Рівень довіри до політичних партій, з огляду на суху статистику, впав до межі самої статистичної похибки — 1,2% (за останніми дослідженнями ЄС, політичним партіям вірять 20 відсотків європейців). Зрозуміло також, що йдеться не про всі сто тридцять вісім політичних об’єднань українців, що зареєстровані в Мін’юсті, а про партії реальної політичної влади — парламентські. Це надто мало, аби чесно представляти інтереси своїх виборців і забезпечувати належний рівень прав і свобод людини та гідних умов її життя. Причому у владі тепер не тільки законодавчій, а й виконавчій. Це надто ризиковано і навіть небезпечно для процесу формування реальної демократії в Україні. Не лише на міфах і одвічних наших хутірських хитрощах, а на справжніх європейських, вже перевірених історією, традиціях і цінностях. Навіть розколотій українській церкві довіряє 23% українців! Чи значить це, що розкол партійно-політичний не тільки набагато глибший, а й чутливо болючіший для нас з вами? Чи означає це, що політичні партії сьогодні не пропонують перш за все моральні орієнтири, які б об’єднували українців? Бо саме в цьому суспільно-етичному пласті зосереджений найбільший актив національних очікувань, відповідей на виклики. А головне — пошуки нових авторитетних незаплямованих постатей, відповідальних поводирів. Коли ми не можемо в своїх дискусіях про Україну спиратись на визнаних моральних лідерів. Коли політичні лідери змушені частіше орієнтуватись на підтримку тільки свого електорату, а не консолідовані інтереси суспільства. Коли дискусії про сильну державу, згуртовану національною ідеєю націю, спільні національні цінності замінюються планами міжосібної війни, ослаблення спільної позиції з розбудови України як одного із активних гравців глобального світу.

Критично низький політичний потенціал довіри до політичних партій резонує на фоні практично глибокої депресії, яку переживають професійні спілки і неурядові громадські організації третього сектору.

Я бачу далеко не всі відповіді на ці запитання. І це природно. Тому, що реальна дискусія в суспільстві давно вже замінена грубим лобізмом, агресивним протистоянням і егоїстичним накопиченням приватного сіро-чорного капіталу. Преса демократична тому, що вона про це пише. Звичайно, виходячи з того, з ким вона. Політологи, соціологи і всі ті, хто називає себе експертами, рухаються нервовими гаслами від переможців до переможених і зворотно. Феномен України полягає в тому, що їм часто пропонують розробити тактично-стратегічні сценарії для влади. Відірвавшись від Інтернету, вони роблять це із заздрісним завзяттям.

Чи зможуть сучасні політичні партії в Україні взяти на себе реальну політичну відповідальність за розвиток держави, пропонуючи новітні програми виборцям і отримуючи від них довіру?

Знову ж таки, я не впевнена, що маю, навіть для себе, чітку відповідь.

За переконливістю риторики політичних лідерів, амбіціями політичних еліт, за активністю виборчих процесів і електоральної структуризації ми нічим не відрізняємося від кліпів з традиційних демократій. Навпаки, з активної позиції українського виборця можна зробити навіть висновок, що його цікавість до партійності української влади є унікальною.

З іншого боку, чи репрезентують в українських законодавчих зборах політичні партії виборця? Відповідь, скоріш за все, є зрозумілою. Тільки в тій частині, що дозволяє їм діяти в своїх інтересах з опорою на позицію суспільства або використовувати думку виборців для реалізації певних власних планів. Чи виконують політичні партії свої виборчі програми? В цьому плані ми спостерігаємо досить характерну для України загальну дифузію програмних зобов’язань перед виборцями — програми політичних партій нестабільні, найчастіше реальні політичні дії парламентської партії мало відповідають її виборчій програмі. Іноді можуть їй навіть суперечити. Але саме цим, які іншими партійно-політичними проблемами, виборець мало цікавиться.

Можливо, тому, що основою вже і нової політичної системи є не ідеологія, не програми політичних партій. Так би мовити, партійний традиціоналізм. А знову ж таки два українських феномена: політичні міфи і політичні лідери. Неможливо собі уявити переконливість бренду «Нашої України» без В. Ющенка, БЮТ — без Ю. Тимошенко, Регіонів України — без В. Януковича. Політтехнологи-інтернаціоналісти мені справедливо дорікнуть, що будь-яка партія тільки тоді приречена на перемогу, коли змогла створити у масовій свідомості переконливі міфи і володіє адекватним цьому лідером, якого найкраще також й міфологізувати. Я погоджуюсь. З одним зауваженням. Це не повинно шкодити національній політиці, конкурентоспроможності держави і виглядати професійним шулерством.

