Колючки Олега Ляшка
Приводом чи поштовхом до цього нарису стало сіверське інтернет-видання «Високий вал». Саме там я випадково втрапив на вільні розмірковування такої собі Віоли Пух про життя та діяльність народного депутата України, людини з чернігівським корінням — Олега Ляшка. Ті вільні розмірковування були позначені завидною безапеляційністю та категоричністю. Політика абзац за абзацем малювали строкатими фарбами, додаючи щодалі нових, густозамішаних відтінків, де світлих майже не проглядалося. Воно, може, нехай би так і залишалось, якби насправді не було із вислідом до навпаки.
Те, що я маю намір сказати — абсолютно не через бажання комусь щось довести чи намагатися «переодягти» Олега Ляшка на противагу темним кольорам «Високого валу» в білий парусиновий костюм. Ні. Я тільки хочу зауважити, що в житті не все так просто, як здається панянці Пух, а у людському житті — й поготів.
Олега Ляшка, особливо після перипетій створення у Верховній Раді парламентської більшості, нині начебто добре знають, хоча разом з тим, гадаю, у багатьох про нього склалося хибне враження. Так зазвичай буває з тими людьми, котрі в запалі власної пристрасті, вболівання про суспільне найменше думають про самих себе — про свій імідж, безпеку, про те, що про них скажуть чи подумають люди. А люди часто є несправедливими якраз до тих, хто про них насправді й піклується.
1.
Ми познайомилися з Олегом Ляшком випадково. Це трапилося торік, коли обирали до рад усіх рівнів слуг народу. Я хоч і не член, проте ніколи не приховував своїх симпатій до партії з червоним серцем на білому тлі. Мій чернігівський приятель подарував мені шалик з тим серцем. Я тішився йому, як доброму знаку чи символу, бо, як кожен із душею і мізками українець, вірив і хотів, щоб весна таки перемогла. І вона перемогла. Проте одразу якось пішли дощі, і як казала Юлія Тимошенко, стало раптом все «в сльозах та соплях» та й потонуло знову у болоті.
Але тоді, у лютому 2006-го, я зайшов до чернігівського штабу БЮТ зі штофом коньяку другові за шалик. Випити ми так і не встигли. Якраз приїхав Олег Ляшко. Це був той випадок, коли саме на переправі вирішили поміняти коней. Він приїхав очолити обласний виборчий штаб партії. Приїхав не з доброї волі, а тому що прозорливі люди розгледіли біду. Робота там була занедбана.
Я пам’ятаю, як він, чоловік далеко не шварцнеггерової постави, справив тоді враження тайфуну. Але не тієї надприродної сили, котра все руйнує на своєму шляху, а тієї, що свідомо та керовано здіймає хвилі чи свіжим вітром надуває обвислі вітрила. Він прийшов у те сонне царство, ніби вправний музика, ніби саксофоніст з оригінальними ексклюзивними композиціями. Але щоби полилася мелодія і зазвучав оркестр — треба було грати. Треба було працювати і «горіти» усім іншим, як він сам.
Для багатьох те стало «дикими танцями». Уявімо лиш реакцію тих, хто водив роками, образно кажучи, мляві танки-хороводи, а тепер їх примушують ушкварити твіст! Але за ті самі гроші. Ще й припарюють до мізків те, що, за великим рахунком, вони взагалі мали би працювати не за гроші, а за ідею, за ті зміни у їх власній долі і долі держави, які, окрім них, врешті-решт, ніхто й не привнесе.
Багато хто, якщо глибоко замислитися, підсвідомо розумів Ляшка і тоді, і потім, проте більшість з нас, давайте чесно визнаємо, безповоротно всотала той принцип власної сорочки, котра ближча до тіла. Чи ще принцип печі, на якій тепло і затишно, і гріє думка, що зима ось-ось минеться, бо скільки там тієї зими. У нас багато принципів, котрі тримаються на тому, щоби пересидіти, перечекати, сховатися за спину, позагрібати жар чужими руками, а пухку паску вломити власними.
Олег Ляшко якраз з тих людей, котрі вільно ступають на мінні поля усталених принципів. І без страху їх ламають, якщо ті принципи заскорублі та захланні. Він не тисне із себе вимушену посмішку, щоб сподобатися. Буває, що супроти брехні не обтяжує себе добором випуклих, тактовних слів. Звісно, для політика — то мінус. А як те не подобається нашим людям! Ми ж хочемо тільки улесливих слів. І якщо навіть спікер українського парламенту має таку втіху від Ляшка —чути його щиру думку про самого себе, то можете уявити, з яких авторитетів нижчого рівня злітали завдяки йому дуті корони!
Ті корони злітали не лише з Ляшкових недругів чи, скажімо, політичних супротивників. Він, навіть не замислюючися, ламав рамки корпоративності і дурисвітам з власного табору, може, трохи стишенішим голосом, але, не граючи лукавого, завжди говорив, хто вони є насправді. Він, скажімо, не одному гуманітарному професорові регіонального штибу, що безпросвітно плутали Шевченка з Нечуєм-Левицьким, публічно припасовував заслужені двоє «ф» і, гадаю, правильно робив, бо неосвічені шарлатани, коли їм не давати відсіч, далеко йдуть, але якби самі — нехай, а вони ж хочуть керувати масами, хочуть вести їх, проте ведуть глибше, ніж Іван Сусанін ворогів.
