Рік тому в Полтаві відкрили пам
’ятник... галушці. Подія ця викликала неоднозначну реакцію в колах полтавської інтелігенції, адже місцем розташування цього архітектурного «шедевру» став історичний Соборний майдан — «п’ятачок» між Свято-Успенським собором та садибою класика української літератури Івана Котляревського. Тож чимало полтавців і вважають, що це святе місце — не зовсім підходяще для таких «пам’ятників». І все ж пам’ятник галушці... таки потрібен. Уже хоча б з огляду на те, що самих галушок скуштувати в Полтаві не так і просто. То хай хоч пам’ятник буде!Пригадую, я сам ледь не осоромився перед київськими колегами, які висунули схожу претензію й автору цих рядків:
«Весь центр обійшли, а галушок ніде нема! Невже отак і поїдемо з Полтави, не скуштувавши вашої знаменитої страви?» Довелося порадити тоді хлопцям ресторан «Іванова гора» на згадуваному вище Соборному майдані — там галушки «знайшлися». Може, тому чиновники й вирішили саме тут поставити пам’ятник галушці?Якщо ж говорити про українську кухню загалом, то і в елітних закладах її чомусь не дуже жалують. У місті останнім часом з
’явилося чимало ресторанів і кафе, які репрезентують китайську, італійську, грузинську і навіть узбецьку кухні. Один директор такого ресторану висунув з цього приводу власну «теорію»: мовляв, люди рівня «вище середнього» ходять в ресторани не задля того, аби «підхарчуватися», а ті, хто ледь не цілий рік збирає гроші, щоб відзначити у нас якесь свято, борщу чи галушок можуть наїстися й удома. Їм теж подавай якусь екзотику!І справді, дехто
«скаржиться»: мовляв, українська кухня дещо «біднувата», малувато в ній справжньої «екзотики». Цим кулінарам варто було б почитати прекрасну книгу полтавця Віталія Закладного (до речі, лікаря) «Чого не їли предки наші», де він зібрав рецепти усіх страв, згаданих в «Енеїді» Котляревського.З
’ясовується, справді важко знайти щось, «чого не їли наші предки». Тільки м’ясних і рибних страв у книзі Закладного більше сотні! А ще ж і овочеві, і з яєць, і вироби з борошна! Та чи багато — навіть серед кухарів престижних ресторанів — людей, які знають сьогодні, що таке «баба-шарпанина» або «каплуни до соку» чи «отрібка»? Чи чули ми що-небудь про «шпундру з буряком», чи їли коли «рябка» або «зубці»?Пригадую, коли ми навчалися ще в технікумі, то, окрім технікумовської
«столовки», навіть зі скромними статками студента, який не був ленінським стипендіатом, у Полтаві можна було пристойно й порівняно дешево пообідати щонайменше в десятці закладів громхарчу, які були розташовані в центрі міста. Коли грошенят було більше, йшли в «Українські страви» (перехрестя вулиць Фрунзе і Леніна) — доволі пристойну на той час їдальню з непоганою якістю страв і хорошим асортиментом. Але там, по-перше, обідньої пори, як правило, були черги, а по-друге, виходило дорожче: у їдальні був буфет, і мало який студент міг утриматися від спокуси перехилити попутно склянку портвейну чи кухоль пива.Але в будь-якому разі і студентам, і приїжджим, і дрібним службовцям, якщо вони жили далеко від роботи, навіть на думку не спадало брати з дому якісь
«тормозки» чи давитися в обід пиріжками. Завжди була можливість ситно й порівняно дешево поїсти.Нині ж смачно й дешево поїсти не лише приїжджій людині, а й місцевому служивому люду в Полтаві нема де. Якщо не рахувати установ
«обмеженого допуску» — студентських та відомчих їдалень, дорогу до яких не кожен і знайде. Так, у центрі міста чи не єдиним подібним закладом є їдальня в приміщенні облспоживспілки, але й там ціни останнім часом поповзли вгору, а зал часто буває замовленим. Дехто може заперечити, що, мовляв, з’являються так звані заклади швидкого харчування, в меню яких є, до речі, й українські страви. Кому як, а мені особисто якось не дуже «смакує» борщ у пластиковій тарілочці й «бліда тінь» вареників, які доводиться наштрикувати пластмасовою виделкою. Ця ситуація зрештою характерна і для інших міст України, з вулиць яких давно зникли «як клас» звичайні їдальні. Але чому?—
Причин багато, — свідчить власниця кафе Зінаїда К. — Щоб годувати людей, як раніше, «дешево й сердито», маючи хоч мізерний прибуток, треба принаймні приміщення, яке мало б відповідну «пропускну здатність». У маленькому кафе на борщах не виживеш! А де ви знайдете тепер у центрі міста таке приміщення? І скільки воно вам коштуватиме? Це треба ешелон галушок продати, аби все окупилося. А на околиці... Та хто туди піде? Тому, звісно, в колишніх їдальнях вигідніше торгувати автомобілями, меблями, побутовою технікою, черевиками... Чим завгодно, але тільки не борщами! А якби я почала варити їх у своєму маленькому кафе, то мені й самій завтра довелося б їсти борщ без м’яса. Розумієте, у таке кафе, як моє, ніхто не заходить просто поїсти: заходять відпочити, випити кави... Або просто випити й закусити! Як правило, бутербродом...Зате ледь не на кожному кроці
— лотки з «хот-догами», гамбургерами... І, звичайно ж, пиріжки, про сумнівну якість яких можна лише здогадуватися. Дійшло до того, що установами в центральній частині міста ходять меткі жіночки з сумками, які продають ті самі пиріжки «з пилу, з жару» просто у службових кабінетах.Власне, й справді за ці роки виросло вже справжнє
«пиріжкове покоління», яке не знає іншого «обіду», окрім двох-трьох пиріжків з капустою чи лівером. І зайве говорити про здоров’я шанувальників такого виду «швидкого» харчування. В одному з полтавських вузів, наприклад, нещодавно провели опитування з приводу харчового раціону своїх студентів. З’ясувалося, що три чверті з приїжджих лише один раз протягом тижня пробують гарячу їжу, і тільки половина, в кращому разі, споживає хоч якусь домашню «готовнину». Над цим варто замислитися.І замислюєшся, коли, йдучи полтавськими вулицями, мимоволі згадуєш колишні
«смачні» адреси. Ось приміщення «Українських страв», де нині... елітний торговельний центр, ось «Ластівка», де тепер продають телефони, ось «Кулінарія», де знайшов прихисток ресторан італійської кухні. Ось...Ех, було ж колись!
Полтава.