Міфи, харизматичність (навіть міфологізована) мають не заважати, а сприяти ефективній еволюції політичних партій в системі політичної влади, як і просуванні держави в глобалізованій павутині. Але перед тим як перейти до розмови про партійну перспективу політичної системи України і формування партій нового типу — парламентських, декілька принципових ремарок.

Перша. Партії не можуть володіти імперативним мандатом. Тобто вони через свою природу і соціальну функцію не можуть незалежно ні за жодних обставин позбавляти народного депутата — законодавця статусу, яким наділив його суверен — народ. Це не тільки не демократично, а й несправедливо. Це небезпечно для демократії. По суті, це неминучий шлях до згортання спочатку внутрішньопартійної, а потім і суспільної демократії. В результаті ми можемо отримати, скоріше за все, два типи партії: авторитарно-кланову, з жорсткою і заздрісною для опонентів внутрішньою самодисципліною (закриту партію), або партію «вічного конфлікту», коли верхи і низи одночасно хочуть, але не можуть. Перший тип партії прогнозовано веде до «партії генерального секретаря» і закамуфльованої під демократію диктатури. Другий тип — до невизначеностей, розколів, політичного колабораціонізму.

У реальній демократії у політичної партії немає моралі і природного права на імперативний мандат.

В умовах сучасної української політичної системи його можна пояснити, але не виправдати. Причому тільки на дуже короткий час і з однією метою: використання шпіцрутенів для муштри партійців і обмеження комерціалізації партій, перетворення її в одного із ключових найнятих бізнес-менеджерів.

Друга. Я би воліла віддати імперативний мандат все ж таки власнику — українському народові. Він єдиний має право відкликати із влади народного депутата, якщо той порушив присягу, дану ним. Але це неможливо, бо ми відмовились від мажоритарної чи навіть від так званої відкритої пропорційної системи. Народом, як показує досвід, обов’язково користуватимуться в цьому випадку політичні опоненти, вимагаючи у нього крові своїх ворогів. Та й треба знову міняти Конституцію, будувати нову законодавчу систему. Головне, з невідомих причин, політичними елітами здавати вже завойовані позиції. І не тільки владними. Є ще одна проблема. Я твердо переконана, що плюралістична демократія не може підтримувати будь-який імператив. Депутат має володіти вільним мандатом, аби захищати меншість від волюнтаризму більшості, критикувати своїх лідерів і навіть партію, якщо вони діють не в інтересах народу. І не погоджуватись зі своїми виборцями, якщо вони зраджують спільні цінності.

Вільний політичний мандат законодавця завжди є доказом реальної традиційної демократії, де політичні партії перестали бути політичними клубами і є цілком прогнозованими та традиційними провідниками суспільних національних інтересів.

Третє. Партійна ідеологія. Як національного, так і партійного будівництва. Що стосується першого, то тут все просто. Ніякої визначеної ідеології, як у партії, так і у формально політичної влади, так би мовити, матриці самовизначення, в сучасному і прийдешньому часі нема. Ми всі разом, незалежно від кольору знамена, в яке ми обгортаємо наші емоції, дорікаємо за це Л. Кравчуку, Л. Кучмі і В. Ющенку. А що можливо зробити, якщо в нас немає чітко визначеної мети? Виявляється, що в шароварах ходимо не тільки ми, та й взагалі, це символ ще й трофейний. Поміняти демократію на теплу піч в ЄС (як колись гроші на соціалізм) або суверенітет на дешеві енергоресурси не вдалось. Хоча дискусії з цього приводу не вщухають. Колись древні інки вивели просту морально-етичну формулу для розбудови сильної нації і держави — ама суа, ама льюлья й ама челья: не кради, не бреши, не лінуйся. Це породило небувалий прогрес, який мало кому вдалось повторити: більше половини продуктів харчування для сучасної цивілізації подаровано саме інками. А ми п’ятнадцять років навколішках і в сутінках шукаємо національну ідею! Може, ми по ній товчемося, поливаючи її нашими сльозами розбрату і вічного прислужництва? І не бачимо її. Для мене національна ідея — це сильна держава Україна. Давайте не красти, не брехати і не лінуватись. Може, ми тоді і залишимо в спадок прийдешнім поколінням другу половину продуктового столу. Благо, чорноземи такі, як казав Пантелеймон Куліш, хоч на хліб намащуй. Цілком очевидно, що нами мають рухати не лише міфи і месіанство, а прагматизм нації, яка нарешті збудувала собі оселю на складному світовому перехресті. Національний прагматизм.

