Обережно, лікарня Кірпи закривається!

Таке диво з’явилось у селі не випадково. Клембівка — батьківщина колишнього транспортного міністра Георгія Кірпи. Звичайнісіньке село із звичайними для нашого часу бідністю та безнадійністю. Кірпа вирішив інакше: село не повинно бути таким нужденним, а гроші для його відродження завжди можна знайти, було б бажання. Ледь не за рік тут виросли новенькі сільрада, магазин, будинки побуту та культури — і все сучасне, добротне, якісне. За півроку мала бути і школа з тренувальними залами, басейнами, комп’ютерними класами. Хотілося показати не тільки землякам, а й всій країні, як треба хазяйнувати, щоб сільський люд ні в чому не почувався обділеним. Так столичні стандарти життя почали потроху перебиратись у Клембівку.

Із школою, правда, не встиг. А от лікарню залишив по собі на славу. До неї додався ще й будиночок для медиків із кількома квартирами. Не дивно, що у раніше забуте Богом село потягнулись і лікарі, і пацієнти. Нерідко із Славутського, Шепетівського, Ізяславського, Полонського районів та навіть сусідніх областей люди добиралися сюди по медичну допомогу. Особливої слави набуло хірургічне відділення. Закладу просто пощастило із хірургом Миколою Лозов’ягіним. Колишній військовий лікар став своєрідною візитівкою медичного закладу. Поєднання таланту лікаря і чудового оснащення стаціонару давало чудодійні результати.

— Люди просто натішитися не могли, — хитав головою дідусь, що за звичкою прийшов на прийом до лікаря. — Це ж таке добро усім зробили. А тут на тобі, взяли і закрили. «Бандіти»...

Головний лікар Світлана Кущук переконана, що всі біди почалися одразу після смерті Кірпи. Лікарню в селі він збудував свою, відомчу. Було для цього кілька причин. З одного боку, хотів, щоб залізничники, котрих чимало в цих краях, мали де поліпшити здоров’я. З другого, розумів, що вибивати гроші із бюджету для іншого відомства, узгоджувати всі проекти і документи, шукати зацікавлені сторони, які взялися б за таку будову в селі, надто клопітно, а головне — довго. Отож і дотепер перед входом в лікарню табличка, котра повідомляє, що це лінійна лікарня Південно-Західної залізниці.

Те, що свого часу допомогло побудувати такий шикарний заклад, тепер стало його погибеллю. У відомства інтерес до сільської лікарні давно зник. Якби приватна, та грошики в одну кишеню — то нехай би і працювала. А так наче більмо в оці.

Якщо бути об’єктивним: утримання такого закладу справді недешеве. Лише амортизаційні відрахування за дороговартісне обладнання щомісяця становлять понад сотню тисяч гривень. А ще ж зарплатня персоналу, комунальні послуги... І все це заради чого — селян із Клембівки?

Недвозначні натяки на те, що заклад надто обтяжливий у фінансовому плані для відомства, обернулися врешті-решт скороченням штату і закриттям стаціонару. Чи буває медицина рентабельною? Саме поняття рентабельності в медицині звучить дивно. Адже йдеться не про комерційний чи виробничий, а про лікувальний заклад, котрий нічого не виробляє, а отже, і не може мати ніяких доходів. Єдиний її здобуток — здоров’я пацієнтів. Утім, у даному разі одразу було прийняте рішення про те, що сільська лікарня буде госпрозрахунковою одиницею. Сподіватися на те, що вона зможе сама заробити на всі витрати, було марно. Залізниця оплачувала комунальні послуги і заробітну плату персоналу. На решту лікарня пробувала заробляти сама.

Фінансово все мало такий вигляд: необхідні медикаменти хворий купує сам (цим, до речі, не здивуєш у жодному медичному закладі). Усі медичні послуги надаються безоплатно. Зате за перебування в стаціонарі треба було заплатити за чітко встановленими тарифами. Доба перебування в двомісній палаті із туалетом, душем, холодильником спочатку коштувала 25 гривень. Але із підвищенням цін зросла до 78.

За мірками великого міста, навіть у поганенькому готелі таких розцінок уже не зустрінеш. Для небагатої Клембівки це були вже солідні гроші. Тому, відверто кажучи, аж ніяк не кожен сільський пенсіонер міг дозволити собі полікуватись заради профілактики тиждень-другий у своїй лікарні. Але це не означало, що її ліжка залишались порожніми. Торік тут було прооперовано планово 332 пацієнти. Повторюсь, це в сільській лікарні! І хоча б що там говорили про ціну перебування у стаціонарі, селяни вже давно підрахували, що такі операції в обласному центрі, а тим паче в столичних клініках, коштували б на порядок вище.

