляв з маршрутки в День Перемоги учасника війни. Не витримавши такої наруги, хтось із передніх пасажирів кинув гривню і спересердя сказав: «На, подавися!». Скрипнувши зубами, імпульсивний водій зіжмакав нещасну грошову одиницю і викинув у вікно, а своєму кривднику відповів щось на кшталт того, що і в нього є душа, але треба дітей годувати і, взагалі, «на-до-єло»!

Проблема не нова, а подібні сценки з різними відтінками драматизму можна побачити в будь-якому місті. Створила такі колізії держава, яка вустами свого законодавчого органу проголосила пільги мало не половині суспільства. Тільки в Запоріжжі налічується 36 пільгових категорій громадян, а на вісімсот з гаком тисяч чоловік населення припадає 230 тисяч тих, хто має законні підстави безплатно їздити в громадському транспорті. А наскільки реальне це право? Якщо говорити про електрички, трамваї та тролейбуси, то так, а якщо про автотранспорт, то лише частково. В автобусах, котрі належать приватним підприємцям, та в маршрутних таксі все залежить від настрою і людських якостей водія. І все ж, коли літні люди сідають на кінцевій зупинці, в більшості випадків з них не вимагають грошей за проїзд.

Чому не люблять водії ветеранів, пояснювати, мабуть, не треба. Мало того, що старенькі самі не платять, за них не розплачується і держава, котру законодавець зобовязав відшкодовувати витрати на забезпечення пільг. Хоча субвенції із державного бюджету все-таки виділяються, за браком коштів вони далекі від потреб. Реальних чи надуманих, це вже залежить від соціальних стандартів, а вони саме для автотранспорту і не встановлені. Тож коли водій маршрутки набиває в салон пасажирів за методом соління оселедців, формально він і не порушник, бо норму їх розміщення на квадратному метрі корисної площі, на відміну від трамваїв і тролейбусів, ніхто не визначив. Це своєрідна відкупна з боку держави, котра, заплющивши очі на комфорт пасажирів, дає шанс перевізникам компенсувати свої витрати на перевезенні пільговиків. Ще одна поступка право вільного формування цін за проїзд у маршрутних таксі, що ним їхні власники наділені більш як десять років.

Та навіть такі глибокі реверанси господарів маршруток не влаштовують і вони постійно ремствують, а недавно почали виставляти рахунки управлінню праці та соціального захисту населення міськради за перевезення пільговиків. Хоч би як там було, але вони їх і справді перевозять, тож мають право на якусь копійку за свої труди. А вона, на жаль, не капнула ще ні разу. Загалом, автотранспортники державою обділені їм і субвенції за пільговиків у кілька разів менші виділяють, ніж електротранспортникам, і жодної допомоги на оновлення автобусів не надають. Для прикладу: цьогоріч для компенсації перевезень пільгових категорій пасажирів у трамваях та тролейбусах Запоріжжю заплановано виділити близько 17,3 мільйона гривень, а на так званих соціальних автобусних маршрутах — 4,5 мільйона. Про маршрутки й не йдеться вони і так «жирують». Тим часом статистика свідчить, що навантаження на ці види транспорту приблизно однакове — 500 на 500 тисяч пасажирів щодня.

На думку начальника управління праці та соціального захисту населення міськради Ольги Полковникової, державні субвенції становлять лише третину від обрахованої спеціалістами потреби. На відтворення реальної картини що відбувається в громадському транспорті, пішов цілий місяць, зате апетити перевізників вдалося обмежити. Вони вже раді й тому, що їм дають з бюджету, але гроші з Києва надходять нерегулярно. За минулий рік держава заборгувала місту близько 4,3 мільйона гривень, а в нинішньому році перші 256 тисяч (із запланованих 24,3 мільйона) надійшли тільки в лютому і на рахунку управління «світилися» лише 20 хвилин.

