На Майдані

Я пообіцяв вам, дорогі мої українці, одважитися і таки розпочати нарешті публічно називати поіменно тих, хто, живучи з нами, живучи на нашій землі, живучи серед нас, не відчуває з нашого, українського боку жодних політичних чи моральних, чи етнічних «незручностей». Я свідомий того, що справа ця ризикована і невдячна, вона принесе мені не лише велику кількість опонентів, а й справжніх, причому запеклих, ворогів, принесе в моє життя великі, масштабні неприємності. Бо їх, тих, хто нас, українців, не любить, більше того — навіть відверто зневажає, в Україні дуже багато. Бо вони протягом трьох з половиною століть нашої історії знають про свою безкарність, про свою захищеність з боку російського владного великодержавного шовінізму. Вони знають про нашу українську вайлувату доброту і волячу терплячість, знають про наше вміння (хай йому грець і забуття на віки вічні!) втягувати голову в плечі, бо надто часто над українськими головами свистіли ворожі мечі й шаблі — тому це в нас генетичне, братове. У крові нашій сидить, вже поза нашою волею — втягувати голову в плечі або нахиляти її, щоб не злетіла.

Українських патріотичних людей (наголошую, просто патріотичних, нормально патріотичних, з температурою 36,6) вони впродовж віків нашої неволі знали поіменно, мільйони стукачів складали ці списки, на їх трагедіях донощики робили собі стрімку кар’єру. Ми тисячами і мільйонами згнивали по концтаборах, в’язницях, каторгах, сибірських та азійських поселеннях, а вони займали наші, ще теплі, з непогашеною піччю, з недовареним борщем домівки і тієї ж миті вже почували себе у чужому гніздов’ї господарями.

Ми навчилися терпіти і мовчати. Мовчати і терпіти.

Тепер мусимо вчитися жити, братове українці. Жити щосили за більш-менш прийнятних для життя умов у більш-менш незалежній та в більш-менш нашій Україні.

Ми не вишукуємо ворогів, бо знаємо, до чого це може призвести, це вже відчула наша нація на власній долі, коли навіть спроба обстояти елементарні права українців на духовне життя, на самоусвідомлення себе, свого етнічного коріння перетворювалося на інкримінацію найтяжчого тавра, як постріл у скроню — «ворог народу». Ми не вишукуємо ворогів, бо маємо національний звичай завжди шукати друзів і прощати недругам. Антиукраїнці нахабно легалізуються самі. Причому роблять це з викликом, зухвало, епатажно.

Не чути їхніх голосів, не бачити їхніх вчинків, відмовчуватися, не помічати їхньої галасливої агресії — то значить ще більше заохочувати їх до відкритої війни проти нас і нашої української Вітчизни. Ще раз наголошую: ми, українці, не живемо з комплексом помсти нашим кривдникам, котрі почували свою безкарність упродовж століть. Нам вистачає важливіших проблем. Одначе називати їх поіменно і давати їм, нарешті, відсіч ми зобов’язані. Особливо сьогодні, на другому десяткові нашої свободи і нашої державності, коли вони знову розпочинають проти нас і політичну, і економічну, і психологічну, і навіть територіальну агресію.

Не вірите?

Двадцять другого січня, у святий для кожного українця День соборності українських земель чи то пак — злуки Західної України з Україною Великою, яка сталася на Софійському майдані 1919 року, я, звичайно, був із родиною та друзями серед кількатисячного товариства киян біля святої Софії. Кажуть, після того, як деякі безхребетні «гетьмани» та кон’юнктурні «полковники» зрадили ідеали Майдану, українську душу опосіли смуток і байдужість. А скажіть, будь ласка, що чинити, як жити цій українській душі тут, в Україні, коли, на велике національне свято соборності не завітав жоден із сили-силенної високопосадовців? Власне, це знакове національне свято проводилося на любительському, самодіяльному рівні. Тож звідки візьметься в українця хоч крихта довіри до цієї влади? Звідки?

У натовпі до мене дісталася середніх літ жіночка і, якось ніби лякливо озираючись, вклала мені під руку книжку в цупкій обкладинці. «Прочитайте і скажіть щось про це по радіо. Що вони з нами роблять!?»

