На колись дуже секретному і процвітаючому харківському підприємстві «Завод ім. Малишева» чергова зміна декорацій — призначення нового директора, вже й не сказати, якого за рахунком за роки незалежності. Попередній пробув на посаді всього кілька місяців. Не набагато довше затримувались і його попередники. Головне завдання, що ставиться перед ним, — ліквідувати чималу заборгованість у заробітній платі. Про програму виходу вітчизняного ВПК із затяжної кризи — ні слова.

Нерідко високопоставлені столичні чиновники, навідуючись до Харкова в оточенні телекамер і мікрофонів, упевнено називають його індустріальною столицею країни. Мовляв, тут закладено такий величезний потенціал, зосереджено такий величезний інтелект...

Лукавлять чинуші. Від колишньої промислової потужності Харкова сьогодні залишилися хіба що райдужні спогади й багато-багато металобрухту. Такий собі залізний рай для тих, хто набив руку у справі розграбування Батьківщини заради власного збагачення.

Кладовище гігантів

Одна з головних вулиць Харкова — Московський проспект. Раніше промисловці іменували її «проспектом гігантів» через зосередження вздовж неї гігантських заводів, що випускали високотехнологічну продукцію і працювали на десятки країн світу. Сьогодні цю вулицю, на жаль і без перебільшення, образно можна назвати лише кладовищем гігантів. Навіть у роки «холодної війни» величезне місто, що складалося, здавалось, із самих підприємств ВПК, не був закритою зоною. Багато хто знав, що ХТЗ — це ще й бойові машини; Завод ім. Малишева — не тільки дизелі, а й одні з найкращих у світі танків, військові тягачі; а ФЕД — зовсім не фотоапарати, а складні агрегати для авіаційної техніки; а багато інших виробничих об’єднань з виготовлення турбін, з виробництва літаків, зі створення найпередовішої космічної техніки, науково-дослідні центри, яких у світі одиниці, — все це разом індустріальна міць і оборонний щит Батьківщини. Багатотисячні трудові колективи цим пишалися. Продукція була затребувана в багатьох країнах світу і, до слова сказати, служить там донині.

Конверсія — початок кінця?

Чому все це в одну мить рухнуло? Чому капітулював вітчизняний ВПК, коли у світі торгівля зброєю вважається найприбутковішим бізнесом і дотепер? Чому багато європейських, японських концернів зуміли в післявоєнній зруйнованій економіці перебудуватися на мирні рейки і чому ми не змогли в умовах мирного життя налагодити на них випуск хоча б чого-небудь вартісного, хоч могли робити надзвичайно складну й дорогу техніку, а головне — вкрай необхідну в сучасному світі? Державне підприємство «Завод ім. Малишева», а простіше кажучи танковий завод, — гордість багатьох поколінь харківських учених, інженерів і робітників. Найкращий танк Другої світової війни, зброя перемоги, легендарна «тридцятьчетвірка» — це насамперед харківські досягнення. Коли почалася так звана перебудова і на підприємстві вперше почули слово «конверсія», ніхто й подумати не міг, що в цьому не до кінця зрозумілому слівці криється така лиховісна доля підприємства, котре років сто тому, ще на зорі капіталізації царської Росії, виводило цю країну в число розвинутих держав світу, які будували індустрію й залізничний транспорт.

Десятки танкових дивізій на рік

У найкращі часи харківський танковий завод виробляв за рік не менше 700 броньованих машин. Ще 3000 танків випускав завод у Нижньому Тагілі, 2000 — в Омську, близько 300 — у Ленінграді. Навіщо було навіть наймогутнішій армії світу поповнюватися такою кількістю нових танкових дивізій — навряд чи цьому можна знайти зараз якесь логічне пояснення. Але тоді казали: так треба. Харківські та ленінградські танки, як кращі, відправляли у військові підрозділи Радянської Армії. Інші експортували в дружні нам держави. Країна, економіка працювали. Сьогодні, стверджують фахівці, і в Росії, і в Україні на зберіганні десятки, якщо не сотні тисяч танків. Що з ними робити сьогодні — не знає ніхто. Чи варто в такому разі взагалі обговорювати всерйоз проблему вітчизняного танкобудування, розробляти, випускати нову бронетехніку й модернізовувати наявну, якщо цього добра в нас і так понад міру? Безсумнівно, вважають фахівці, але при цьому, крім озброєння, слід тут же виробляти й суто мирну продукцію. Уся післявоєнна історія ВПК Заходу тому яскраве підтвердження.

