У травні Мелітопольській виховній колонії виповниться 40 років. Це єдиний в Україні заклад пенітенціарної системи, де відбувають покарання неповнолітні дівчата. Тож, пройшовши кілька «шлюзів» контрольно-пропускного пункту, відчуваєш невимовний жаль до юнок, котрі за злою іронією долі на довгі роки опинилися за колючим дротом. Хоча колонія розташована прямо в місті, сюди майже не проникає його шум, а про колишнє, хоч і не зовсім щасливе, життя дівчатам нагадують лише хмаринки, котрі снують на небі, не знаючи перешкод.

Поки горя не знатимеш...
Характеризуючи вихованок, начальник колонії, майор внутрішньої служби Світлана Рулевська з гіркотою зазначила, що переважна їх більшість виросла у так званих неблагополучних сім’ях і навіть батьківської ласки не знає. Тож у пам’яті, як іскорка, жевріє хіба що добрий спогад про бабусю, першу вчительку й далеку подругу, з якою ділили поневіряння в недоброму світі. Більшість тут відбуває покарання за крадіжки, є, приміром, дівчина, котра потрапила сюди за дві курки, бо дуже хотіла їсти... Але є і, так би мовити, специфічний контингент. Із 117 вихованок колонії 28 скоїли особливо тяжкі злочини, на їхній совісті — людські життя.
— Коли відкриваєш кримінальні справи новоприбулих, то часом жахаєшся, наскільки цинічні злочини вони скоїли, — розповідає заступник начальника закладу із соціально-виховної роботи Олена Христофорова. — Але здебільшого до такого стану їх довели дорослі — матері-алкоголічки, котрі відбирали в бабусь останні копійки з пенсії, вітчими-насильники. Дуже часто злочини скоєні під впливом фільмів, які культивують тваринні інстинкти, а діти сприймають їх за чисту монету. Однак прозріння приходить і до них. Усвідомивши скоєне, дівчата впадають у глибоку депресію, не хочуть жити, і тут уже ми прагнемо їх підтримати морально, не дати зламатися остаточно. Хоча процес цей дуже болісний, незабаром приходить душевне зцілення і з’являється інтерес до повноцінного життя.
Незважаючи на жорсткий ритм колоністських буднів і сувору дисципліну, у багатьох вихованок залишаються найкращі спогади про перебування тут. Про це свідчать листи, в яких вони висловлюють вдячність своїм наставникам за те, що допомогли пережити біду й вивели на шлях у велике життя.
Усе, крім волі
А й справді, колонія дуже відрізняється від подібних закладів. Тут, як підмітив заступник прокурора області Анатолій Єрьомін, «наче в піонерському таборі». Дітям прагнуть дати все те, чого більшість із них не мала в батьківському домі, — повноцінне харчування, зразкові побутові умови, глибоку і всебічну освіту, а головне, вчать мислити і приймати зважені рішення. І скрізь відчувається дотик дбайливих дівочих рук. У гуртожитку, де живуть у кімнатах класами, якби не грубі казенні ліжка та не специфічні стенди, можна було б подумати, що це — студентське помешкання. Кімнати для роботи гуртків — щось дивне, у кожному витворі просто-таки променіє велика нерозтрачена любов і потяг до прекрасного...
Але з усіх див найдивніше — загальноосвітня школа. Таких не те що в Мелітополі — у Запоріжжі треба ще пошукати! А була ж до цього звичайнісінька споруда невиразного кольору з убогим казенним інтер’єром. Та рік тому, побачивши виступ вихованок колонії на фестивалі «Червона калина», київський колекціонер Борис Свєшніков розшукав Світлану Рулевську і вручив їй 20 тисяч американських доларів на облаштування закладу. А недавно Борис Борисович перерахував колонії ще стільки ж грошей.
— Ми щиро вдячні цій чудовій людині та іншим меценатам і спонсорам, котрі прагнуть поліпшити життя знедолених дітей, — каже Світлана Миколаївна. — Будьте певні — жодна копійка не пропаде марно. Нашим вихованкам ще стільки всього потрібно! А найбільша наша мрія — будівництво храму, бо молитовна кімната не в змозі прийняти сотню зболених душ.