Автор її — невідомий для мене (гадаю, і для вас) Олег Платонов. Назва її довга й неоковирна «Бич божий: эпоха Сталина. Заговор против России». Звертаю вашу увагу: книгу видано в Україні. Але хто її видав, хто фінансував? «Украинская православная церковь (звичайно ж — Московського патріархату!), Полтавская епархия, Спасо-Преображенский Мгарский монастырь». Так-так, це той Мгарський монастир на горі під Лубнами, колишня українсько-козацька духівниця, де жили український дух та український час. Я був у ньому, ставив свічки і молився, не знаючи, що смиренні провінційні попи і ченці, котрі поливали квіти і били поклони перед іконами, ще й видають на жертовні гроші парафіян (отже, і на мої також) книги. Та ще й які!

Цитую анотацію: «Сталин — один из величайших деятелей мировой истории — смело может быть поставлен в один ряд с Македонским, Карлом Великим и Наполеоном. Он был одним из тех, кто создавал великие сверхдержавы, тяжесть служения которым была не под силу наследникам... С одной стороны, ему нет прощения (зосередьте увагу, ви гадаєте, що йдеться про ґеноцид українців, депортацію кримських татар, чеченців, інгушів, винищення мільйонів мислячих людей Росії, Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії? Ні. Слухайте далі) за участие в чудовищных злодеяниях еврейских большевиков, с другой — ему принадлежит величайшая заслуга уничтожения большей части этих самых еврейских большевиков. После чисток Сталина еврейский большевизм из самой влиятельной силы, которой он был при Ленине—Бланке, превратился в подпольную организацию, поднявшую голову при Хрущеве и совершившую (слухайте уважно, будьте готові до будь-яких несподіванок!) антирусский переворот в 1991—1993 годах».

А ось нутро цієї божевільної писанини, у якій варто лише механічно замінити поняття «Росія», «російський» на «Німеччина», «німецький» — і різниці між російським імперським шовінізмом та німецьким фашизмом у першій половині двадцятого століття вже не буде.

Ось деякі місця з цієї книги, які я беру навгадь, за хронологією. Про трагічний тридцять третій, коли хліборобська Україна нагадувала герметичний концтабір, їла хліб із тирси, втрачала щоденно десятки тисяч свого працьовитого люду, коли матері з божевільного відчаю вбивали своїх дітей, щоб ті довго не мучилися, коли сталінщина вже справляла тризну по українській нації, опустивши її до канібалізму, — Платонов пояснює цей період і цю трагедію так: «Правление еврейских большевиков сочетается с появлением деятелей, неплохо решавших задачи русской национальной политики». Так он воно що, братове українці: ми нарешті спромоглися сказати на весь світ і узаконити, що то був спрямований проти нас свідомий ґеноцид, яких на всій планеті, за всі часи офіційно було лише три (вірменський, єврейський та український!), та, виявляється, ми знову не маємо рації, бо то лишень «неплохо» вирішувалися «задачи русской национальной политики». Ми з вами були лише лабораторним матеріалом, політичним об’єктом, біологічною сировиною для розв’язання стратегічних проблем російської національної політики. Ми гинули від штучно створеного голоду та садистських репресій мільйонами, а виявляється, з погляду атиукраїнця та антисеміта, панросійського шовенюги Олега Платонова, «величайший деятель мировой истории» Йосиф Сталін всього-на-всього «уничтожал» кілька тисяч «еврейских большевиков».

Гортаємо книгу Олега Платонова далі. «Идея целостности и величия России побеждает большевиков изнутри. Сначала под видом советизации и освобождения трудящихся происходит постепенное восстановление целостности Российского государства...» Все те, про що патріотичні українці в кількох поколіннях говорили між собою пошепки, озираючись на всі боки, примітивний «вєлікодєржавнік» Платонов у шовіністичному забутті говорить відкрито: велетенські українські трагедії в першій половині двадцятого століття — це було лише «восстановление целостности Российского государства».

Хоч яку сторінку розгорну, на кожній кілька моїх фломастерних підкреслень, які можна цитувати як клінічний приклад великоросійського біологічного націоналізму, котрий цинічно принижує всі сущі нації, опріч своєї: «Сталин эффективно боролся со многими проявлениями антирусских национализмов, которые агрессивно проявляли себя по отношению к Русскому народу (так-так, «Русский народ» Платонов всюди пише з великої літери, а поняття «Україна» чи «український народ» в авторському тексті взагалі не існує, лише «Малороссия, малоросы») под видом культурных автономий и разных национальных учреждений, представители которых открыто стремились принизить значение Русского народа. Особо это касалось еврейского национализма, приобретшего в СССР совершенно нетерпимый характер».