Микола Лозов’ягін і тепер показує список, у якому за місяць (а саме стільки вже не працює стаціонар) назбиралось три десятки чоловік, котрі хочуть оперуватися саме тут. На жаль, тепер усі операції припинено. Скорочення перетворило лікарню на клініку одного дня. Тобто хірургічні втручання можливі, але тільки такі, після яких хворий одразу може йти додому. Зрозуміло, що про серйозні операції, котрі рятують людям здоров’я і життя, уже не йдеться. В офіційних поясненнях, які лікарня отримала зі свого відомства, йшлося насамперед про нерентабельність і неповну завантаженість закладу. Але дивна логіка: першим під скорочення потрапило саме стаціонарне відділення, котре практично єдине давало хоч якийсь заробіток.

У майбутнє — до... руїн

Хоч як прикро, але надто хорошою виявилась лікарня для нашого життя. Щось на зразок коштовного діаманта, який раптом опинився в руках у жебрака. От якби десь у великому місті, де багатих пацієнтів хоч відбавляй, то ціни їй не було б. А сільській злидоті, виходить, тепло, чистота, комфорт, кваліфіковані лікарі — все це ні до чого. Холодний і вогкий ФАП без опалення, у якому, крім зеленки та аспірину, нічого не знайдеш — оце справді по-нашому.

Нікого не треба переконувати, що якість і комфорт коштують недешево. Щомісячні витрати на утримання закладу перевищували 200 тисяч гривень. Приблизно стільки заробляла і лікарня, тільки за рік. Тож зрозуміло, що ні про який госпрозрахунок і мови бути не могло. Отож власник, тобто Південно-Західна залізниця, вирішив діяти радикально: стаціонар на 25 ліжок — закрити, медперсонал майже на 80 відсотків — скоротити.

Але навіть і таке «хірургічне» втручання долю пацієнта не вирішило. Що буде далі — незрозуміло. Можна сміливо припустити, що хірург вищої категорії, котрого залишили для консультацій, навряд чи довго затримається на півставки в 350 гривень. Та й іншим нічого робити там, де не дозволено лікувати. А лікарня без медперсоналу навряд чи кого звабить навіть своїми шикарними умовами.

Милостивою вказівкою зверху поки що дозволено залишити дитячу і дорослу поліклініки. Але чи надовго? Було б логічним передати заклад до системи охорони здоров’я чи принаймні віддати під опіку місцевої влади. Але всі в один голос відмовляються від такого щедрого дарунка. Для обласного медичного бюджету це додатковий мільйон-півтора гривень витрат на рік. Де ж їх брати, коли і свої, рідні, ФАПи та поліклініки фінансуються із величезним дефіцитом. Про передачу на баланс сільської ради не може бути й мови. Її злиденного бюджету вистачить хіба що на місяць. А далі?

Свої прогнози висловлює клембівський люд: це ж, видно, комусь впало в око лікарняне обладнання. Воно ж мільйони коштує. А якщо закрити лікарню, довести до злиднів поліклініку, то, дивись, з часом, можна буде його потихеньку із села вивезти. А в тому, що йому знайдеться місце в якій-небудь престижній приватній клініці, можна не сумніватися. Дехто розробляє іншу версію: якщо споруда потрапить у приватні руки, то ймовірно, що її підлаштують під розважальний центр для заможних. До тренажерів і басейнів додати ще кілька барних стійок та ігрових столів — гроші потечуть рікою. Питання про те, де і як лікуватимуться селяни не тільки із Клембівки, а й зі всієї округи, уже якось не стоїть.

Найбільші відчайдухи готові боронити свою лікарню із вилами в руках у прямому розумінні слова. Воно і можна було б, але ж від кого? Оті «бандіти», про яких згадував дідусь із поліклініки, невидимі і невловимі. Їх наче і не існує в матеріальному світі взагалі. Бо кому висунути претензії за те, що нищиться готове? Що у людей відбирається остання можливість, якщо не жити, то хоча б трохи наблизитись до тих стандартів життя і лікування, котрі так довго і безнадійно обіцяють усі уряди і керівники. Ну, не потрібні нам ніякі лікарні майбутнього. Немає в країні господаря, котрий міг би розпорядитись хоча б однією вже готовою. Нам ліпше, щоб були сьогоднішні злидні. І поводирі, котрі ще довго вестимуть до вимріяного майбуття. А така розкіш, як сучасна лікарня, селянам протипоказана.

Хмельницька область.

На знімку: якщо держава не зуміє розпорядитись лікарнею майбутнього, вона швидко перетвориться на руїни сучасного.

Фото автора.