Що стосується іншого — партійного будівництва, то це справа кожної партії. Але вже очевидно, що партійні бізнес-холдінги мають вмерти природною смертю. Створити партію як бізнес-проект ще можливо, але перетворити її на парламентську, здібну до втримання влади й прогресу разом з державою вже малоперспективно. Політична партія мусить стати носієм суспільної ідеології, яку поділяє значна кількість громадян республіки. А ще краще — національної. Жодна із сучасних політичних сил України, на жаль, не піднялась до цього рівня. Проблема в тому, що партії в Україні зорієнтовані винятково на владу. Навіть опозиція діє як влада, займаючи, за висновками експертів, 20—25% в секторі владних рішень. Таким чином вона стоїть на чатах не демократії, захисту прав і свобод людини, а сторожить власний інтерес і живе на інвестиції від влади. Цілком очевидно, що українська політична опозиція із резонатора демократії поволі перетворюється на своєрідну Медузу Горгону.

Четверте. Ми приречені на виникнення та існування певний час президентської і прем’єрської партій. Це природно в умовах переходу до парламентсько-президентської республіки, де ключову роль вперше в практиці пострадянських еліт відіграє Прем’єр-міністр як політичний лідер. При цьому, наважусь зробити висновок, що тенденції до домінування в стосунках Президент — Прем’єр очевидні на користь останнього. Перш за все завдяки потужній партії, що перемогла на виборах і сформувала політичну більшість у Верховній Раді Україні. Чи означає це, що ми вже включені у безальтернативну еволюцію переходу до практично двопартійної політичної системи — Кота і Собаки (ці тварини в українців найулюбленіші)? Чи є шанс для інших, вільних політичних партій?

Як на мене, ми об’єктивно, історично не готові до двопартійної політичної системи. Звичайно, її можна створити штучно — підняти прохідний бар’єр до 12% і таким чином провести генетичну модифікацію національного політично-партійного організму. Я вже згадувала, що це породить нову форму політичної диктатури — партійної і зумовить перехід до власне однієї монопольної партії. Нам обов’язково потрібні, так би мовити, вільні партії — які орієнтуються не на основних лідерів держави, а ідею. Це приводить мене до несподіваного висновку: тільки в умовах вільної політичної конкуренції (еволюції) ми можемо бути впевненими, що партії Президента і особливо Прем’єра можуть стати реальними лідерами в боротьбі за політичну владу в Україні. Звичайно, я готова до діалогу і про перехід до середньоєвропейського рівня прохідного виборчого бар’єра.

І нарешті, п’яте. Основою формування в Україні професійних політичних партій парламентського типу є виборче законодавство. Саме у ньому закладається компроміс політичних еліт, спрямований на обслуговування не корпоративних, а загальнонаціональних інтересів. Мене ніхто не зможе переконати, що чинна виборча система є саме таким компромісом. Таку мету, здається, не приховували і її автори — політичні сили, що боролись за власне домінування, спираючись на розкручених лідерів і добре рекрутований електорат. Між іншим Партія регіонів України не була прихильником так званої закритої виборчої системи. Ми розуміли основні її вади: відірваність народних депутатів, а значить, і партії від виборців, відсутність широкої політичної змагальності, депрофесіоналізація законодавчого корпусу, нарощування дистанції між партійними верхами і низами etc. Вже тоді ми пропонували адаптувати в Україні пропорційну систему виборів з відкритими регіональними (ця концепція класична для нашої партії) або загальнонаціональними виборчими списками. Опоненти із «Нашої України» і БЮТ негайно звинуватили нас у проштовхуванні квазімажоритарної виборчої системи. Я і зараз намагаюся безрезультатно їм пояснити, що мажоритарна система виборів є найдемократичніша і така, що забезпечує істинне народовладдя. Для ефективного функціонування класичних посередників в політичній системі — політичних партій, традиційні демократії пропонують саме партіям формувати виборчі списки, але з проведенням виборів у мажоритарних округах. Вочевидь, шансів домовитись нашим політичним силам в цій точці перетину складних політичних і корпоративних інтересів не так багато. Але ми приречені підготувати вибори в парламент на новій виборчій основі — пропорційній з відкритими (будь-якими) списками. Саме народ, що делегує вільний мандат депутату, має розставляти у виборчому списку за рейтингом його, а не тільки лідера, довіри на відповідне місце кожного із народних обранців. Це буде компроміс не сили, а саме національного інтересу. Це єдиний шлях для створення в Україні професійних політичних партій. Це єдиний шлях припинити міжусобні конфлікти, об’єднати владу і припинити розхитувати державність.

