Григорію Івановичу Чуйнишину, фронтовику Великої Вітчизняної війни, інваліду ІІ групи, педагогу з 37-річним стажем, як і його дружині Лідії Костянтинівні (теж має 42 роки вчителювання), пішов 81-й. Але на вигляд обоє на добрих два десятки років молодші. Жваві, енергійні життєлюби охоче цілими днями пораються на своєму обійсті завжди прибраному, чепурному. Щороку перефарбовують усі вікна, двері, металевий паркан. У кімнатах теж чисто, гарно, повсюди власні вишиванки, рушники, портрет Шевченка. Словом, істинно сільська інтелігентна сімя з власними традиціями і порядками. А ще подружжя Чуйнишиних хазяйнує на 40 сотках городу, завдяки йому утримує свиней, кролів, курей, 15 бджолосімей. Як нічого не робити тяжко жити! звично жартують ветерани-пенсіонери. Григорій Іванович донині сам їздить своїми «Жигулями» в нагальних потребах до райцентру, за 12 кілометрів, з дружиною. Знову жартують: оце днями купили мішок борошна, трішки впріли, доки з машини до комори занесли. Чогось щораз дедалі тяжчим стає... Хоча тільки саме жити та радіти в мирі й спокої, син з онуками прилаштовані, хорошу роботу, житло, «іномарки» у Києві мають.

А справжню ціну життю і миру інвалід війни гвардії старшина Г. Чуйнишин добре знає. Сім класів закінчив, коли розпочалась Велика Вітчизняна. В роки фашистської окупації переховувався разом із ровесниками і батьком від ворога у спеціально зробленій землянці. Ночами по черзі прокрадалися нишком до домівок, за харчами. І все одно їх спіймали. Тричі Григорій тікав із груп «пійманців», українських хлопців і дівчат, яких готували загарбники зі своїми прислужниками-поліцаями до відправки у німецьку неволю. Тому зі сльозами радості й щастя зустрів визволення радянськими військами рідного села в березні 1944 року. Мати Григорія разом із чоловіком проводжала на фронт. Син з батьком обнялись біля райвійськкомату на прощання. Хто думав, що в останній раз.

Батька одразу відправили на фронт. Григорія у Красноярське військове артилерійське училище. Після року навчання старшого сержанта Чуйнишина відрядили у Кострому, в новостворену, як згадує сам ветеран і засвідчує акуратно збереженими офіційними документами, 9-ту ударно-проривну повітряно-десантну армію, що перебувала в особистому резерві Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна. Закономірно, що тут панували особливо вимогливі військова підготовка й дисципліна.

Невдовзі Чуйнишин на собі переконався, наскільки все те було необхідним. Бо у війни свої закони виживають і перемагають тільки найсильніші та найкмітливіші, безстрашно хоробрі. Перший надзвичайний десант на допомогу повсталій Варшаві. Тяжкі бої розпочали, ледь відчувши землю. Далі на його бойовому шляху були Угорщина, Австрія, Чехословаччина. Воював, як жив, мужньо і чесно. Його дві медалі «За відвагу» — найвищі солдатські відзнаки тому переконливе свідчення. А ось витяг із особистої подяки Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу товариша Сталіна гвардійцю Г. І. Чуйнишину , як відважному і вмілому учаснику боїв у складі 3-го Українського фронту в боях «за овладение столицей Австрии городом Вена. В ходе боев за подступ к Вене и за город Вену с 16 марта по 13 апреля войска фронта разгромили одиннадцать танковых дивизий немцев, взяли в плен более 130 тысяч солдат и офицеров противника, уничтожили и захватили 1345 танков и самоходных орудий, 2250 полевых орудий и много другого военного имущества». До речі, деякий час Чуйнишин воював разом із племінником Сталіна. Тоді, на війні, всі були рівні.

Однією з найбільших радостей для молодого Григорія були листи від батька, котрий воював зовсім поруч, і надходили вони кожні два-три дні. А у квітні 1945-го листування раптом перервалося пізніше з архіву Міністерства оборони СРСР на його запит надійшла офіційна довідка, що рядовий Іван Іванович Чуйнишин, 1896 року народження, на фронті Великої Вітчизняної війни 27 квітня 1945 року отримав тяжке поранення і цього ж дня помер у польовому медичному пункті. Похований у могилі № 1 на цивільному кладовищі міста Мікулов у Чехословаччині. Тепер і за батька, з подвійною люттю, Григорій громив ворога. Навіть після 9 Травня, Дня Перемоги, коли добивали залишки гітлерівців, власівців у лісах Чехословаччини. По війні ще пять років служив в армії, міг зробити успішну військову карєру. Але самотня мати (старші два брати і сестра померли від голоду в 1930-ті роки) наполегливо кликала додому. І в 1950-му таки повернувся до рідного села Михайлівки. Став учителювати, його неповторні захоплюючі уроки з фізичної та початкової військової підготовки досі в памяті сотень вдячних учнів. Підтягнутий, жилавий та жвавий Григорій Іванович і нині викликає у всіх захоплення та повагу. Після війни до людської вдячності, шани додалися нові бойові відзнаки ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня та «За мужність». І все ж найвищою для себе нагородою фронтовик вважає те, що йому пощастило вижити на страшній війні й повернутися додому до мирного життя.

Михайлівка

Гайсинського району

Вінницької області.