Отож бо й воно, як може такий Олег Ляшко, з таким «невживчивим» характером, з такими підходами до життя подобатись, а особливо тим, чиї орбіти з ним пересікаються? У нього ж нема, як кажуть на заході України, верем’я, тобто стабільної, теплої і сонячної погоди. У нього то сонце, то раптом — дощ і сніг, під якими він не боїться мокнути сам і від яких краплі летять на оточуючих. А тих оточуючих це дратує. Вони готові заховатись у власну шкаралупу, і то не біда, що там уже затхле повітря, головне, щоб на них не капали й не турбували.
2.
Про Олега Ляшка можна багато розповідати. У людей вразливих та співчутливих сторінками його біографії легко вибити рясну сльозу. Чого вартий один лиш період вихованця дитячого будинку та інтернату або, приміром, період українського президентства його-таки земляка-сіверця, коли Ляшко не з книжок чи блокбастерів, а на власній шкурі відчув, що є в’язничні мури. Проте він не любить озиратися в минуле, особливо — в болюче минуле, не любить жалості, вона остогидла йому ще в дитинстві. Він навіть пісень не любить, де квилять над власною долею, шморкаючи у вишиванку. Його хрипливутий голос ніби зобов’язує до мужніх вчинків, до твердості там, де треба стати обличчям до переповненої зали і, спопеляючи навіть поглядом, сказати голосно й відкрито те, що знають всі, що переповідається у кулуарах, а винести на Божий світ нема кому.
Кожному з нас багато дано. Але не кожному на роду написано те «підняти», мов лантух бараболі закинути на плечі й понести. Я думаю, багато кому з депутатів Верховної Ради, котрі по дві і три каденції під куполом скляним прозасідали, треба повчитися у Ляшка цілеспрямованості й пристрасті, його ораторським здібностям і сміливості, його вмінню один раз розгледіти для себе правдиву політичну силу, щоб потім стати з нею одним цілим, від якої тебе вже неспроможні відколоти ні в’язниці, ні жодні страхи чи примарливі блага. З таких людей, обростаючи ними, немов міцне дерево білими грибами навколо, і зароджуються партії, котрі, ніби пана по халявах, видно одразу, і то тільки справа часу з їх потенцією правлячої ролі.
Звичайно, ми всі знаємо собі ціну, особливо, коли роздивляємося себе на самоті в люстерко чи коли власне сумління не дає раптом півночі спати. Ми всі потрібні цьому світові, бо ми є. І ті, що переважно щитову парламентську охороняють, і ті, чий вихід до трибуни примушує тих, що розуміють, холодно пітніти й тіпатись. Але дивна річ, «справжні» герої і улюбленці широких верств — саме ті, що всього-на-всього охороняють щитову. Бо вони вміють подобатись. І не виділятися.
3.
Я щойно переглянув новий фільм про Сергія Єсеніна, з Сергієм Безруковим та Шон Янг у головних ролях. І, напевно, дам привід тому-таки «Високому валу» й решті тенденційних медіа для чергової порції критичних стріл із жовтим вістрям, проте не можу не порівняти: Олег Ляшко справді, мов той Єсенін українського парламенту.
Близько сотні років, відколи з рейвахом у «Англітері» все минулося, облетіло, як з білих яблунь дим, а ті поети, що так і не навчилися грати на гармошці, не кажучи вже про магічне плетиво рим, продовжують заздрити і тихо ненавидіти великого піїта й хулігана. І не тільки поети, його сучасники, а й поети-нащадки заздрять, критикують і не розуміють. Покоління за поколінням. Бо конкуренти, бач, талантів не любили ніколи. Такою є людська натура. Так було, так є, і, напевно, так буде завжди.
Ненавидіти легше і, мабуть, природніше, коли ти йдеш однією колією з такими, як Ляшко, і де ти на видноті, де віддзеркалюєшся в світлі таких, як він, де тебе з ним порівнюють, незалежно хочеш того чи ні. Не любити легше, легше не стримувати жовч, котра гіркаво-солодко розливається по тілу й кидає в дрож, аніж працювати умом і серцем, щоб стати і самому краще, досконаліше та мудріше.
4.
В останні лютневі морози 2006-го до Олега Ляшка надійшов лист від мешканців вулиці Машинобудівників із селища Ладан Прилуцького району. Через перебої у роботі котельні температура у квартирах людей не перевищувала 10 градусів. «Вікна й стіни, — пишуть, — покрилися вологою і цвіллю». Куди тільки не звертались — і до тамтешніх спеціалістів, і до представників районної та обласної адміністрацій. «Ми вже нікому не віримо, —пишуть Ляшкові, — не знаємо, де правда, де неправда, ось написали ще й вам, хоч і вам, якщо чесно, не віримо...»
Тепер уже вірять, бо Ляшко знайшов, де взяти мільйони на ремонт опалення в їхніх оселях. Завдяки йому до багатьох людей віра повернулася. Але самому Ляшкові біда. Що більше він робить добрих справ чи то комусь зосібно, чи цілому суспільству загалом, то більше шкодить собі. Бо які позитивні емоції він може викликати, скажімо, у поважних людей з державних адміністрацій, про яких пишуть ладанці? Або хоча б у того слуги народу, що сидить під щитовою, якому ніхто не писав і не писатиме, бо то що йому — що в рельсу. Що такий спокійний та сонливий депутат подибає хорошого в Ляшкові? В тій постаті йому лише роздратування та ще злість.
Звісно, єдине, що розвіє теперішні густі тумани в наших каламутних політичних днях, всі сумніви, намови й хибні судження, — то лише час. З його плином дивовижно розвидняється аж ген, до горизонту. І тим, котрим кидали під ноги колись камені, потім, дивись, готові кидати троянди. Проте це знову не про Олега Ляшка, бо він скоріше звик до колючок, а не квітів.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.