Чотириста сторінок квазінаукової писанини Платонова спрямовані на єдину ідею: всі народи планети заважають жити великому російському народові. Ну просто дихати не дають, чавлять з усіх сторін своїм недостріляним, недонищеним націоналізмом. Насамперед — ненависні євреї, а серед «нацмєнов», звичайно, «малороси». За Платоновим, вся кривава історія більшовизму, котра перекалічила долі цілих націй: нашої, української, кримськотатарської, чеченської, інгуської, кабардино-балкарської, карельської та фактично всіх, хто був під кулеметним прицілом загнаним в імперську конюшню, — так от усе це була просто боротьба росіян за самозбереження і національне виживання.

За Платоновим, вже існувала прекрасна російська імперія, у якій процвітав російський дух, але кляті євреї під орудою Леніна—Бланка здійснили «антирусский переворот» і пробудили націоналізм у «малих народов», які, до речі, вже були асимільовані Росією.

Більш печерного, жорстокого і цинічного варіанта антисемітизму я ніколи не читав, не бачив і не чув. Тому й подумав: а може, нашому віце-прем’єр-міністрові з гуманітарних питань Дмитрові Табачникові, замість того щоб дискутувати з українською патріотичною інтелігенцією про її нібито неконкурентоспроможність з інтелігенцією російською та переконувати українців, що їхня Українська держава з’явилася випадково під час стихійного розвалу СРСР, — краще з єврейською громадою України передати до суду провокатора й антисеміта Олега Платонова. Поки українці радитимуться, що відповісти антиукраїнцеві Платонову, євреї вже могли виграти суд і заборонити цю фактично фашистську писанину російського блазня-націоналіста. Зробіть це, євреї, і ми вас гаряче підтримаємо. У нас же спільні недруги.

У тридцяті роки найталановитіші, незалежно мислячі представники всіх націй, в тому числі й російської, політики, науковці, конструктори, військовики, письменники, управлінці, актори, педагоги гниють у концтаборах, ночами арештовують десятки тисяч людей, які здебільшого зникають безслідно. А Платонов пише про це так: «Сталинская система руководства ориентировалась на динамизм, постоянное обновление кадров, высокие темпы развития. Сталин сумел создать такую систему стимуляции развития аппарата, которая держала в постоянном напряжении как со стороны верхов, так и со стороны низов. Своего рода контролем стали призывы к «массам» выявлять двурушников и троцкистов в руководящей сфере».

Червона армія зустріла війну без генералітету, без мілітарного інтелекту — одні були розстріляні, інші — сиділи в тюрмах та концтаборах. Пояснення Платонова: «Еще со времен Троцкого огромное количество еврейских большевиков и их соратников сосредоточились в армии, где занимали многие ключевые позиции, поэтому и удар по армейским кадрам был особенно силен. В 1937—1938 годах из Красной Армии вычищено более 40 тыс. человек. Только в 38 году выдвинуто и перемещено в должностях 100 тысяч человек». Ви гадаєте, що це просто констатація факту? Ні. Ось коментар: «Армия избавилась от огромного количества потенциальных изменников и в плане управления войсками стала более монолитной». Уявіть собі цю монолітність під щохвилинним страхом розстрілу.

Тридцяті роки. Катастрофічна Голгофа, на яку Сталін жене Україну. Виснажену, напівживу, загнану в казармові сталінські колгоспи, виселену до Сибіру, заморену голодом, розстріляну, фактично обезголовлену. «После этой чистки... политика СССР стала все больше ориентироваться на национальные интересы Российского государства. Конечно, необходимость подписывать расстрельные списки давалась Сталину нелегко. Однако речь шла о возрождении Российского государства».