Найбільш складною частиною моєї дискусії є проблема принципів, на яких має відбуватися партійне будівництво. Тих морально-політичних критеріїв і цінностей, на яких мають базуватися програми і реальна політична практика сучасних партій. Зрозуміло, що аксіомою для нас має стати формула: ми мусимо всі грати в принципи і припинити гратися ними. Оскільки політичні партії стають основою чинної політичної системи, то це перетворюється на запоруку стабільності, прогнозованості і відкритості національної політики. І ще одне — непорушність принципів є фактом партійної зрілості, свідченням політичного традиціоналізму, що забезпечує фактор стабільності і самої політичної системи. Я розумію, що динамічний розвиток демократичних процесів в перехідній національній системі демократії робить майже неможливим ідеальну стабільність цих генеральних правил політичного прогресу. Але різкі і жорсткі маневри на передовій ідейних зобов’язань будуть свідченням або революційних змін, або партійного розколу. Революційні партійні реформи можуть вітатись тільки як розширення бази демократії партій і такі, що адресовані нації.

Важливо розпочати з моралі. Не тільки як етико-філософської категорії, а, головним чином, як фундаментального принципу, який визначає і зміст, і форму організаційно-політичної діяльності національної партії. В мене немає причини, як політичного лідера, дорікати кому-небудь із партійних суб’єктів у владі неморальністю. В будь-якій сфері. Але мораль кожної із національних партій (парламентських) зобов’язує:

* Діяти тільки в ім’я національних інтересів;

* Ставити інтереси людей, їхні права і свободу вище за власні і навіть державні;

* Об’єднувати, а не роз’єднувати українців незалежно від того, в якій частині України знаходиться твій електорат;

* Конкурувати, але не воювати в царині ідей, не підмінюючи їх купленими за великі гроші політтехнологіями;

* За будь-яких обставин об’єднуватися навколо України, а не вектору її розвитку.

Це мораль національного прагматизму.

Це далеко не всі критерії моралі національних партій. Але для мене вони принципові. Давайте підпишемося всі під ними, і глобальний світ неодмінно приємно втішиться швидким українським прогресом.

Скоріш за все, ми не готові до повної реалізації навіть цих, певною мірою, скорочених стандартів етики національного розвитку. Причин багато. Але головними є незрілість національної політико-партійної системи, підміна ідеології реформ банальною, але принципово жорсткою боротьбою за владу, накопичення і перманентний перерозподіл капіталу, довготривалий, такий, що надто вже затягнувся, процес формування політичної нації, традиційне наше гетьманство: всі неодмінно не хочуть бути другими, а тільки першими.

Змінити ситуацію зможе перехід партій до відкритої політики. Я не маю на увазі проведення політрад чи засідань партійних фракцій за участю журналістів та ще й прямому ефірі. Мова йде про відкриту політику партії щодо своїх програмних принципів, планів, відповідей саме партією на злободенні виклики.

Розумію також, що зі мною мовчазно не погодяться і багато моїх колег. Але основою партійного життя має стати плюралізм. Тільки багатоманітність ідей, свободне зіштовхування навіть протилежних позицій дає єдиний шанс завжди бути сучасною партією, вмонтованою в інтереси суспільства. Звичайно, до ухвалення рішення більшістю. З цього моменту ми говоримо про партійну дисципліну і відповідальність перед партією. Я не прихильник внутрішньопартійної опозиції і, тим більше, створення всередині партії будь-яких платформ меншістю. Але демократична національна партія просто зобов’язана не боятись, в тому числі, і відкритих гострих дискусій з проблем, що є болючими і конфліктними в суспільстві. Звичайно, і з питань організації партії.