Як бачимо, ситуація з перевезеннями пільговиків у громадському транспорті вочевидь нездорова, але держава не поспішає її врегульовувати. А от місцевій владі діватися ніде, і вона намагається впливати на неї всіма доступними способами. Шедевром такої «законотворчості» можна вважати рішення Запорізького міськвиконкому від 13 березня 2003 року № 57 «Про контроль за організацією обслуговування підприємствами міського пасажирського транспорту окремих категорій громадян, які мають пільги на проїзд» та зміни до нього, внесені рішенням від 23 листопада 2005 року №420/2. Згідно з цими документами, будь-який перевізник, з яким укладається договір, зобовязаний перевозити пільгових пасажирів, а для контролю за цими перевезеннями запроваджується так званий «нульовий» квиток. Хоча цей квиток нічого не коштує, кондуктор (водій) після кожного рейсу повинен заповнювати квитково-обліковий лист про кількість перевезених пільгових пасажирів, а після закінчення зміни передати його до каси підприємства.

У трамваях і тролейбусах такі квитки видають більшість кондукторів, хоча доводилося бачити і те, як їх пачками викидають в урни із сміттям. А от в автобусах, не кажучи вже про маршрутки, навіть звичайних квитків водії нікому не видають. Зясовується, цим «приколом» ми зобовязані нашому законодавству. Згідно з ним, відповідальність за безквитковий проїзд покладена на пасажира, який зобовязаний вимагати, щоб водій його «ощасливив» папірцем, що символізує укладення договору на перевезення. А оскільки контролювати цей процес нікому (управління автотранспорту в структурі облдержадміністрацій ліквідували, а функцію контролю за видачею квитків головним державним автотранспортним інспекціям в областях не передали), то й маємо те, що маємо...

І все-таки влада не була б владою, якби не вміла тримати норовистих перевізників на короткому повідку. За відмову від перевезення пільговиків автотранспортні підприємства штрафує Головдержавтотранспортна інспекція, а міське управління транспорту і звязку відмовиться переукласти договір на наступний строк або й достроково розірве чинний. Це серйозне покарання, бо бізнес у таксистів-маршрутників надзвичайно вигідний. Наведу приклад. Наприкінці минулого літа в усіх маршрутних таксі Запоріжжя за одну ніч проїзд подорожчав із гривні до півтори. Обласну прокуратуру в прямому розумінні слова засипали скаргами, і за її дорученням державна інспекція з контролю за цінами перевірила обґрунтованість нових тарифів. Виявилося, що навіть на найдовших (до 30 кілометрів) маршрутах реальні затрати на перевезення одного пасажира не перевищують 70—90 копійок. Підключили Антимонопольний комітет. Тепер лише на кількох маршрутах (а їх у Запоріжжі 143) пасажири платять півтори гривні, а так проїзд їм обходиться в 1—1,25 гривні. Плачуть таксисти, прибідняються, але, куди не глянь, одні «Мерседеси» та «Ауді». І всі новенькі... Тож власники і керівники автотранспортних підприємств просто-таки змушені реагувати на громадську думку. За словами начальника управління транспорту і звязку міськради Леоніда Костюченка, торік надійшло майже 200 скарг від пільгових пасажирів автобусів та маршруток, і майже на всі отримано відповіді, що водії-порушники або звільнені з роботи, або покарані в дисциплінарному порядку.

Тільки кому потрібна ця нервова сіпанина? Нинішня ситуація не влаштовує ні пенсіонерів та інших пільговиків, ні перевізників, ні місцеву владу. І, за винятком пасажирів, решта говорить про заміну субвенцій, котрі надаються регіонам і територіям, індивідуальними субвенціями кожному, хто має право на пільговий проїзд. Щоправда, ніхто так точно і не знає, з яких критеріїв виходити. Якщо вірити застарілій інструкції радянських часів, то середньостатистичний пенсіонер робить 15 поїздок за місяць (невже додому з останньої не повертається?). Але за результатами дослідження, яке провело управління праці та соціального захисту населення міськради, близько 75 відсотків запорізьких пільговиків рідко користуються громадським транспортом, 15 відсотків щодня мандрують на ринки та в крамниці, і близько 10 відсотків їздять на роботу. Виходячи із загальної суми субвенції для території, середньостатистичному пільговику припаде, якщо розділити її в індивідуальному порядку, 10 гривень на місяць. Негусто, звичайно, але краще, ніж вислуховувати докори та виходити з маршрутки чи автобуса, затаївши образу.

Запорізька область.