Отож, шановні українці, продовжимо це дослідження, цю важку, невдячну, виснажливу, а то й ризиковану роботу з аналізу образу, способу думання, поведінки нашого спільного ворога на ім’я українофоб, україноненависник. Вони й досі почуваються в нашому українському середовищі абсолютно вільно, набагато вільніше, ніж ми, безкарно і з викликом, зухвальством. Вони розуміють, що ми не злі і не мстиві, що ми всепрощальні, що ми не шукаємо собі ворогів, а шукаємо друзів і однодумців, ми не шукаємо собі ворогів, бо на власній долі відчули, як звичайних мислячих українців легко перетворюють на «ворогів народу» і заганяють у могилу або до концтаборів. Ми занадто добрі й довірливі, ми — домашні, ми нікуди не сходили зі своєї землі, з прадавен поселившись тут, на роздоріжжі світів, терплячи агресії непосидющих орд та захланних сусідів.

Наші вороги знають, що українці — нація філософічна, приязна, мрійлива, а то й романтична, на чуже не претендує, тільки б своє, кревне, втримати і зберегти. Від цього і наші національні біди й трагедії. Наші великі київські князі доходили до Царгорода і до Москви, але ніколи не прагнули мати колонії чи прирощувати собі чужі землі, головним було показати свою силу та лицарство і повернутися до рідного дому. Можливо, в тому й наші найбільші національні трагедії, що провідники, лідери і чолові були або занадто нерішучими, або сентиментальними в ті історичні моменти, коли треба було реактивно діяти, були філософами або романтиками у той час, коли вороги (навіть у нашому гімні не «вороги», а «воріженьки»!) були жорстокими й загребущими циніками.

Чого вартий лише приклад Богдана Хмельницького. Після битв під Жовтими Водами, Корсунем та Білою Церквою Річ Посполита лежала біля його ніг. Козацька слава розкотилася по світу. Польське військо розтрощено козаками, шляхта сидить, як миш під віником. Іди на Варшаву переможцем, збирай сейм і підписуй вигідну для України угоду міжнародного рівня, змушуй короля і шляхту визнати Україну суверенною державою з усіма її атрибутами. Ні, він майже рік стоїть військом під Білою Церквою, насолоджується славою, приймає послів, п’є горілку, а в документах підписується... підданим польського короля, державу якого поставив на коліна. Поки Хмельницький думав, Польща притьмом відроджувалася, збирала посполите військо.

Хмель виграє ще кілька битв (узяти бодай пилявецьку перемогу над поляками!). Нарешті в’їздить на білому коні через Золоті ворота, в день Різдва Христового до стольного Києва. В’їздить, як жива легенда, як прославлений український князь, король, цар чи суверенний гетьман України, а не лише козацького війська. Таким його фактично вже визнали турецький султан Ібрагім, кримський хан Іслам-Гірей, угорський князь Ракоці, молдавський господар Лупул, зрештою, навіть цар московитів Олексій у боротьбі з Польщею. Уже б і поляки не заперечували проти, кажучи нинішнім стилем, інавгурації Хмельницького.

Всі чекали саме такого акту. Задля цього приїхав до Києва вселенський православний патріарх Паїсій, якого запросив патріарх київський Косів, до Києва з’їхалися посли сусідніх держав та український люд з усіх окільних міст та містечок. Гудуть різдвяні дзвони, торжествує Україна. Проголошуй, Богдане, незалежну Українську державу! Ти в сяєві слави, українці на руках внесуть тебе на трон — проголошуй державу! Її визнають і Польща, і Московія, і Туреччина, і татари, і волохи, і шведи, і мадяри...

А Хмельницький приймає гетьманську булаву не з рук українського люду, а з рук... польського круля Яна-Казимира, потверджуючи тим свою підлеглість польській короні, від якої визволяв свій народ ціною велетенських жертв.

Ми б сьогодні були іншими, доля наша була б іншою, ми б не стукали лякливо в двері Європи, а давно були не лише її невід’ємною часткою, а й — серцевиною, еталоном демократії та цивілізаційного розвитку. А так... самі знаєте...

