Значна частина населення розчарувалась у владі й можливостях впливати на неї з метою покращення життя, поринувши у сферу розв’язання проблем власного виживання. Кризу довіри до влади зумовлює її неспроможність забезпечити добробут населення у новому вимірі. Не як індивідуального виживання за принципом «моя хата скраю», а як гармонійного співжиття за принципом «моя хата в центрі світу, її усі бачать, вона залежить від світу, і світ від неї залежить». Добробут — це хотіти добра і для себе, і для своїх дітей, і для ближнього, і для своєї країни, і для інших країн. Не маючи змоги самостійно просуватися в цьому напрямку, багато з нас доручають це владі, перетворюючись на споживачів.

Кадрова підготовка стимулює безробіття

Ми стоїмо на порозі історичної необхідності побудови економіки знань — принципово нової формації розвитку. В економіці знань на перше місце виступає інтелектуальний ресурс нації — інтелект конкретної людини, її знання, вроджені задатки й набуті навички. Держава повинна побачити переваги людського потенціалу — знань, інтелектуальної власності, ідей — перед нафтою, газом, металом і нерухомістю: на відміну від природних копалин людський потенціал має властивість накопичуватися.

Влада повинна цілеспрямовано й наполегливо вчитися не керувати, а, як справжній суб’єкт ринку, реагувати на попит і потреби громадян. З огляду на це чинна система освіти й кадрової підготовки неефективна: працездатним людям держава надає лише фінансову допомогу на утримання, а не на нові знання й навички, за допомогою яких вони могли б заробити собі на життя. Чинна система фактично стимулює безробіття, підтримуючи безробітних, а не тих, хто хоче й може бути самозайнятим, прагне започаткувати власну підприємницьку справу. Нині вигідніше бути безробітним, аніж працювати у сфері підприємництва, наштовхуючись на численні перешкоди й ризики.

Наприклад, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від безробіття оперує істотними фінансовими ресурсами, які просто пасивно виділяються на матеріальне забезпечення й соціальні послуги. Водночас цей Фонд, згідно з чинним законодавством, має право навчати лише безробітних і не може здійснювати важливу й притаманну владі превентивну політику, запобігаючи потенційному безробіттю. У своїй боротьбі з безробіттям він дає рибу, а не вчить користуватися вудилищем. Як наслідок, маємо суспільство споживання. У більшості розвинених країн безробітна людина, яка відкриває власну справу, отримує всю суму допомоги по безробіттю на максимально можливий термін. Особливо широко це практикують у Франції, де 1992 року за рахунок коштів держстрахування по безробіттю було організовано 50 тисяч малих підприємств, здебільшого у сфері послуг.

Сьогодні розробкою і формуванням держзамовлення на підготовку спеціалістів займається Міністерство освіти і науки. Тож маємо тенденцію, за якої система національної освіти за державні кошти (за рахунок результатів праці цілого суспільства) продукує фахівців, які в принципі не можуть (або не зможуть) працевлаштуватися через незначний або відсутній попит на ці спеціальності. Наприклад, у Львові єдиний в Україні навчальний заклад, який раніше готував спеціалістів для Львівського автомобільного заводу, тепер лише за три місяці випускає аудиторів-міжнародників. У Києві за наявності тисячі незаповнених вакансій малярів, слюсарів, столярів тощо продовжуємо говорити про створення нових робочих місць. Міністерство освіти і науки має фахово прогнозувати попит на ринку праці у короткостроковій і довгостроковій перспективах, уже сьогодні за бюджетні кошти розпочинати підготовку фахівців, котрі затребувані будуть на ринку праці завтра-післязавтра. Економічно ефективне держзамовлення на підготовку профкадрів має стати одним із пріоритетних напрямів державної соціально-економічної політики.

Звільнити людину від ганебних пут бідності й нереалізованості можна лише шляхом підвищення рівня самозайнятості населення, без чого неможливе існування середнього класу. А його розвиток і є основою суспільного добробуту.