Час писати педагогічну поему
Аж ніяк не ідеалізуючи побачене, скажемо однак, що в колонії накопичено такий величезний досвід соціальної реабілітації юнок, котрі скоїли злочини, що можна написати не те що з десяток кандидатських і докторських дисертацій, а й кільканадцять педагогічних поем. До речі, Антона Макаренка тут неабияк цінують, хоча він працював переважно з хлоп’ячим контингентом. Звичайно, дівчатка чуйніші й ніжніші, тому й підходи до них м’якші. І вчать їх того, чого повинні навчати дбайливі мами, — готувати страви, доглядати дітей, вести домашнє господарство. Справжнісінька тобі школа материнства за колючим дротом! Крім повної середньої освіти, у філіях профтехучилищ дають робітничі професії швачки-мотористки та кухаря-кондитера, опанувавши які, дівчата готують собі матеріальне підґрунтя для самостійного життя. Адже дуже часто їм просто немає, куди йти, і, якби не колоністський заробіток, то й на що жити...
Саме з такою ситуацією ми зіткнулися, коли на прийом з особистих питань до заступника прокурора області Анатолія Єрьоміна прийшла дівчина-сирота. Ось вона, жадана воля, а виявляється, що безтурботне життя було в стінах колонії. Посиділи, подумали і знайшли вихід, домовившись влаштувати на роботу в Мелітопольську швейну фірму «Елегант». Там і в гуртожитку місце знайдеться. Але ж і умова: «Не підведеш?» І впевнена відповідь: «Ні!»
Світ не без добрих людей
Як мені розповіли, за майбутнє своїх вихованок тут просто-таки б’ються. Звичайно ж, із хамуватими чиновниками, котрі прагнуть спектися турбот і відповідальності за подальше влаштування дівчат. Особливо неприємні спогади збереглися про одну «мадам» з інспекції у справах неповнолітніх при Маріупольському міськвиконкомі та директора інтернату, що аж ревли, так не хотіли приймати амністованих сиріт. І все-таки добрих людей на світі більше. Неоціненну допомогу закладу надають працівники Мелітопольського міського центру соціальних служб для дітей і молоді, котрі проводять тут виховну роботу і по своїх каналах здійснюють соціальний супровід звільнених дівчат. До речі, останні отримують паспорти із міською реєстрацією, атестати про середню освіту і дипломи з профтехучилищ, де немає жодного слова про те, що вони відбували покарання. Тобто юнкам дають можливість розпочати життя з чистого аркуша і тепер тільки від них залежатиме, як воно складеться.
Недавно тут здійснили справжній прорив на освітній ниві, давши можливість найобдарованішим навчатися у вузах. Першою студенткою стала вихованка дільниці соціальної адаптації Яна, чиї дивовижні картини прикрашають коридор гуртожитку. А тепер, задовго до звільнення в колонії, відразу з’явилися дві першокурсниці. З обома дівчатами вдалося поговорити. Вікторія — киянка, її навчання на юридичному факультеті оплачують батьки, харків’янка Анастасія — кругла сирота. Невелика радість викладачам приїжджати в колонію, читати лекції, проводити практичні заняття, приймати заліки та іспити за просто так, але ректор Мелітопольського педагогічного університету Іван Аносов розсудив по-людськи. А тепер крига й зовсім скресла, викладачі залюбки спілкуються з Настею. Кажуть, що дитина — справжнє золото і не дати їй піднятися над життєвими негараздами — великий гріх.
А ще хотілося б розповісти про те дивне почуття, яке охоплює, коли бачиш, як із незграбних гостроплечих підлітків виростають справжні красуні — рум’яні, пещені, з ясним поглядом і надією в очах. Не закурені і не спиті, вони розквітли тут, щоб дарувати кохання і дати життя своїм дітям, про яких мріють на уроках материнства і безсонними ночами в очікуванні виходу на волю. Бережіть же, дівчата, свої найкращі почуття!
Нині в колонії відчувається тенденція до зменшення чисельності контингенту вихованок. Це й непогано, коли суди намагаються замінити позбавлення волі іншими видами покарання, вважає Світлана Рулевська. Але бувають випадки, коли дитину треба просто вирвати з ворожого їй середовища. До того ж безкарність породжує нове зло, про що свідчить сплеск дитячої злочинності на теренах області. Звичайно, на всі випадки панацею не придумаєш, та правду кажуть: поки горя не знатимеш, і розуму не матимеш.
Запорізька область.
На знімку: отаке воно, життя колоністок.
Фото автора.