Така сума потрібна матері, щоб врятувати останню доньку

У Ліни Токар доля, здається, забрала все, що могла, — рідну оселю, чоловіка, двох доньок, її здоров’я, більшість статку, що нажила за своє трудове життя... Тепер її найбільше багатство і втіха — найменша донька, дев’ятнадцятирічна Оксана. Однак і вона вражена тяжкою недугою. Якщо не провести кілька курсів лікування, мати може втратити і її. Їм не потрібні дорогі закордонні клініки і операції, лише кілька тисяч гривень на курс уколів, котрий можна прийняти і вдома. Однак допроситися таких грошей не вдалося ні в кого.

Доля, яка забрала все

Якби Ліна Михайлівна могла, вона ніколи ні в кого нічого не просила б. Хоч як доля збиткувалася над нею, завжди намагалася виходити із ситуації сама. Найпершим ударом стала Чорнобильська зірка полину. Переконана, дотепер вона і її родина відчувають її чорний гіркий присмак.

Коли в одну ніч родину перевезли із Чорнобиля до Нетішина, вони навіть усвідомити не встигли, що сталось. Життя знову довелось починати з нуля. Та все було б нічого, якби не почали хворіти дівчатка. У сестричок Олі та Галинки почалися незрозумілі напади, діти танули просто на очах. Найстрашнішим було те, що ніхто не ставив точного діагнозу захворювання. Поїздки по лікарях і клініках займали дедалі більше часу, але вони не приносили позитивного результату.

Дуже скоро батькові набридло таке життя, і він пішов із родини. Щоправда, Ліна недовго залишалася сама. Вийшла заміж удруге, народила Оксанку. Але проблеми із здоров’ям старших дочок не зникали. Трохи менше як за рік не стало дев’ятирічної Олі.

— Я сподівалася, що під час розтину все-таки буде встановлена причина її смерті, — розповідала Ліна. — Це було важливо для того, щоб врятувати старшу доньку. Адже всі симптоми хвороби в них були однакові. Та переконана, правду мені ніхто так і не сказав. Думаю, причиною всього став Чорнобиль, але як тоді, так і тепер це не прийнято афішувати.

Коли через зовсім короткий час не стало старшої, мати уже не хотіла дошукуватися причин. На той час треба було вже подумати і про себе. Усе пережите позначилось і на її здоров’ї. Поки живими були дівчатка, про власне лікування не було коли думати. А хвороба сама не відступала. Почала частіше помічати, що ноги не слухають її. З тимчасовим болем старалася справлятись. А коли кілька разів ноги відмовили, як то кажуть, просто на ходу посеред вулиці, коли на руках тримала найменшу донечку, Ліна зрозуміла, що справді серйозно хвора.

Далі все йшло, як за найгіршим сценарієм: вона отримує інвалідність, потім пересідає в інвалідний візок, затим ноги зовсім перестають її слухатися. Спочатку ще могла повзати по квартирі, спираючись на руки. Тепер і це стало недоступним.

Дружина-інвалід виявилась непотрібною і другому чоловікові. Єдиною опорою залишалась донька. Але тільки-но вона почала підростати, невідома тяжка недуга вразила і її.

Оксанка ще й тепер згадує, як вона ходила до школи, навчалася разом із усіма. Потім у неї почались припадки, схожі на епілептичні. Після цього лікарі перевели її на домашнє навчання. П’ять років учителі приходили до Оксани додому. Увесь цей час дівчинка жила надією на одужання. Однак минулого літа їй стало зовсім зле. Спочатку перестала ходити, потім говорити, потім адекватно реагувати на оточуючий світ.

Ліна зрозуміла, що втрачає останню дитину, і почала хапатися за кожну соломинку. Одна із них виявилась щасливою: після багатьох років хвороби нарешті вдалось встановити діагноз — рідкісний вірус уразив мозок дівчинки. Хоч який невтішний був висновок лікарів, проте він давав і шанс на спасіння. Адже тепер було зрозуміло, чим можна лікувати хворобу.

Якщо жити —тільки вдвох

Вже після першого курсу лікування стали помітні зміни на краще. В Оксанки припинилися судоми, вона почала говорити, дедалі рідше траплялися припадки, почало відростати волосся, котре випало під час загострення хвороби. Здавалося, ще зовсім трошки, і вона почне ходити, але...