Мікрокредитування — метод боротьби з бідністю

Бідності не можна запобігти, виплачуючи соціальні видатки. Найефективнішим методом боротьби з бідністю, забезпечення зайнятості населення у світі вважається мікрокредитування. З огляду на його соціально-економічну значимість для суспільного розвитку 2005 рік проголосили Міжнародним роком мікрокредитування. На жаль, влада, незважаючи на проєвропейські амбіції, обійшла увагою світові тенденції, і Україна в цьому процесі знову залишилася на узбіччі. Але впроваджувати систему мікрокредитування ми не квапимося. Ані політичних намірів, ані загальноорганізаційної та підготовчої роботи (наприклад, на рівні спеціалізованої робочої групи, міжвідомчої комісії, оргкомітету тощо).

Найповніше економічна демократія втілюється у секторі малого бізнесу, де кожна людина, яка може й хоче працювати, має необмежені потенційні можливості творчої самореалізації. Саме малий бізнес у розвинених демократичних країнах формує значну частину ВВП і створює левову частку робочих місць. Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва є однією з класичних і обов’язкових форм реалізації соціально-економічної політики, бо дає змогу розв’язувати чимало суспільних проблем, найголовніша з яких — соціальна бідність. Але непроста процедура прийняття банками рішень про надання кредиту фатально обмежує можливості розвитку для малого бізнесу. Єдиний вихід — створення нової правової форми — небанківського мікрокредитування малого бізнесу. Однак воно потребує передусім правового врегулювання, адже чинне законодавство практично не передбачає небанківського кредитування — немає відповідного регуляторного акта на рівні закону. Ще в листопаді 2000-го на розгляд до Верховної Ради подали проект закону України «Про мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва спеціалізованими установами», проте його, на жаль, так і не прийняли. Парламент уже шість років поспіль не може осягнути соціально-економічної значущості мікрокредитування.

Аналітичним центром «Академія» підготовлено проект заходів з удосконалення державної фінансової підтримки малого й середнього бізнесу. Він включає різні напрями роботи — удосконалення відносин «банк-клієнт», освітню програму, реформування регуляторних документів Нацбанку для стимулювання банківських установ до кредитування малого бізнесу, адаптацію міжнародного досвіду і т. д. Ці заходи ми подавали на розгляд і урядові Ю. Тимошенко, і урядові Ю. Єханурова, але вони виявилися нікому не потрібними. Держава, нехтуючи уроки світової практики, самоусунулася від розв’язання цієї проблеми, поклавшись на стихійний розвиток кредитних відносин і процесів. Пішла в небуття гарна ідея створення в Україні банку другого рівня —Державного банку реконструкції і розвитку, що мав би стати інститутом довгострокового рефінансування комерційних банків для підтримки суб’єктів малого й середнього бізнесу, особливо у сфері інновацій та в секторах, що мають пріоритетне значення для структурного оновлення й підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Національна ідея — як принцип існування нації

За результатами соціологічного опитування, проведеного на початку цього року в 24 областях і АР Крим компанією Research @ Brandіng Group (опитано 2041 особу), 38% респондентів не змогли висловити своє бачення національної ідеї. 65% опитаних вважає, що в нашій державі національна ідея досі не сформована, а її наявність підтверджує лише 10% респондентів. Показово, що лише 2% опитаних пов’язує українську національну ідею з владою народу, 3% — з економічним розвитком країни, 4% — з підвищенням рівня життя, 5% — зі свободою, стабільністю і достойним існуванням. 13% респондентів вважає, що головною ідеєю має стати об’єднання країни, народу і влади.

Але, як на мене, не треба шукати якусь іншу національну ідею, окрім тієї, що існує й без того. Вона не йде згори до низу (від політиків до народу), а народжується із життя. Тому нам варто говорити не про те, що має бути національною ідеєю, а про те, що нею і без того є. Нам не личить вигадувати щось на кшталт «американської мрії», виключаючи національний чинник, адже добробут власного народу, чи то українця, чи єврея, чи молдаванина, чи турка, які живуть в Україні, більше заслуговує на увагу, аніж європейський напрямок України та ін. Доки ми акцентуватимемо увагу на національному чинникові, решта етнічних груп не буде задіяна в побудові спільного для всіх дому. Нам не треба так само ставити за мету зовнішньополітичну інтеграцію в Європу, а слід будувати європейський дім у себе. Тільки підвищення реальних доходів населення могло б гарантувати українцеві впевненість у завтрашньому дні. Я переконана, що ідея добробуту й процвітання українського народу — це та цінність, яка об’єднає наше суспільство і презентує Україну у світі як самобутню державу з великим народом.