Гучна справа Френсіса Пауерса

1 травня 1960 року біля села Поварня Свердловської області приземлилася людина в скафандрі. Два місцеві колгоспники, які вже встигли хильнути з нагоди Дня трудящих, одразу налили «космонавту» самогонки. Та з’ясувалося, що він не знає, що таке... самогон. Пильні колгоспники потягли «космонавта» в сільраду. Ним виявився американський льотчик-розвідник Френсіс Гері Пауерс.

Люди думали, що це салют

Юрій Вікторович КИСЛІЦИН (перший заступник голови Комітету Міжнародного українського союзу учасників війни) те 1 травня пам’ятає добре.

— Я тоді служив у невеличкому містечку під Свердловськом. Був командиром стартової батареї зенітно-ракетного комплексу. Напередодні частина офіцерів поїхали додому. На чергуванні залишилися командир дивізіону, замполіт, а з комбатів — я.

1 травня о 9.30 за місцевим часом пролунав сигнал тривоги: в районі Аральського моря — літак-шпигун. Це — приблизно 400 км від нас. Коли він підійшов ближче, ми вийшли в ефір і за 120 кілометрів почали його супроводжувати. Відмітка була велика. Він повільно, впевнено йшов з півдня на північ, просто на Свердловськ. З об’єднаного командного пункту підтвердили: літак — порушник, при вході в зону знищити бойовими. Поставили ракети на старт. Настрій, зрозуміло, зіпсувався. Мирний час, 1 травня... Командир дивізіону, покійний Лев Павлинович Губкін, пам’ятаю, примовляв: «Усе записуй. Потім не відкрутишся, що наказали знищити. Посадять».

Але раптом ціль різко пішла вниз. Ми зрозуміли, що літак збито. Засікли точку падіння. Дали «відбій». Минуло хвилин 10 — і знову оголошують тривогу. Йде пара літаків, але в інший бік. Не можемо зрозуміти, в чому річ. І знову «відбій» — літаки свої. І все. Мовчок. О третій годині приїхали офіцери з управління бригади і розповіли, що збито американський літак. Льотчика захопили в полон. А ще, не розібравшись, збили і свого.

— Як могло таке статися?

— У військах ППО є така команда «килим». Це означає, що всі літаючі апарати, які є в зоні дії зенітно-ракетних комплексів, повинні сісти на найближчі аеродроми. А що вийшло: спочатку в повітря підняли Су-9. Льотчику наказали йти на таран, але той в останню хвилину повідомив, що не бачить цілі. Але керівництво авіації вирішило присвоїти честь знищення літака собі. У великих начальників також іноді дах їде. Навіщо треба було підіймати в повітря МіГ-19, в яких межа 17 кілометрів (а U-2 йшов на висоті 21), незрозуміло. На двох МіГах ішли Борис Айвазян і Сергій Сафронов. Це відбувалося вже після команди «килим». Командувач запитує: чи є свої цілі в повітрі? А начальник авіації Уральської армії ППО генерал Вовк відповідає: «Наших літаків нема». Мені розповідали офіцери з командного пункту, що коли надійшов наказ збивати, начальник ЗРВ устав з робочого місця і відмовився виконувати команду. Мовляв, це — наші. Його відсторонили і дали команду знищити напряму. А наказ є наказ. І трьома ракетами... Але Айвазян — молодець. Він різко спікірував і пішов на малі висоти, а Сафронов не встиг. Він катапультувався, але приземлився вже мертвий на околиці Дегтярська. Це бачили багато людей, в тому числі й родичі моєї дружини. Там є лісочок. А день був святковий, люди вийшли на маївки.

— За загибель Сафронова хтось відповідав, чи були тільки нагороди?

— Я вважаю, що загибель Сафронова цілком на совісті генерала Вовка і тих старших авіаційних начальників з Центрального командного пункту в Москві, яким були потрібні лаври героїв. Вовк потім пішов на підвищення, став генерал-лейтенантом. А за операцію нагородили орденами Червоного Прапора Воронова, Шелудька і Сафронова. Про те, що Сафронова — посмертно, сказано не було. А офіцером наведення у Воронова був мій товариш, житомирянин Едік Фельдблюм. Він отримав медаль. Айвазяна не нагородили. Він важко переживав загибель Сафронова. Виходить, командир залишився живий, а підлеглий загинув. Пізніше він став другим батьком для сина Сафронова.