Одного курсу виявилось надто мало, щоб чекати справді серйозних змін. Вірус принишк, але не щез. Треба було пройти хоча б ще один курс, але він родині — просто не під силу. 25 уколів по 370 гривень за флакон — недосяжна покупка. 540 гривень маминої і 284 гривні доньчиної пенсії — це весь сімейний бюджет. Практично одна пенсія іде на оплату комунальних послуг, друга — на ліки, котрими щодня змушені лікуватися обидві.

Свого часу, рятуючи старших доньок, Ліна обміняла квартиру на меншу. Потім продала все, що змогла. Тепер, збираючи гроші на лікування Оксанки, вже заставила й ту квартиру, в якій мешкають. На харчування їм практично нічого не залишається, тому живуть переважно завдяки тому, що приносять друзі та знайомі. Проте все це Ліна вважає справжньою дрібницею. Головне — вижити. Причому їм обом. «Нам не потрібне життя поодинці, — каже мама. — Може, це й гріх, але якщо піде з життя одна, то змушена буде забрати з собою й іншу. Люди поговорять тиждень та й забудуть, а ми будемо разом, і так нам буде легше». Ліна готова і до такого варіанта. Але він останній. Поки що вона бореться. Бореться так, як може боротися жінка, прикута до ліжка.

Вірус, страшніший від смертельного

Коли Ліна почула, що країна збирається жити по-новому — коли багатий поділиться із бідним, вона вирішила, що прийшов час попросити допомоги. Писала всім найвищим посадовцям, до Верховної Ради і Кабміну, лідерам партій і блоків, а найперше тим, хто найбільше обіцяв. Просила небагато — сім тисяч гривень для того, щоб провести повторний курс лікування. Сім тисяч, щоб врятувати життя останній дитині. Але сума ця виявилася непідйомною. Ніхто і сотні гривень не вклав у конверт зі зворотною адресою. Замість того звідусіль майже трафаретна відповідь: питання вивчається, прохання переадресоване до облуправління охорони здоров’я, і потім — у Нетішин.

— Із обласної інфекційної лікарні нам справді зателефонували і запропонували лягати хоч на другий день. Мовляв, все лікування буде надане безплатно. Але я запитала, а оті уколи — «Цимивен» — у вас є? — переказує усі перипетії Ліна. — У відповідь: «Ні». Тоді мені все видалося просто насмішкою над нами. Для чого ж я, нерухома жінка, буду везти за 130 кілометрів таку само нерухому дитину до лікарні — хтось може уявити, що це для нас значить? — щоб отримати ті ліки, котрі ми й без того купуємо на свою пенсію?

Врешті-решт всі відповіді-відписки зійшлись на місцевій нетішинській лікарні. Там обом пацієнткам і без того не відмовляють в лікуванні, але дають те, що можуть дати в межах свого бюджету. А якщо закупити потрібні для Токарів ліки, то без медикаментів залишаться сотні нетішинців. Отже, зрозуміло, на цей крок ніхто не йде.

Звинуватити будь-якого з чиновників у тому, що родині інвалідів не надали допомоги, формально немає ніяких підстав. Навпаки, лікарі можуть оперувати тим, що мати сама відмовилася від запропонованої госпіталізації доньки. Але і Ліні, і багатьом її друзям, що допомагають вижити в буквальному розумінні слова, стало очевидним, що, хоч би яким страшним був вірус, котрий уразив мозок дитини, ще страшнішим є вірус байдужості можновладців до долі простих людей. Ліна уже не вірить, що багатий може поділитися з бідним. У неї є остання надія на те, що з нею може поділитися хтось такий само бідний, як вона.

Ще один курс лікування — це не гарантія повного одужання. Це лише ще одна відстрочка у смерті. Але вона так потрібна обом. Оксанка, яка зараз ще може ясно і логічно мислити, щиро вірить, що уколи допоможуть піднятись на ноги. Поки що це її найбільше бажання. А далі вони з мамою знову боротимуться за кожен день життя. Знову шукатимуть потрібні уколи, можливо, знову переїдуть на меншу квартиру. Знову дякуватимуть тим, хто зайде в їхній дім з буханцем хліба... Все це дуже важко, але це — життя.

І тому з великою надією на нього вони просили опублікувати рахунок, куди можна перерахувати благодійні пожертви:

Ощадбанк, 2906-055

Хмельницька обл.,

м. Нетішин,

р/р 2909990009

МФО 375155

код 02766442, рахунок 53102

Токар О. М.

Це можуть зробити всі, хто не уражений вірусом байдужості.

Хмельницький.

На знімку: Оксана та Ліна Токар.

Фото автора.