Тому-то я змушений повернутися до сьогоднішніх реалій нашого українського буття і нагадати вам, що минулого тижня я розпочав знайомити вас, українці, із, без перебільшення, фашистським випадом проти нас із вами та проти євреїв і представників інших націй, котрі вимушено перебували у складі радянської імперії. Мгарський монастир під Лубнами видав велетенським тиражем книгу російського лженауковця, печерного шовініста Олега Платонова «Бич божий: эпоха Сталина». Суть навіть не в тому, що він намагається в усьому виправдати всі злочини Сталіна, такі людські екземпляри ще завалялися в нашому суспільстві, їх одиниці, і вони не чинять загрози демократії. Суть у тому, що кожна сторінка цієї книжки палахкотить ненавистю і зневагою в першу чергу до євреїв та українців («иудеев» і «малороссов»), а тоді вже й до всіх інших «нацменов», все російське гіперболізується і підсвічується рожевим світлом. Виявляється, Сталін став вождем саме російського народу тільки тому, що винищив єврейських більшовиків і придушив найменші порухи національного життя в республіках-колоніях.

Про криваві тридцяті роки з колективізацією, голодоморним геноцидом України, винищенням цвіту націй в усіх радянських республіках, з церберівською цензурою, концтаборами, енкаведистами, занепадом духовного життя — Платонов пише, що ці роки можна вважати «началом самой решительной борьбы Сталина с еврейским большевизмом. Продуманными и безжалостными действиями Сталин вогнал осиновый кол в могилу кровожадного интернационала и вместе с тем заложил основы нового национального (звичайно, російського! — В. Я.) государства. Постепенно меняется и характер большевистского террора. Если в 20-х — начале 30-х годов он имел преимущественно антирусскую направленность, то с середины 30-х превращается в наступление против антирусских <...> элементов общества».

За Платоновим, у другій половині тридцятих років замість євреїв — організаторів «геноцида Русского народа <...> приходили другие люди, для которых партия уже не представлялась орудием геноцида против русских, а средством карьеры. Многие из них были уже русскими». Ось тепер ви мусите зрозуміти «відкриття» шовініста Платонова: росіяни взагалі не брали участі в більшовицькій революції, ні в громадянській війні, ні в ґвалтівній колективізації, ні в розгромі церкви і віри, ні в ЧК, ні в НКВД, ні в «тройках», бо то був геноцид, спрямований лише проти них, етнічних росіян, здійснюваний євреями. І де тільки тих євреїв стільки набралося «за чертой оседлости» на той історичний момент, невже збіглися з усього світу, щоб познущатися з росіян? А тоді росіяни отямилися, винищили євреїв і лише в другій половині тридцятих взяли владу в свої, російські, руки. А якщо так, гаспадін Платонов, то моторошний 37-й з мільйонами жертв, із свідомим «обезголовленням» багатьох націй, що належали до СРСР, безглузда фінська війна, підписання пакту Ріббентропа—Молотова про бандитський переділ Європи, кривава «радянізація» Прибалтики, Західної України, депортація лемків, друга світова війна, виграна велетенською, ніким не міряною кров’ю всього радянського суспільства, а не сталінським чи генеральськими воєнними талантами, — невже все це справа самих лише росіян? За логікою Олега Платонова, було саме так.

На чотирьохстах сторінках книги він всюди «Русский народ» пише з великої літери, ви ніде не знайдете назву Червона чи Радянська армія, а лише «Русская армия». Та ви також ніде не знайдете в тексті назву Україна, він принципово називає її Малоросія.

Розгортаю сторінку навгадь: «К числу антирусских тенденций 30-х годов следует также отнести произвольную перекройку внутренних границ России и создание на коренной русской территории нерусских национальных республик. В 1936 году автономное образование в составе РСФСР Киргизская АССР преобразуется сразу в две союзные республики — Казахскую и Киргизскую. Это произошло несмотря на то, что большую часть населения так называемой Казахской ССР составляли русские». І це написано в 2005-му році, коли вже утвердила себе суверенна держава казахів, збудувавши собі нову столицю та повернувши національну абетку й правопис. А ось на цій же сторінці: «...Из Малороссии выделяется так называемая Молдавская ССР». Бачите, як товчеться «старший братєльнік» по душах інших націй, вимагаючи при тому обов’язкової і щирої любові до себе?

«После сокрушительного удара многие еврейские большевики ушли в подполье и оттуда продолжали свою борьбу против Русского народа. В 1938 году два еврея, Корец и Ландау, объявили о создании Антифашистской рабочей партии и от ее имени выпустили листовку, в которой говорилось:

«Пролетарии всех стран, соединяйтесь!!