— Пауерс писав, що його місія провалилася, бо в США не здогадувалися про існування в СРСР ракет, які сягають 22 кілометрів.

— Може, й не здогадувалися. Такі зенітно-ракетні комплекси поставили на чергування тільки 1959 року. Верхньою межею зони враження наших перших комплексів було 27 км... Навіть місцеве населення не знало, що поруч розміщено ЗРК. У день, коли збили Пауерса, було дуже сонячно. На небі — жодної хмаринки. І раптом все небо всіяли спалахи. Народ подумав, що це салют на честь 1 травня.

— А чому Пауерс зміг долетіти аж до Свердловська, адже засікли його ще до того, як він перетнув кордон?

— Він летів над пустелею. Там наших ППО не було. Перші комплекси ставили навколо адміністративних і промислових центрів. Авіації, яка б могла його дістати, як я вже казав, також не було.

— Я чула версію, що ракетники чекали наказу з Москви. За однією версією, Хрущову доповіли одразу о 5.30 ранку, а він зволікав з рішенням. За другою — вже коли розпочався парад...

— Я не вірю, що Хрущова розбудили так рано. Швидше за все, йому доповіли, коли літак підходив до Свердловська: мовляв, є можливість знищити. Думаю, Хрущов на той момент був уже на Мавзолеї. Пізніше Хрущов сказав, що літак збили аж під Свердловськом зумисне, щоб американці не могли відкрутитися, що U-2 заблукав і перетнув кордон випадково.

— Не так давно мені довелося читати спогади льотчика Ігоря Ментюкова, який наполягає, що саме він збив Пауерса, а не ракетники.

— Я читав його спогади ще 1996 року в «Уральском рабочем». Але ще живі свідки тих подій. Ми тоді написали своє спростування в газету. Перед нами вибачилися. Звичайно, кожному хочеться піднятися на п’єдестал. Це камінь, об який не одна людина спіткнулася. Але, хоч багато було засекречено, ми знали всі подробиці операції. Говорили про це, звісно, пошепки, в курилці. Гордість була і полегшення, що вдалося уникнути великих неприємностей. Бо вимоги були дуже жорсткі: якщо хтось незаконно порушив кордон (з їхнього або нашого боку) і його не знищили, то летіли всі: від командувача округу до командира полку. Пам’ятаю, який був переполох 1976 року, коли в Японію на суперсучасному літаку втік старший лейтенант Біленко. Тоді шапки полетіли не тільки у нашого керівництва. Постраждало і керівництво ППО Японії.

— І часто до нас залітали шпигуни? Адже Пауерс був не першим.

— Пауерс був першим (і останнім), кому вдалося залетіти так далеко в глиб країни. До нього шпигуни літали переважно над європейською частиною: Україною, Білоруссю... До того часу, поки там не розмістили ЗРК. До речі, рівно через два місяці після історії з Пауерсом, у Баренцовому морі збили літак-розвідник ВПС США RB-47. На його борту було шість чоловік. Двох взяли в полон. Решта загинули.

— А були випадки, коли збивали наших льотчиків?

— Не пригадую. 1973 року наш льотчик Єлісеєв пішов на таран турецького літака-порушника. Це було в Закавказзі. Він загинув... Звання Героя Радянського Союзу йому присвоїли посмертно.

U-2 наказали таранити

Леонід Борисович КАУФМАН (голова об’єднання організації ветеранів війни МУСУВ) в той час проходив військову службу в Троїцькому гарнізоні в 19 корпусі ППО. Був майором, політпрацівником авіаційної частини.

— 1 травня о пів на дев’яту я зі своїм підрозділом вирушив на першотравневу демонстрацію, яка відбувалася на центральній площі міста Троїцьк. Відійшли метрів 500 від КПП, і раптом — бойова тривога, наказ зайняти бойові місця за обслугами. Я прибув на командний пункт. За наказом командувача винищувальної авіації ППО з нашого 385 полку було піднято два винищувачі МіГ-17 на знищення цілі. Але літак ішов на висоті 22—23 тисячі метрів, а МіГ-17 могли піднятися тільки на 18 тисяч. Природно, вони не дотяглися до U-2 і повернулися на аеродром. А ціль тим часом попрямувала до Челябінська.

