Святий силует у граніті

В одному зі своїх віршів циклу «Каммерійська весна» він так говорить про свій Коктебель:

«Его полынь хмельна моей тоской,

Мой стих поет в волнах его прилива,

И на скале, замкнувшей зыбь залива,

Судьбой и ветрами изваян профиль мой...».

Рік громадянської війни. «Боевой восемнадцятий год!..»

Рік крові, ділення, убивств брата — братом, батька — сином, бандитом — геть безневинного, ще дитини, але «червоного» чи «білого»...

Він рятував у Криму і тоді, і трохи пізніше червоних від білих (Всеволод Вишневський подарує йому пізніше свою книгу «Перша Кінна» з таким написом: «... шлю Вам цю книгу, де показані ми, яким у 1918—1920 рр. Ви надавали сміливу допомогу у своєму Коктебелі, не боячись білих». Від імені білих є такі само свідчення за допомогу проти терору червоних у тому самому Коктебелі.

Пишномовно зараз про це можна було б сказати: мовляв, це був не абстрактний гуманізм, а якась продумана поетом позиція «чистенького» у кривавому вирі подій, щоб потім сказали: і так жили, учіться! «Певна річ, — відверто писав він, — червоних при білих і білих при червоних я захищав не на нейтральності і навіть не з «філантропії», а тому що масове самознищення російських громадян у країні, де культурних працівників так мало і де вони такі потрібні, є нестерпним ідіотизмом. Правителі повинні вміти використовувати сили, а не винищувати їх по-дурному, як велися всі терори, свідком яких я був... Комунізм у його некомпромісній формі мені дуже близький: і моє особисте життя завжди будувалося у цьому порядку, а державний ворожий, як усе, що відбувається під знаком Держави, Політики і Партійності»...

«Партійність» для Волошина, що звучить у вустах хитрунів, злодюг, прихованих і явних терористів, — це синоніми чванства «комначальників», що тимчасово перемогли. Гуманіст до самих кісток, Волошин до останніх днів життя не міг і не хотів примиритися з тим, що бачив на власні очі у міжусобиці, що валом йшла, у діленні добра; у нього у війні була власна образа й образа за простих людей, над якими висіли з двох боків «відплати» за зраду то інтересів багатих, то незначних намірів до кращого життя бідних і вічно пригноблених...

Він залишив нам з того часу як поет гнів свій і біль у віршах «Бойня», «Террор», «Потомкам»...

2. З особисто написаної автобіографії (за семиліттями) цього небесного до нас прибульця: «Зараз (1925-й) мені йде 49-й рік. Я доживаю сьоме семиліття життя, яке правильно розташовується за цими циклами. 1-е семиліття: ДИТИНСТВО (1877—1884). Кирієнко-Волошини — козаки із Запоріжжя. По материнській лінії — німці, що обрусіли з ХVІІІ століття. Народився в Києві 16 травня 1877 року, на Духів день. Ранні враження: Таганрог, Севастополь. Останній — в руїнах після облоги (наслідки Кримської війни — 1855—1856 р. — Авт. І далі — виноски мої), з Піранезієвими (Піранезі Джованні Батиста — італійський гравер і архітектор) деревиною з розбитих будинків, з перекинутими тамбурами доричних колон Петропавловського собору. З чотирьох років — Москва із фону «Боярині Морозової» (Суриков того року почав працювати над картиною, він жив тоді в Москві на Долгоруковській вулиці, батьки Волошина зняли будинок поруч)... Любив декламувати, ще не вміючи читати. Для цього ставав на стілець: почуття естради... З п’яти років — самостійне читання книг... Пушкін, Лермонтов і Некрасов, Гоголь і Достоєвський, і трохи пізніше — Байрон і Едгар По. Друге семиріччя: ЮНІСТЬ (1884—1891). Обстановка: окраїни Москви — майстерні Брестської залізниці. Ваганькове і Ходинка... Звенигородський повіт: від Воробйових гір і Кунцева до Голіцина і Савинського монастиря... Крім звичайних граматик, заучування латинських віршів, лекції з історії релігії, твори на складні не за віком літературні теми... Однолітків мало. Кінець юності отруєний гімназією. Перший клас — Поливановська, потім, до п’ятого — Казенна 1-я (приватна гімназія Л. І. Поливанова, у ній навчалися В. Я Брюсов, Б. М. Бугаєв (Андрій Бєлий)... інші майбутні дарування. — Авт.).

