На краєчку лікарняного ліжка сидів живий скелет. При зрості під 180 см двадцятилітній Володя важив не більше 40 кілограмів. Говорив так тихо, що диктофон його голосу не фіксував. Як він хотів жити! Казав, якби мав сили, то кричав би на цілий світ, щоб застерегти інших від вживання наркотиків. Та медицина була вже безсила. Наступного дня хлопця не стало. Минуло два роки, а перед моїми очима й досі стоїть та картина...

Схожий життєвий фінал чекав і Юрія Савіна. Він зрозумів це, коли прийшов відвідати товариша. Йому відчинила мати хлопця і сказала, що того вже немає на цьому світі. Ще один його друг, наковтавшись таблеток, викинувся з шостого поверху. Одного разу і Юра зізнався мамі, що більше не хоче жити.

Вони починали на початку 90-их. Усієї правди про наркотики тоді ніхто не знав. Революційно налаштованому суспільству не було діла до цих дітей із задурманеним поглядом. Розсадник наркоманії у Тернополі мав конкретну адресу: вулиця Київська. Біля телефонних будок завжди можна було розжитися на порцію дурману. Через три місяці після того, як спробував «травку», Юрій був «у системі». Згодом про лихо дізналися батьки. Для них, шанованих у місті людей, викладачів за фахом, це був справжній удар. Почалася боротьба за сина. Наркодиспансер став рідним домом, дороге лікування у нетрадиційників, кодування і навіть психіатричне відділення... Усе даремно.

Юрій із жахом згадує ті дні, коли на умі було одне: де дістати гроші, щоб уколотися. Наркотик, каже він, це ідол, якому вклоняєшся з ранку до вечора. І так не рік, не два — вісім. Як закінчив технікум, а згодом інститут у Львові — й сам не відає. У перерві між ломками здавав екзамени, брав академвідпустки. Чи знали однокурсники, викладачі про те, що цей розумний студент у них на очах гине? Звичайно, але ніхто навіть не намагався простягнути руку допомоги. Лише батьки боролися за сина. Мати, перепробувавши усі методи, шукала порятунку у церквах. Не одразу, але знайшла його.

Коли Юра лежав у психіатричній лікарні, до нього прийшов пастор однієї з церков. Запитав: «Поїдеш у реабілітаційний центр?» Він ухопився за цю пропозицію, мов за рятівну соломинку. Усвідомлював: жити залишилось недовго, якийсь місяць-другий. У п’ятницю його виписали з лікарні , а вже у суботу він сидів у поїзді, що прямував до Козятина. У реабілітаційному центрі його ознайомили з правилами: жодних наркотиків, алкоголю, цигарок, поганих слів. Потім була спільна молитва за зцілення новачка. Вперше за багато років він спокійно заснув. «Мене врятувала, — стверджує Юрій Савін, — віра в Господа».

Ще лікуючись, він знав, що організує такий само центр у Тернополі. Повернувшись, пішов у наркодиспансер, розповів про своє зцілення. Хто щиро радів за нього, хто дивився з іронією. Мовляв, чи надовго тебе вистачить?

Центр духовної та соціально-психологічної реабілітації «Агапе» розпочав свою роботу у двокімнатній квартирі, успадкованій від дідуся і бабусі Юри. У кімнаті поставили три двоярусних ліжка, де оселилися перші шестеро хлопців, які шукали порятунку. Одним з них був Роман Папроцький. Вирвавшись із лабет наркоманії, він також залишився служити у церкві і центрі. Таких тут багато, адже девіз центру: «Спасся сам — спаси іншого».

Нині реабілітаційний центр для наркоманів та алкоголіків розташований у лісі неподалік села Івашківці Збаразького району. Невеликий двоповерховий будинок з кількома сотками городу викупила церква християн віри євангельської «Етнос». Вона й підтримує центр матеріально і духовно. Одягом, продуктами допомагають також церкви інших конфесій, батьки тих, хто тут лікується. Зрештою, і самі хлопці не сидять, склавши руки. Обробляють город, вирощують поросят, кролів, гусей.

Побут тут спартанський. Ні радіо, ні телебачення. Відеотека, книги тільки релігійної спрямованості. Постійно чергують церковні служителі. Багато хто з них — із колишніх наркоманів. Як ось Денис Григор’єв зі Львова. Ріс хлопчина в інтелігентній родині, але наркоманія, як відомо, не вибирає. Його також намагалися порятувати, але безуспішно. І тільки тут, у центрі, ніби заново народився на світ. Тепер допомагає й іншим звільнитися від наркотичної залежності. Працює Денис охоронцем на кондитерській фабриці. Частину зарплати витрачає на себе, решту віддає на потреби центру. Підробляє і решта хлопців: ремонтують квартири, офіси, лагодять автомобілі. Та все це — випадкові заробітки. А центр міг би укласти договір на виконання постійних робіт чи надання послуг. Давали оголошення, та поки що пропозиції нікого не зацікавили. Може, тому, що ніхто не хоче зв’язуватися з колишніми наркоманами?

Та що дивуватися роботодавцям, якщо за п’ять років роботи центру ніхто з представників влади не поцікавився ним, не кажучи вже про якесь сприяння. У його керівника Юрія Савіна навіть трудової книжки немає, хоча робить він значно більше, ніж деякі офіційно створені структури. Часто буває у наркодиспансері, зустрічається зі школярами, виступає на телебаченні. Намагається застерегти молодь від необачних кроків. А тим, кого наркотична трясовина все-таки засмоктала, демонструє: вибратися з неї таки можна. Він цьому — живий приклад. Тепер у нього дружина, синочок: є для кого жити, про кого піклуватися.

Звичайно, не всі, хто потрапляє до центру, звільняються від наркотичної залежності. За п’ять років через центр пройшли півтори сотні наркоманів та алкоголіків. Відсотків 40 із них змогли це зробити. Та навіть якби їх було ще менше, варто боротися за кожного.

Зіскочити з «голки» дуже важко. Медики можуть вивести організм із «ломки». А зцілити душу набагато складніше. За кордоном існує практика, коли монастирі і церкви беруть наркозалежних під свою опіку. А ми взагалі довго замовчували проблему наркоманії. Про її масштаби можна було тільки здогадуватись. За словами головного лікаря обласного наркодиспансеру Юрія Шугалея, тут щороку лікується понад 800 хворих. Реально їх у 5-10 разів більше. Чимало їх вмирає від передозування, інших хвороб. Де наркоманія — там і ВІЛ-інфіковані. Є такі і серед пацієнтів реабілітаційного центру. Тут від них не відвертаються. Центр підтримує постійні контакти з медиками Збаразької районної лікарні, санепідемстанції, центру боротьби із СНІДом.

Звичайно, можна по-різному ставитися до того, що наркоманами опікується церква не зовсім традиційна. Але якби церкви усіх конфесій могли об’єднати свої зусилля у боротьбі з наркоманією, може, був би якийсь поступ. Адже гине молодь — майбутнє нації.

Про наркоманію суспільство згадує раз на рік — у день боротьби з цим страшним лихом. А для тих, хто потрапив у її тенета, кожен день — пекло. Але вирватись з нього все-таки можна...

На знімку: Юрій САВІН (другий зліва) із своїми підопічними

Фото автора.