Товарищи!

Великое дело Октябрьской революции подло предано. Страна затоплена потоками крови и грязи. Миллионы невинных людей брошены в тюрьмы, и никто не может знать, когда придет его очередь. Хозяйство разваливается. Надвигается голод. Социализм остался только на страницах изолгавшихся газет. Разрушая ради сохранения своей власти страну, Сталин превращает ее в легкую добычу озверелого немецкого фашизма.

Не бойтесь палачей из НКВД. Они способны избивать только беззащитных заключенных, ловить ни о чем не подозревающих невинных людей, разворовывать народное имущество и выдумывать нелепые судебные процессы в несуществующих заговорах».

Однак навіть сьогодні, коли слова з зацитованої листівки, за яку автори заплатили життям, стали пророчими, агресивний, деградований російський гіпернаціоналіст Платонов і досі засуджує цих сміливців. Тільки тому, що відважились на цей ризикований крок два євреї. «Вместо государства еврейского интернационала, близкого масонам, на глазах изумленного западного мира начинает возрождаться национальная Русская держава». За рахунок кого вона «возрождалась», ми, українці, знаємо. Одначе Платонов відкриває нам і зовсім нове. Виявляється, в методах сталінських репресій, депортацій і винищень цілих народів «использовались многие элементы духовных ценностей Русской (звичайно, з великої літери! — В. Я.) цивилизации». Господи, як добре, що ми вийшли з тієї «цивілізації», хоч і не встигли ще збудувати своєї власної!

Чи можете ви собі уявити, що щось подібне дозволив би собі оприлюднити на адресу росіян чи Росії хтось із українців? Ну, наприклад, що жорстоку колективізацію проводили в Україні, як правило, прислані з Росії «тисячники», що найбільші наші трагедії відбулися під керівництвом російського садиста Постишева, спеціально присланого Сталіним для розправи з українцями. Чи могли б сказати казахи, що саме росіяни нав’язали їм свій спосіб буття, знищивши багато їхніх звичаїв і залишивши їм планетарних масштабів екологічні катастрофи? Ми, українці, й досі не говоримо публічно, що, виселивши кримських татар, Крим свідомо заселили здебільшого росіянами, і тепер «московская кепка», мер-провокатор розгулює по півострову, як по власній спальні, а антиукраїнська влада Криму ще й підтанцьовує йому. Ми лишень натякаємо, що визвольну боротьбу за незалежну Україну в повоєнні роки жорстоко придушували саме росіяни. Та й багато чого можна було б виставити в цьому рахунку. Однак не ловіть мене на слові, росіяни, особливо наші приятелі. Це не я кажу, а ваш співвітчизник доводить, що фактично ніякого Радянського Союзу не було, євреї зробили революцію, стали вчиняти геноцид Росії і всьому російському, але вчасно прийшов до влади Сталін, визволив росіян з-під євреїв, українців, інших «нацменів» і постала «могучая, никем еще не победимая Россия». Отож і претензії можемо адресувати лише їй, яка до того ж є правонаступницею Союзу.

«Отдав Чехословакию, западные правители с такой же легкостью готовы были отдать и бывшую Русскую Прибалтику — самоназванные «государства» Литву, Латвию, Эстонию». Так-так, усе, що бачить довкола екзальтований панросійський націоналіст Платонов — усе «исконно русское». Ось про згадуваний уже пакт Ріббентропа—Молотова: «При расчленении Польши к России отходили территории, принадлежавшие ей до 1917 года и отторгнутые от нее в результате антирусской революции: Западная Малороссия, Западная Белоруссия, Латвия, Литва, Эстония, Финляндия. Все эти исторически русские земли по справедливости возвращались в состав Русского государства. Это был великий и торжественный момент».

Якщо не читати нічого іншого, а лише Платонова, то легко повірити, що участь у війні 1941-45 років брали лише росіяни, вони й перемогли, а решта були або військовополоненими, або відступниками, або служили окупантам. Натомість єдиними дійовими особами у війні є «русские воины», «русская сила», «русские войска», «Русская армия». «Германские оккупанты проводят политику унижения Русского народа, и, в частности, они планируют управлять им руками представителей различных народностей, проживавших на русской территории. Они дают возможность националистам всех мастей безнаказанно убивать русских людей».