Він пише чітко, коротко. Кожне семиріччя якось називає. «Юність» — це «туга і відраза до усього, що в гімназії і від гімназії», «молюся про те, щоб стати поетом»; «Роки мандрівок (1898—1905) — «...я був виключений з університету і висланий до Феодосії»; «висилання і поїздки за кордон чергуються і завершуються засланням у Ташкент»; «перед цим я встиг побувати в Парижі і Берліні, в Італії, у Греції... за копійки, пішки, ночуючи в нічліжних будинках»...

Заслання на батьківщині, в імперії — за участь у Всеросійському студентському страйку; «...я ходив з караванами по пустелі. Тут спостигли мене Ніцше і «Три розмови» Володимира Соловйова. Вони дали мені можливість подивитися на всю європейську культуру — з висоти азійських плоскогір’їв і зробити переоцінку культурних цінностей... У Париж, на багато років — учитися: художній формі — у Франції, почуттю фарб — у Парижа, логіці — у готичних соборів, ... скептицизму — в Анатоля Франса, прози — у Флобера...»

У наступному своєму семилітті він зустрічається в Росії («Блукання» — так називає його) з першою російською революцією. Вона «пройшла повз мене». Хоча 9 січня 1905 року він був у Петербурзі, і йшла кривава неділя...

«Я пишу в ці роки, мило зізнається, — статті про живопис і літературу». Он як? У розділі «Війна» (1912—1919) Волошин відзначає: «Лютий 1917 року застає мене в Москві і великого ентузіазму в мені не породжує, бо я весь час відчуваю інтелігентську брехню, що прикриває справжню реальність революції»... У наступному семилітті (1919—1926): «принципи комуністичної економіки якнайкраще відповідали моїй відразі до заробітної плати і купівлі-продажу».

Він зустрічається «віч-на-віч з усіма ликами і личинами російської міжусобиці». «Із найглибших кіл пекла Терору і Голоду я виніс віру у людину...». «... Відповідно до мого принципу, що корінь усіх соціальних зол лежить в інституті заробітної плати, — усе, що я виробляю, я роздаю безплатно. Свій будинок я перетворив на притулок для письменників і художників, а в літературі й у живопису це виходить само собою, бо все одно ніхто не платить...»

3. Я нижче наведу записи зі спогадів про цю людину-творця. Намагатимуся зіставити різноманітні думки. Тут, у цьому розділі, переконуватиму читача, як Волошин завжди хотів освіти, культури, яких, на жаль, він завжди підкреслював це, у житті не вистачає. Він умів домагатися свого. Батьки купили землю (була і його частка, частка спадкоємця). Запущений край. Порожнеча. Море — так. Гори — так. Але людям завжди треба, щоб і біля моря, і біля гір було цікаво, не нудно. До революції тут, поруч з Волошиним, у багатьох родинах проводилися «суботники», «недільники», де йшлося і про літературу, і про картини. Потім вони розпалися. А у Волошина будинок був з вибухами реготу, іноді з ласкавою тишею (працюють і гості, і господар!). Тут ніколи не було чвар, Макс був на висоті. Примиряв, обіймав, уласкавлював. Приїжджали і тоді письменники Гумільов, Мандельштам, О. М. Толстой, Ходосевич, М. Пришвін.

Та перелічувати і перелічувати! Приїхавши навесні 1916-го із закордону, Волошин допоміг організувати у Феодосії «яку-небудь установу» — щоб вона в сумне життя вдихнула «духовні сили». Він по суті очолив товариство. Завдання організації таке: «Сприяти поширенню літературної і художньої освіти у населення і серед своїх членів, а також надавати допомогу людям, які присвятили себе літературній праці і художній діяльності»...

Улітку 1919-го поет буквально вириває з рук білогвардійського самосуду відомого вченого-палеографа І. Маркса. 3 жовтня 1920 року — стукає з листом у Бюро Таврійського наукового з’їзду (Сімферополь), доводячи недоторканність «бібліотек, зібрання картин, кабінетів вчених і письменників, майстерень художників у Феодосії...». «У військовому таборі повинні охоронятися ті з небагатьох гнізд, у яких продовжується творча робота...» Він молить про це, просить і терпить усмішечки, сальні видумки. Він буквально волає, інакше — катастрофа, — звільнити від військового постою, реквізицій галерею І. К. Айвазовського, свій будинок і будинок Ф. Богаєвського, квартири А. М. Петрової, художника Н. І. Хрустачова, астронома В. Цераського.

