Григорію Івановичу Чуйнишину, фронтовику Великої Вітчизняної війни, інваліду ІІ групи, педагогу з 37-річним стажем, як і його дружині Лідії Костянтинівні (теж має 42 роки вчителювання), пішов 81-й. Але на вигляд обоє — на добрих два десятки років молодші. Жваві, енергійні життєлюби охоче цілими днями пораються на своєму обійсті — завжди прибраному, чепурному. Щороку перефарбовують усі вікна, двері, металевий паркан. У кімнатах теж чисто, гарно, повсюди власні вишиванки, рушники, портрет Шевченка. Словом, істинно сільська інтелігентна сім’я з власними традиціями і порядками. А ще подружжя Чуйнишиних хазяйнує на 40 сотках городу, завдяки йому утримує свиней, кролів, курей, 15 бджолосімей. Як нічого не робити — тяжко жити! — звично жартують ветерани-пенсіонери. Григорій Іванович донині сам їздить своїми «Жигулями» в нагальних потребах до райцентру, за 12 кілометрів, з дружиною. Знову жартують: оце днями купили мішок борошна, трішки впріли, доки з машини до комори занесли. Чогось щораз дедалі тяжчим стає... Хоча тільки саме жити та радіти в мирі й спокої, син з онуками прилаштовані, хорошу роботу, житло, «іномарки» у Києві мають.

А справжню ціну життю і миру інвалід війни гвардії старшина Г. Чуйнишин добре знає. Сім класів закінчив, коли розпочалась Велика Вітчизняна. В роки фашистської окупації переховувався разом із ровесниками і батьком від ворога у спеціально зробленій землянці. Ночами по черзі прокрадалися нишком до домівок, за харчами. І все одно їх спіймали. Тричі Григорій тікав із груп «пійманців», українських хлопців і дівчат, яких готували загарбники зі своїми прислужниками-поліцаями до відправки у німецьку неволю. Тому зі сльозами радості й щастя зустрів визволення радянськими військами рідного села в березні 1944 року. Мати Григорія разом із чоловіком проводжала на фронт. Син з батьком обнялись біля райвійськкомату на прощання. Хто думав, що в останній раз.

Батька одразу відправили на фронт. Григорія — у Красноярське військове артилерійське училище. Після року навчання старшого сержанта Чуйнишина відрядили у Кострому, в новостворену, як згадує сам ветеран і засвідчує акуратно збереженими офіційними документами, 9-ту ударно-проривну повітряно-десантну армію, що перебувала в особистому резерві Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна. Закономірно, що тут панували особливо вимогливі військова підготовка й дисципліна.

Невдовзі Чуйнишин на собі переконався, наскільки все те було необхідним. Бо у війни свої закони — виживають і перемагають тільки найсильніші та найкмітливіші, безстрашно хоробрі. Перший надзвичайний десант — на допомогу повсталій Варшаві. Тяжкі бої розпочали, ледь відчувши землю. Далі на його бойовому шляху були Угорщина, Австрія, Чехословаччина. Воював, як жив, — мужньо і чесно. Його дві медалі «За відвагу» — найвищі солдатські відзнаки — тому переконливе свідчення. А ось витяг із особистої подяки Верховного Головнокомандувача Маршала Радянського Союзу товариша Сталіна гвардійцю Г. І. Чуйнишину , як відважному і вмілому учаснику боїв у складі 3-го Українського фронту в боях «за овладение столицей Австрии — городом Вена. В ходе боев за подступ к Вене и за город Вену с 16 марта по 13 апреля войска фронта разгромили одиннадцать танковых дивизий немцев, взяли в плен более 130 тысяч солдат и офицеров противника, уничтожили и захватили 1345 танков и самоходных орудий, 2250 полевых орудий и много другого военного имущества». До речі, деякий час Чуйнишин воював разом із племінником Сталіна. Тоді, на війні, всі були рівні.

Однією з найбільших радостей для молодого Григорія були листи від батька, котрий воював зовсім поруч, і надходили вони кожні два-три дні. А у квітні 1945-го листування раптом перервалося — пізніше з архіву Міністерства оборони СРСР на його запит надійшла офіційна довідка, що рядовий Іван Іванович Чуйнишин, 1896 року народження, на фронті Великої Вітчизняної війни 27 квітня 1945 року отримав тяжке поранення і цього ж дня помер у польовому медичному пункті. Похований у могилі № 1 на цивільному кладовищі міста Мікулов у Чехословаччині. Тепер і за батька, з подвійною люттю, Григорій громив ворога. Навіть після 9 Травня, Дня Перемоги, коли добивали залишки гітлерівців, власівців у лісах Чехословаччини. По війні ще п’ять років служив в армії, міг зробити успішну військову кар’єру. Але самотня мати (старші два брати і сестра померли від голоду в 1930-ті роки) наполегливо кликала додому. І в 1950-му таки повернувся до рідного села Михайлівки. Став учителювати, його неповторні захоплюючі уроки з фізичної та початкової військової підготовки досі в пам’яті сотень вдячних учнів. Підтягнутий, жилавий та жвавий Григорій Іванович і нині викликає у всіх захоплення та повагу. Після війни до людської вдячності, шани додалися нові бойові відзнаки — ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня та «За мужність». І все ж найвищою для себе нагородою фронтовик вважає те, що йому пощастило вижити на страшній війні й повернутися додому до мирного життя.

Михайлівка

Гайсинського району

Вінницької області.