Тоді було піднято два надзвукові винищувачі Су-9, які стояли на аеродромі Кольцова. Їх переганяли з Новосибірського заводу в Білорусь. Але в святкові дні всі польоти були заборонені, тому Су-9 залишилися в Кольцово, на території протиповітряної четвертої армії. А отже, потрапляли під командування керівництва армії.

У Су-9 поріг висоти більший. Тому льотчикам дали команду злітати. Коли вони набрали висоту, наказали йти назустріч Пауерсу. А старший у парі відповідає: у нас нема ракет, ми тільки переганяємо літаки. І їм наказали... таранити! Вони полетіли, але літак проскочили. Розвернутися і доганяти U-2 не дозволяло пальне. Тому Су-9 сіли у нас у Троїцьку.

— А чому вони не злетіли після заправки?

— Наш гарнізон, та й увесь полк літав на МіГ-17. У нас не було агрегату, який запускає Су-9. Та й літак уже пішов на Челябінськ. Там уже була можливість знищити його вогнем зенітних ракет. Але Челябінськ він чомусь проскочив. Тільки під Свердловськом спрацював дивізіон Воронова 57 зенітно-ракетної бригади. Вже першою ракетою U-2 збили.

Але, коли не спрацювали Су-9, командувач авіації підняв пару літаків МіГ-19, які базувалися біля Пермі. І вони теж підійшли до Свердловська. А в цей час уже надійшла команда знищувати ракетою. Так збили літак, який вів Сафронов.

— Льотчик Су-9 Ігор Ментюков наполягає, що це саме завдяки йому вдалося збити U-2.

— Блеф. Є наказ міністра оборони СРСР «Про результати бойових дій в 4 окремій армії ППО зі знищення літака-шпигуна U-2, що його пілотував американський льотчик Френсіс Пауерс». Там все описано. Таке прізвище навіть не згадується.

— Це був єдиний випадок, коли збили літак-шпигун?

— У межах бойових порядків нашої армії — єдиний. Ми знищували переважно повітряні кулі шпигунського призначення. А взагалі я знаю, що такі випадки були в Туркестанській армії. І не тільки збивали, а й змушували сісти на нашу територію.

Це була шпигунська війна

Генерал-майор Григорій Іванович ОСЬМАЧКА (заступник голови Комітету МУСУВ)

— Я встановлював пускову установку, з якої збили Пауерса. Саме ту точку: в Косуліно під Свердловськом. Потім її під час розформування перенесли в управління армії. Вона зараз стоїть у Свердловську. Але в той час, коли збили Пауерса, я служив в іншому місці: в Архангельській армії. Був полярним командиром спочатку бригади, потім дивізії.

Літаки-розвідники там ходили регулярно. Навколо Радянського Союзу було сім таких маршрутів. Записували розмови, передавали, дешифрували... Літали вони з Норвегії до мису Миколая, до Північної землі. Наші льотчики навіть фотографії їхні привозили. Підлітають під них, а американці сміються. Знають, що вони в нейтральних водах. Показують хрест, мовляв, Іване, паливо закінчується, відвалюй. І справді був випадок, коли наш льотчик Олександр Куніцин не зміг повернутися на аеродром. Чи то паливо закінчилося, чи якісь інші неполадки. Він катапультувався, прибився до рифів і три доби «засмагав» у Баренцовому морі. Тільки за маячком і знайшли.

— Можна сказати, що це була шпигунська війна?

— Саме так. В ефірі слухали все: і наша сторона, і їхня. Один раз, вибачте, виматюкався. І вже через годину викликають мене в Сівероморськ для «політінформації». Бо це вважалося порушенням міжнародної угоди про чистоту ефіру. А я саме отримав другий орден Червоної Зірки. То якось обійшлося. Але відтоді я в ефірі не «висловлювався».