Він уболівав за кожний клаптик землі півострова, знав йому ціну. Можна було його зрозуміти, коли 10 травня 1918-го, за німців, писав ось так Петровій: «Крим занадто мало Росія й по суті майже нічого, крім зла, від російського завоювання не бачив за півтора століття, що минули. Незалежним він бути не може, бо за наявності дванадцяти з лишком народностей, що його населяють, і до того ж не гніздами, а в прошарок, він не в змозі створити ніякої держави. Йому необхідний «завойовник»...».

Який це був болісний тягар для чесної людина, котра звикла все робити добре! «М’ясо і борошно ми одержували, а комори були замкнені... Замість «жирів» — по 18 фунтів лляної олії («у їжу непридатної»), замість «м’яса» — по 60 фунтів сухої дрібної вобли (яку частково вдалося замінити на кістки, голови і легені), замість «борошна» — «досить груба шерстовка» із присмаком гороху...»

Він одного разу, у себе вдома, годуючи людей пристойною їжею, безплатно, «як при комунізмі», розплакався. І лише пізніше сказав, чому... «Бо верхи і нині кажуть низам — ха-ха!»

«Треба! Треба! — Так казав. — Інакше помремо і ніхто про нас ніколи не дізнається. По крихтам збираємо історію цих диких натур. І нерідко співаємо, як солов’ї. Їм, напевно, теж їсти тепер немає чого!».

«Мало цього хорошого тільки! В інших значно більше! Не розумніших за нас!».

4. 31 березня 1924 року Максиміліан Волошин одержує посвідчення від Наркома освіти Луначарського, що дозволяє створення у коктебельському Будинку поета — Будинку відпочинку для письменників. У тому жалобному році багато хто з літераторів і не ленінців жили в нього, як при комунізмі. Улітку було їх до трьохсот осіб. 12 серпня були іменини господаря будинку. Тепло вітали, говорили про нього високі слова, відмахувався: диваки, не хваліть, це ж усе по-людськи! Так і повинно бути...

Кожний рік збільшувалася кількість відпочивальників і тих, хто приїхав творчо попрацювати. У 27-му — за 500 осіб, у 28-му — більш як 600... Серед них — класики, майбутні генії... Михайло Булгаков гостював у Коктебелі в 25-му, щось старанно писав. Може, «Майстра і Маргариту»...

Нічого в тій уже давно неправедній країні не могло добре продовжуватися. І в наступному, 1932 році, настала відплата за його добро. Разом із дружиною М. С. Волошиною чекає поет на комісію... про подальшу долю будинку. Телефонував йому того року Сталін: ремствував на нерозуміння народу — злі люди, які не прощають! «І вам треба про це знати, товаришу Волошин, хороший поете і людино! У вас теж бувають у будинку зайві літературні розмови. Вони заважають нам!.. Важко! Ми пускаємо Дніпрогес, налагоджуємо індустрію! Культуру треба переводити в цю площину... Ми подбали про вас з пенсією, і ви це пам’ятаєте!».

5. ...Ах, яке це солодке море, яке часом злюще сонце! Ми, письменники, (це він, Волошин, залишив нам гектари землі!) скаженіємо, відпочиваємо тут, промиваємо кісточки всьому і вся (раптом до певного часу безкарно?!). Стою на громадському лежаку. Новому. Нещодавно купили. Для члена НСПУ — безплатний. Усвідомлюю якось по-іншому: можна щось сьогодні прикупити до вечері — зекономлені гроші під час купівлі путівки. Знову-таки, члену НСПУ і його дружині фонд зробив у ці 12 днів знижку на 50 відсотків. Не скривджені старі письменники, які за станом здоров’я не можуть сюди приїхати. Таких — 15 чоловік. Фонд із минулого року платить їм щомісяця по 50 гривень. Якщо порівнювати надбавку до пенсії — скільки там крихт від держави? — терпимо!

