Рідкісну форму «кріпацтва» застосував до своїх орендодавців керівник одного з господарств на Вінниччині

Так і напишіть: «У Стару Прилуку повернулося кріпацтво...»

П’ять років тому 520 власників земельних паїв села Стара Прилука, що у Липовецькому районі на Вінниччині, передали свої наділи в оренду СТОВ «Верховина». А невдовзі так само доручили розпоряджатися ще й майновими паями. 25 січня 2007 року закінчився термін дії договору на користування землею, а 1 березня ц. р. — на майно. Понад 400 селян вирішили розпрощатися зі своїм господарем, бо розчарувалися в ньому (чому саме, про це скажемо згодом). Тепер у них інші плани: доручити доглядати земельку не цьому керівнику, якого, за їхніми словами, їм нав’язали п’ять років тому. За цей час у селі став на ноги свій фермер. Ті, хто йде з ним у парі, не нарікають. І розраховується вчасно, і землі дає раду. Та й носа не дере, з людьми поводиться, як кажуть, по-людськи.

Наприкінці лютого ц. р. жителі села нарешті дочекалися державних актів на землю. Це ще більше зміцнило віру в те, що тепер земля є їхньою власністю не на словах, а на ділі. І розпоряджатися нею можна буде на власний розсуд. Проте на ділі поки що не так. Не повертає їм землю СТОВ «Верховина». А коли звернулися письмово з колективним листом до керівника товариства Івана Смішного, той сказав, що доки не зберуть урожай, паї не повернуть. А невдовзі селяни, які мали намір розірвати стосунки із нинішнім орендарем, із здивуванням дізналися про те, що їх... подали до суду. Кожного поіменно. Загалом у Липовецькому районному суді налічується більш як 300 позовних заяв до орендодавців із Старої Прилуки. Позивачем виступило СТОВ «Верховина». Чим так завинили селяни перед орендарем?..

«Ми забули, що таке живі гроші...»

Тричі впродовж останніх півтора місяця власники паїв сходилися на збори. Радилися, як все-таки вирватися з міцних обіймів свого нинішнього хазяїна. Емоції щоразу виливалися через край. «За свою землю тебе ще й до суду тягнуть! Де ж це таке видано, людоньки?!» Виступаючі не без суму згадували, яким ще недавно було їхнє господарство. За словами колишнього керівника Василя Лисунця, мали 520 голів ВРХ, понад 200 — свиней, 37 — коней, а ще були вівці... Де все поділося? Куди пороз’їжджалася техніка, де інше майно?

Селяни не задоволені ще й тим, як орендар виконує укладені з ними угоди. «За п’ять років, — каже В. Лисунець, — з людьми ні разу не розраховувалися готівкою. — Все йшло через натуроплату. Але вартість продукції оцінювалася, чомусь, вище ринкових цін. Бувало, замість потрібних у господарстві пшениці чи кукурудзи видавали овес. Що з ним робити?..» До того ж орендна плата визначена у розмірі лише одного відсотка від вартості паю. «А ми знаємо, — стверджують селяни, — що держава встановила плату не менш як півтора відсотка...» Заступник начальника Вінницького обласного управління земельних ресурсів Іван Пашкевич погоджується із зауваженнями селян Старої Прилуки. Однак, уточнює він, розмір орендної плати (не менш як півтора відсотка від вартості паю) не зафіксований чинним законодавством. Він визначений одним з указів глави держави, тому має лише рекомендаційний характер.

Якби селяни були більш «зубаті», каже співрозмовник, вони відстояли б саме ту платню, що її рекомендував Президент. Так само треба бути вимогливішим під час розрахунків. Неякісна продукція дорожча за ринкову вартість, треба письмово відмовлятися від неї. Якщо такої відмови не було, тоді виходить, що людей влаштовують умови орендаря.

За майно у 2002—2003 роках СТОВ «Верховина» взагалі не розрахувалося. Принаймні так стверджує В. Лисунець. Людям пояснили, що поле не віддячило через стихію. Мовляв, у чому тут вина господарства? Протягом інших трьох років дії угоди за майно платили... наданням послуг, додає пан Лисунець. І наводить приклад: виготовлення труни, скажімо, оцінюється в 140 гривень. Або ще таке. Ті, хто має власні трактори, орють людям городи з розрахунку три гривні за сотку. «Верховина» оцінює таку послугу в п’ять гривень.

Про те, що орендар зобов’язаний повернути землю після закінчення терміну дії договору, згадується одразу в двох пунктах цього документа. Орендар керується іншим пунктом. Цитую: «... термін оренди може бути продовжений до закінчення збирання врожаю і вивезення його з поля». А щоб запобігти непередбачуваним діям з боку орендодавців, СТОВ «Верховина» покликала на допомогу Феміду.

Позивач просить суд усунути перешкоди в користуванні земельними паями. Щоб можна було без перешкод зібрати посіяний врожай. Липовецький районний суд задовольнив такі вимоги. Про це йдеться в ухвалі суду від 19 лютого ц. р. Крім того, суд заборонив вчиняти будь-які дії щодо можливої реєстрації нового договору тим власниками паїв, на яких подано позов.

Які до нас претензії?

Керівник СТОВ «Верховина» Іван Смішний не вбачає порушень умов договору товариством «Верховина». За користування землею ми розрахувалися з усіма орендодавцями. Як саме? Так як зазначено в угодах — продукцією або готівкою. А врожай, наголошує співрозмовник, господарство мусить зібрати, бо ж на його вирощення вже затрачені кошти. Зате власники паїв, наголошує пан Смішний, недотримали одного з пунктів угод. Про наміри розірвати договір вони повинні попередити орендаря за 12 місяців. Ніхто з них не зробив цього у зазначені терміни.

Ця справа «непідйомна» ні для людей, ні для Феміди

Який вихід із ситуації бачить заслужений юрист України Василь Ніколайчук:

— Позовні заяви орендаря поставили відповідачів у вкрай складне становище. Вимоги Цивільного процесуального кодексу України вимагають залучати до справи представників третьої сторони, тобто всіх учасників процесу. Наприклад, якщо орендодавець Марія Степанишина, яка разом з іншими своїми земляками виявила бажання розірвати угоду з «Верховиною», захоче відстоювати свої права в суді, вона повинна буде написати стільки примірників позовних заяв, скільки є учасників процесу. А їх, як уже згадувалося, більш як 300. Ви уявляєте собі ситуацію, коли така велика кількість людей відкладе свої нагальні справи і, як кажуть, візьметься за «каліграфію»?

Але і це ще не все. Якщо вони все-таки напишуть стільки заяв і подадуть їх до суду, там ці документи мають збільшитися, як кажуть, у геометричній прогресії. Адже суд повинен надіслати кожному учаснику процесу так само по... 300 позовних заяв, загалом виходить 90 тисяч (!), а разом з ними ще й свої ухвали. Як кажуть мої колеги, ця справа «непідйомна» для суду. Точніше, вона може розтягнутися на роки.

Є простіший вихід із ситуації. Тепер, коли селяни уже мають на руках державні акти на землю, вони можуть об’єднатися у спілку власників земельних і майнових паїв. Обрати на зборах керівника і доручити йому представляти їхні інтереси у вирішенні питання про припинення угоди з нинішнім орендарем.

Вінницька область.