Танки наші, але контракти чужі

Недавно повідомлялося про можливий контракт між Росією та Йорданією на постачання танків Т-90, вироблених у Нижньому Тагілі. Як тут не згадати, що саме до цього міста було евакуйовано харківський танковий завод! Саме там харків’яни випускали знамениті тридцятьчетвірки. Але саме цей завод, а не його харківський батько, сьогодні посідає впевнені позиції на світовому ринку озброєнь і може одержати вигідний йорданський контракт, розумно поєднуючи випуск продукції військового та цивільного призначення. Треба пам’ятати також і те, що танки належать до тієї категорії військової продукції, виготовлення якої по зубах небагатьом, і країни, що їх випускали і випускають, можна порахувати на пальцях. При цьому варто обов’язково підкреслити: щонайвищого рівня розробки харківського КБ бронетехніки ім. Морозова були нерозривно пов’язані з українським заводом, хоча використовувалися в конструкціях усіх радянських, а тепер і російських танків, включаючи згадані Т-90, вже поставлені Індії на противагу українським.

Мати справу з нестабільною країною — небезпечно

Ще кілька років тому харків’яни змогли виконати так званий пакистанський контракт на 300 бойових машин, спеціально дороблених для умов жаркого клімату й підвищеної запиленості, зумівши при цьому зробити танк майже цілком українським, включаючи гармату, що було вкрай складно, не маючи попервах необхідних марок сталі, досвіду, майстрів. Український танк вийшов не гірший за того, що створювався за коопераційними зв’язками. На завод часто приїжджають ділові люди, можливі контракти обговорюються на виставках, але далі переговорів справа не рушає. Вибір на користь Росії, швидше за все, зумовлений її стабільнішою політичною ситуацією. Напевне, потенційного замовника зупиняє і помітно застарілий рівень того устаткування, що залишилося харківському заводові в спадщину від минулих років, та величезні проблеми самого підприємства. Ми вже звикли до написів про відповідність умов виробництва міжнародним стандартам. Не меншою мірою це стосується і машинобудівного виробництва. Але дуже небагато українських заводів зважилися на таку атестацію відповідними незалежними фірмами.

А чи була альтернатива каструлям?

Чи була в заводу можливість робити, крім танків і тепловозних дизелів, які не мали особливого попиту, щось іще й не розраховувати на самі лише оборонні замовлення в нібито роззброюваному світі? Самоочевидно. Звичайно, уявляти себе стратегом сьогодні легко. Однак неприємності Заводу ім. Малишева, як і більшості помітних харківських заводів, що працювали значною мірою на оборону, почалися десь у серпні 1989 року, коли М. Горбачов поспіхом збирався до США з пропозиціями щодо роззброєння. От тоді-то на заводі вперше почули про конверсію, що насувається.

Нині, через стільки років, цілком зрозуміло, що говорити треба було не про конверсію, не про штампування дешевого ширвжитку, а про диверсифікацію виробництва, різнобічний його розвиток, спрямований на розширення асортименту технологічно складної й дорогої продукції, яка не поступається колишній. Але чи була можливість здійснити це завдання на специфічному вузькоспеціалізованому виробництві? Так, була. Хоч як це дивно, але, випускаючи щороку безліч танків, тягачів та інших бойових машин, радянська країна імпортувала, наприклад, у великих кількостях техніку на гусеничному ходу для прокладання магістральних трубопроводів. Вітчизняні промислові трактори, призначені для цих цілей, не могли працювати в суворих умовах.