...Шумить усі навколо, бумкає американський джаз, який приїхав на змагання з нами, японцями та німцями. Незліченні потоки людей снують набережною (слід зазначити подвиг нині імущого — приведено у європейський стан за його гроші); безліч лотків з дрібничками, пахне самсою, шашликом і смаженою морквою. Юрби оголені. Слов’янки, німкені, американки, чорні, білі, чоловіки — різні, з пузиками багатші, стрункіші — нинішні спартанці, ще не засмаглі сибірячки і сибіряки, вірменки і вірмени, всі-всі — колишній СРСР. Серед юрби крокує ослик, на ньому —малюк, веде на вуздечці ослика таджик. Я вже знаю: тікав давно ще від війни у своїй країні, разом з осликом пробирався багатьма кілометрами сюди, у Крим. Тепер дружина — українка, він катає дітей, вона приносить йому обід. Учора він мені сказав:

— Гора тут — святой! Так просто бути не може. Тут будемо жити до кінця. Тут усе — він. — Показує на Волошинський силует. — Тут життя — свято, хороша молитва!..

... Для чого ми тут ці дванадцять днів? — Уночі я думав про це, думав про старого таджика. Я бачив ту війну, щось написав про це в «Романовском кресте». Може, правильно він зробив, цей таджик, що пішов від крові і помсти... А ми тут — чи тільки викупатися? Ні, цього, виявляється, мало письменникові. Ми нині розбіглися по партіях: хто дасть на книжку — того прославиш. Або на той бік — або на інший куток. Письменницьке братерство не змінював і змінювати не буду. Викрутився без того: «Напиши — отримаєш!» Ми тут, біля цієї гори, біля цього будинку розуміємо все. От пішла по колу моя книжка, її робила дружина за останні копійки — я хворів тяжко. Підійшов до мене Анатолій Дімаров. «Прочитав!». Вийняв дві склянки з кишені, пляшечку. «Називай мене тепер без по імені!». Ми випили на брудершафт. Так, мабуть, було при Волошину. Тепер я багатший: маю такого друга!

Коньячок розв’язав язика. Я розповідаю про старого таджика, бо народився в Середній Азії і знаю ціну звичаям і помсти, Анатолій розповідає про письменника Миколу Рудя. Історія — куди там пішки з осликом...

Історія викликає і посмішку, і сльози. Після великої нашої перемоги у Вітчизняній капітан Микола Рудь, уже тоді відомий письменник, у Берліні (він дійшов сюди) піймав гарної породи корову. Його вже демобілізували. З цією твариною він пройшов пішки до своєї зруйнованої німцями хати. Зібралися, хто вижив, ойкали, охали, плакали, сміялися. Він обріс весь бородою. Теж сміявся, ні слова не сказав мамі, чого натерпівся за дорогу, як рятував його і корову пістолет, що дивом залишився у нього.

Перший мій рецензент Микола Рудь при мені ніколи і ніде не розповідав про це. Він був тоді заступником секретаря парткому СПУ. Мене критикували, прибивали до стовпа цвяхами за те, що я в романі не сказав про партію. Він дав прекрасну рецензію і роман опублікували.

Я чув потім інших, занадто інтелігентів: ці, мовляв, письменники, що у тридцяті роки прийшли за набором партії від верстатів, з колгоспних полів в еліту, учителями слова... Що вони далекі від досконалості. Книги Рудя, повні життя і правди, справедливості і порядності, жили і будуть жити. Незважаючи ні на що. У них — епоха в образах. У них стільки гіркоти і туги за правдою!..

Шкода, такі книги лежать у коктебельській бібліотеці мертвим капіталом. Бібліотека закрита, так і не працює. У ній подаровані книги П. Тичини, Миколи Бажана, Данила Бакуменка, який йшов на війні в студентському батальйоні разом з Олесем Гончаром; тут сміхач Микола Білкун і прекрасний романіст, вічно битий за життя Роман Андріяшик, Микола Вінграновський і Костянтин Кудієвський, Микола Дубов і Володимир Дрозд; тут подаровані книги великих письменників колишнього СРСР. Тут відпочивали майстри, світ і тепер знає їх. Тут колись у цих володіннях Волошина звучав їхній голос.

Певна річ, бібліотеку треба відновити. Тут має бути своє вогнище культури. Культури Слова...

6. Письменницька родина біля моря — це щось особливе.

