«Ці хлопці досі б’ються за Україну...»

А коли, врешті, Українська держава вклониться тим, хто загинув за її незалежність і честь у 1918—1923 роках?

«Ви страждаєте за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід і з одвертою душою пішов боронити його... Я і вмру оборонцем тої святої ідеї, за яку я голову кладу в могилу... Історія колись скаже, хто я був і де дівся...» (з листа отамана Наддніпрянського повстанського загону Івана Савченка-Нагірного перед розстрілом, 1923 р.).

«Ми знали, за що вмираємо»

Переді мною нова книжка відомого письменника-дослідника національно-визвольних змагань початку ХХ століття Романа Коваля. На чорному полі обкладинки назва — «Коли кулі співали». Зверху знімок вереміївського отамана Савченка-Нагірного з козаками-побратимами. Вісім молодих облич, сповнених рішучості і власної гідності. Це лютий 1923 року — за десять місяців до загибелі повстанців.

З перших рядків «Біографій отаманів Холодного Яру і Чорного лісу» — такий підзаголовок має книжка — автор розкриває найпекучіші сторінки української історії. Тієї історії, що її «без брому читати неможливо».

У передмові письменник Василь Шкляр написав: «Ось уже понад десятиріччя Роман Коваль із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про україно-російську війну 1917—1920 років. Коли наші діячі-політикани вкладають у слова «отаман» та «отаманія» майже негативний зміст, то він повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу».

Автор бачить їх містичним зором. Онде красується на рудому коні отаман Трохим Голий. В одній руці «Маузер», у другій — козацька шабля зі срібним руків’ям. А он походжає могутньої статури отаман Архип Бондаренко. Від його гострого погляду тремтіли не лише вороги, а й свої. А ось чуємо, як отаман Василь Чучупак каже: «Кому тісно в Холодному Яру, той може знайти собі місце за валом». А он сипле шрапнеллю Максим Терещенко, командир гарматної батареї Степової дивізії. Й зриваються з місця тачанки Чорного Ворона (Скляра) і летять мостом над Тясмином...

Один за одним постають зі сторінок книжки польові командири Гайдамаччини XX століття. «Страшні і святі», величні у своїй готовності вмерти за Україну. Вперше у вітчизняній історіографії Роман Коваль вивів на авансцену сьогодення наших войовничих, нескорених, молодих прадідів — тих, хто за першої кривди хапався за «кольт» чи за шаблю. «Смерті ми не боялися, — писав у спогадах подільський отаман Яків Орел-Гальчевський, — бо завсіди вона стояла перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід у інший, незнаний світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким, бо ми знали, за що вмираємо...»

«Немає нічогосвятішого»

У книжці «Коли кулі співали», крім 34 біографій отаманів, є великий масив іншої документалістики. Це й списки (неповні) вищого військового керівництва Холодного Яру у 1917—1922 роках, членів дружин Українського вільного козацтва окремих волостей та сіл Черкаського повіту за 1917 рік, козаків і старшин полку гайдамаків Холодного Яру, Чорноліського полку Пилипа Хмари, загону отамана Мефодія Голика-Залізняка, відозви та листівки холодноярських повстанців та їх ідейних противників.

Багато хто з читачів вибухового твору знайде тут прізвища своїх близьких чи далеких родичів. Для багатьох це буде відкриттям. Можливо, прозрінням після років родинного мовчання.

Щемом у серці відгукнуться «Біографії» в тих, хто з сімейних розповідей знав і беріг пам’ять про повстанців. Гіркий жаль огорне душу від того, що досі, на шістнадцятому році незалежності України, не реабілітовані її вірні сини, безстрашні лицарі-оборонці. Пішла торік у небуття колишня вчителька Лідія Чучупак-Завалішина, дочка начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака. До останнього дня свого довгого життя вона чекала, що держава визнає її батька, рідного дядька-отамана Василя Чучупака, героями...

Дочка іншого отамана, Якова Мамая-Щириці, Ніна Щириця, одержавши від нашого правосуддя відмову в поверненні чесного імені свого батька, написала Р. Ковалеві: «Мені безмірно гірко, що батька розстріляли за вільну Україну, а у вільній Україні його не реабілітують. Чому влада так ставиться до людей, які віддали життя за свободу нашої Батьківщини? Переконана: немає нічого святішого, ніж захисники своєї землі».

Киянин Олекса Янушевський, схвильований книжками Р. Коваля, Сказав так: «Отаман Орел віддав Україні все, що мав, пожертвував усім, чим міг, — родиною, життям. Що ще йому треба було віддати, щоб отримати вдячність Батьківщини?!».

Схожі слова також лунали на презентації книжки «Коли кулі співали» в обласному краєзнавчому музеї. Відповідати на жалючі запитання було нікому — жоден із високопосадовців черкаської влади не знайшов часу прийти сюди. Не було й людей з «компетентних органів», у чиїх схронах досі зберігаються «кримінальні» справи борців за Українську Народну Республіку. Цей масштабний масив документів недоступний не лише науковцям, котрі вивчають найтрагічніші сторінки історії України, а й нащадкам героїв. Роман Коваль наводить відповідь одного з прокурорів Черкаської області С. Шведуна на звернення киянина Володимира Савченка. Той хотів ознайомитися зі справою діда, отамана Савченка-Нагірного, загиблого у катівнях ЧК. На підставі ще радянського закону онукові відмовляють в ознайомленні зі справою № 14395 Савченка Івана Григоровича, а також в його реабілітації. Не сколихнув «стражів неіснуючої імперії» й передсмертний лист молодого отамана. Цей лист у родині Савченків передається з покоління в покоління. «Я знаю, — писав перед розстрілом Савченко-Нагірний, — що ця звістка ляже важким каменем на Ваші серця і поране їх, особливо серце рідної матері, яке давно вже пошматоване і так багато лиха зазнало... Я прошу пробачити мені... Смертна кара мені не страшна, але мені страшно і соромно, що над моєю могилою буде висіти табличка: «Бандит і ворог робітників і селян...»

«Усі ці хлопці досі в поході,— стверджує Коваль. — Досі б’ються за Україну. Вони не боялися вмерти за Батьківщину, навпаки, вважали за честь загинути на полі битви...»