Партійний плюралізм — це єдині ліки проти вождизму, замкнутості партії і встановлення внутрішньої диктатури. Партійний плюралізм — це одночасно і свідчення адекватності форми організації партії моменту демократії.

Принцип політичної відповідальності. Його треба визнавати не тільки результатом голосування виборців. Він зобов’язує політичну партію виконувати генеральні зобов’язання перед виборчою громадою. І тут дуже важливо поєднати інтереси держави із інтересами твоїх виборців. Не вдаючись в роздуми, зауважу, що, мабуть, це одна із найскладніших проблем, яку ніякою силою не вирішити. Бо маємо, певною мірою, країну розколоту. При цьому постійно володіємо унікальним шансом на національну єдність — з’єднати зусилля національних парламентських партій. Президент В. Ющенко спільно з В. Януковичем своїм Універсалом національної єдності прагнули до цього. Але, як завжди, хтось сидів в засідці. Шлях до консолідації всіх політичних сил на грунті національних викликів — єдиний. Альтернативи в демократії йому немає.

Думаю, що не викличе довіру моя спроба визначити всі, або більшість принципів, на яких має будуватись партійний рух в Україні. Потрібно зробити перший крок, щоб навчитись ходити. Та ще й в народ. З партійними квитками й програмами.

Молоді «Регіони України» пробують себе як партія сучасної європейської школи. Не бачу ніякої перспективи говорити про будь-які наші помилки й прорахунки. Як кажуть, помиляється навіть красуня, яка вп’яте виходить заміж. Ми володіємо недовгою, але харизматичною політичною історією виборів 2004 і 2006 років, які знаменували великий історичний перехід українського народу. Реально в іншу епоху — коли саме народ стає визначальною частиною політичної влади — делегуючи безпосередньо цю функцію до законодавчих зборів. Голосуючи за законодавців, реально виборці орієнтуються не стільки на їх якості, як на постать майбутнього прем’єр-міністра і його політичну програму як лідера, на вмотивовану позицію його партії, її здатність в конкуренції і діалозі одночасно з партією Президента сформувати політичну більшість в парламенті. Ми змогли зробити це ефективно, не втративши, не розгубивши основних програмних зобов’язань перед виборцями. Ми зберегли спільні цінності, не відійшли від єднаючих нас принципів і продовжуємо діалог з нашими прихильниками, намагаючись збільшити їх коло. Але сучасні реалії вимагають від нас модернізації партійної програми. По-перше, тому, що сталися серйозні зміни в політичній системі, і ми вже відбулися як національна парламентська партія. По-друге, тому, що партійне будівництво, вихід на нову якість партійної організації є єдина можливість зберегти довіру біло-голубого електорату та перейти до партійного традиціоналізму, коли довіра до Партії регіонів не може залежати від будь-якої політичної кон’юнктури, і її політика буде цілком прогнозованою як для виборців, так і для зовнішнього світу. Ми відбулися як цивілізована партія, політика якої сьогодні оцінюється як визначальна для України. Звичайно, важливо дотримуватись власних принципів і вести відкритий діалог як із прихильниками, так і опонентами. Переконана, що нам це під силу.

Ніколи не погоджусь із Нікколо Макіавеллі, який в своєму «Правителі» сказав, що «людина, яка бажає проповідувати добро у всіх випадках життя неминуче загине серед безлічі людей, чужих добру. З чого виходить, що правитель, який хоче зберегти владу, має навчитись відступати від добра і користуватись цим вмінням, виходячи з необхідності». В контексті нашого діалогу я розумію добро як відкриту прогнозовану, ефективну і відповідальну політику національних професійних політичних партій по обслуговуванню національного інтересу з метою розбудови сильної європейської нації і держави. Це єдиний антидот для отруєної нашими чварами і війнами молодої української демократії. У результаті більшість неминуче наповниться добром і любов’ю, де будь-який правитель, влада приречені бути на боці добра.