Це незабутньо, коли знаєш історію і тутешнього колишнього комунізму, і тутешньої (особливо сьогоднішньої) навальної боротьби за кожну п’ядь цієї спадкоємної, письменницької землі. Скільки неправди, заздрості крутиться і серед частини письменників! І це завжди привід, щоб усе перейшло до інших рук. Що залишиться? Звичайно, по-різному можна сказати про людей, котрі нині намагаються зберегти спадкове спадкоємцям — письменникам. І раніше було — писали про добро по-різному. Ось вам приклад, як писали про Волошина два великі літератори:

Ілля Еренбург. З книги «Люди, роки, життя». «У віршах у нього (Волошина. — Авт.) багато побаченого, мальовничого... «В дождь Париж расцветает, / Точно серая роза...» Про той само Париж: «И пятна ржавые сбежавшей позолоты, / И небо серое, и веток переплеты /Чернильно-синие, як нити темных вен»... Про Коктебель: «Горелый, ржавый, бурый цвет трав/ Полосы йода и пятна желчи... «Очі у Макса були привітні, але якісь віддалені... Імовірно, були події і люди, які його по-справжньому хвилювали, але він про це не говорив; він усіх зараховував до своїх друзів, а друга, здається, у нього не було»...

Іван Бунін. Волошин. «Волошин був одним з найвідоміших поетів передреволюційних і революційних років Росії і поєднував у своїх віршах багато які доволі типові риси більшості цих поетів...» Про матір поета Олену Оттобольдовну: вона сиділа в гостях «із сивим підстриженим волоссям, у російській сорочці, в оксамитних шароварах і чобітках з лакованими халявами, і я мало не запитав саме у Волошина: хто ця сміховинна особистість? Пам’ятаю всякі чутки про нього: що він, з’їжджаючись за кордоном зі своєї нареченою, призначає їй побачення перші неодмінно де-небудь на дзвіниці готичного собору...»

Великий Бунін не знайшов жодного рядка у Волошина, щоб їх відмінити. Взагалі. (Це вважають не тільки ті, хто знає літературу: маса людей купує такі книжки). Не побачив у справжньому Волошину Бунін нічого, щоб показати: от він який! Еренбург знаходить і цитату з віршів. Одне це, чого варте: «... Застыть как соль... уйти в снега... / Дозволь не разлюбить врага/ И брата не возненавидеть... У цих еренбурговських оцінках — справжній Волошин, у бунінських — неживий, ходячий...

...Звичайно, навколо Будинку поета крутилося тоді чимало сволоти, тихушників (за нинішньою назвою), донощиків, кадрових шпигунів із НКВД. Недарма потім йшли розстріли письменників — без розбору. Майже всі з них відпочивали у нього. Волошина тоді ще почали лякати і тією майбутньою перевіркою, і всім іншим. «Анархії — не допустимо!» А комісія все не приїжджала. На початку серпня він занедужав. 11 серпня 1932-го о 11 годині ранку серце його зупинилося назавжди. Був суєтний день. Більша частина гостей пішла того серпневого ранку до його лику: молити Богів, щоб він встав і був, як завжди, господарем справ: ділив голодні пайки, догоджав, веселив, відшукував слова про літературу, мистецтво, які ще жодного разу їм не говорилися. Він любив повторюватися. Його ерудиція була подібна морю, у яке, коли він помирав, дивилися, прийшовши до його лику, друзі — вічні творці вічного нового Слова...

7. ...Ми тепер, теж, групка письменників, стояли майже поруч з його ликом. Мовчки слухали цей черговий ранок, що поспішав кудись, чергові подихи гір; ці гори жили, напевно, як і ми.

І він жив. І завжди живе, не журячись, що не може робити те, що робив і що не зовсім так роблять усі. І це для нього — погано. Він шукає в собі все краще, щоб (хоч би ким його вважали) люди були щасливі від того, що він був і є. Він міг те, що іншим не дано. Через їхню жадібність, чи що? Дати добра не ситим, дати притулок, дах і слова розради, надії, тим, хто вже настраждався від неправди на Землі.

...Лик дивився в душу. Підійшли люди. Він їх теж турбував і про щось їм розповідав. Ніхто не промовив ні слова. Жінка похилого віку, обіпершись на плече чоловіка, витирала хусткою очі.

Вона, напевно, відчувала, про що він говорить.

— Ми прожили, ми доживаємо, — по дорозі назад тихо розставляла вона слова. — Чи научаться молодші прочитати його життя і зрозуміти сердечно: чому він так чинив, як ніхто?

— Не жадний був, — сказав їй чоловік. — Не як ці жлоби... Усе тягнуть на себе...

Море було під нами і ним, однак, тихе, ласкаве, краще, ніж в Італії, може, краще, ніж в усьому світі...

Кінець літа 2006-го, Коктебель — кінець лютого 2007-го.

Київ.