На рівні світових брендів

Нічого дивного, кажуть фахівці. Тому що виготовлялися танки так само добре, як найкращі зразки західної техніки. До речі. Харківські танкобудівники на базі своїх серійних тягачів, але з використанням спеціальних сталей і гум виготовили машини, що пройшли випробування умовами навіть не тундри, а Антарктиди. Та цей факт був винятком. А в звичайній практиці вище керівництво радянської країни десятиліттями не вважало за можливе відволікати свої найкращі оборонні заводи і якісний металопрокат на випуск «мирної» техніки. Конверсія, нагрянувши, давала можливість запропонувати, наприклад, виготовлення техніки для прокладання трубопроводів зі збереженням основних вузлів бойових машин, але відсутність виваженої промислової політики початку дев’яностих поставила хрест на неабиякому економічному й інтелектуальному потенціалі. Досить тільки краєм ока поглянути сьогодні на розвиток енергетичних магістралей у Європі, Азії, щоб зрозуміти, який величезний ринок і запаморочливу вигоду ми втратили. Справедливості заради відзначу, що багаті російські нафтові й газові компанії, кожна окремо, продовжують закуповувати згадану техніку за рубежем, оскільки Москва таким «дріб’язком» поки що теж не цікавиться.

Тепер залишається кусати лікті

Інший приклад. Ще до того, як «процес пішов», замість двотактного дизеля типу 10Д 100, який випускали десятки років, спроектували новий, набагато потужніший і економічніший двигун Д 70, що обіцяв величезну економію палива залізницям. Було виконано чималу роботу з підготовки його виробництва. Та на заводі вже не було такого директора з державним мисленням, що зумів би відстояти зроблене. Аналогічний двигун для залізниць освоїли в підмосковній Коломні. А ми час безповоротно втратили. Залишається лише кусати лікті, оскільки зрослі вимоги до витрат палива зробили наші 10Д 100 неконкурентоспроможними і незатребуваними, а спроби, уже в роки незалежності, реалізувати проект родини дизелів на базі колишнього, але з новою назвою Д 80, без більш-менш серйозного фінансування від держави чи «Укрзалізниці» поки що не дуже успішні.

Ну, а що ж наш такий знаний «величезний потенціал» і «величезний інтелект»? От уже майже два десятиліття вітчизняна економіка в стагнації. На оновлення застарілого устаткування малишевських цехів, а краще — на повну заміну, потрібні колосальні кошти. Використання ж старого змушує в підготовці виробництва працювати по-дідівському, тобто робити безліч дорогих і трудомістких пристосувань і штампів під час випуску скільки-небудь серйозних виробів, сповільнюючи тим самим випуск власне продукції. Без пристосувань і штампів не обходяться і за рубежем, але там уже давно в ходу багатофункціональні верстати, преси і зварювальні маніпулятори з комп’ютерним керуванням. Вони дають змогу відмовитися від креслень на папері й кальці, товстелезних техпроцесів і, зменшивши обсяг усілякої рутини, братися за виготовлення виробів невеликими партіями і навіть штучних, й робити це цілком оперативно.

То що ж — епітафія?

Погляньмо на успішнішого сусіда, Росію, яка сьогодні намагається відродити колишню міць ВПК і грошей на цю справу начебто не шкодує. Але хто в цехах? Самі сиві голови. У нас же ані коштів, ані кваліфікованих робітників, ані навіть петеушників, що могли б у майбутньому стати за заводські верстати. Сьогодні Завод ім. Малишева намагається виштовхнути за прохідну для української армії два з половиною десятки застарілих танків, які пройшли так звану глибоку модернізацію. Справа, здавалося б, вартісна. Харківські танки завжди відзначалися надійною ходовою і поступались хіба що французьким — в електронній начинці. Місцеве КБ розробило унікальний проект модернізації машин різних поколінь, яких достатня кількість у так званих країнах третього світу. Зроблено дослідні екземпляри. Результати перевершили всі сподівання. Але нестабільність держави, небажання державних мужів займатися своїми прямими обов’язками, схоже, погубили і це починання в зародку.

Багатство породжує скнарість і нахабство. З поправкою на вітчизняний менталітет варто було б додати, що воно ще й невиправно розбещує власті предержащі. Вихваляючись нерідко тим, що українська держава посідає одне з провідних місць у світі з торгівлі зброєю, чиновники якось забувають сказати, що ми продаємо не те, що робимо, а розпродуємо те, що нам дісталося в спадщину — так би мовити, на дурничку. Продаємо як зброю, але за ціною майже брухту.

А що потім, коли арсенали вичерпаються?

Харків.

На знімку: на виставках — танки і комбайни. На ділі — нічого.

Фото автора.