Пожежник Микола Носенко

Він мешкає на околиці Дніпропетровська в родовому будинку своїх батьків-українців у Діївці. Охайне подвір’я «заховалося» серед добротних цегляних осель на обжитому крутосхилі, що колись Дніпровим берегом був. Обійстя з любов’ю обсаджене фруктовими та декоративними деревами, з дебелими дерев’яними ворітьми та хвірткою, яку вартують два невгамовних пси. Літня кухня, город (їхній годувальник у всі часи), сарай для домашніх тварин, яких уже не тримають, бо сил замало, і гараж із «потріпаним» авто. На нержавіючому «язичку» поштової скриньки добротно викарбувано: «Для листів і часописів». Одразу розумієш, що тут нас читають. А прийшов я до господаря з призом «Голосу України» за перемогу в редакційному конкурсі.

Після тривалого спілкування з гавкаючими охоронцями домашнього спокою, нарешті, з’явився і господар — Микола Пилипович Носенко. Середнього зросту, з чіпким поглядом, білою головою, як мовиться, натоптаний, але в ході ще бідовий чолов’яга.

— Дворище наше влітку наповнюється таким радісним гамором, коли тут збираються восьмеро онуків та п’ятеро правнуків, — розвінчує мій подив господар. — У нас з дружиною четверо дітей виросли й розлетілися.

Йому не даси 82 роки, хоч саме стільки весен уже «відмучився», як він каже, у своєму житті, проте пам’ять жива, як ртуть, в оповідях про пережите. З іменами друзів і мучителів, колег і соратників по духу, далекими і близькими подіями. І в затишній світлиці, з іконами, стосами книжок і свіжих номерів газет, які він передплачує, як і в радянські часи, та українськими рушниками, ми несподівано втрапили в русло спогадів: теплих, як діївські чорноземи, і холодних, як уральські зими, гірких і палахкотливих, як вогонь на пожарищі, куди пожежникам конче треба діставатися, рятуючи життя людей і їхнє добро.

...Микола Носенко — професійний пожежник, з трудовим стажем у 78 років. Тільки з минулого Нового року звільнився із заводської служби на ВАТ «Дніпропетровський трубопрокатний завод».

— Наша вулиця здавна звалася Запорізькою, та в часи боротьби з українським буржуазним націоналізмом її перейменовано на Забайкальську, — оповідає він, показуючи свою «скромну», за його висловом, домашню бібліотеку, де зберігається понад вісім тисяч томів книг. — Тут колись у козацькому зимівнику запорізького військового старшини Максима Дії поселився і мій прапрадід Микола Мимря-Носенко, якого одчайдушна вольниця Січі Запорозької привела в буйночубі степи аж з-під Конотопу...

Микола Пилипович у своєму історичному дослідженні «Зимівник козака Дії», опублікованому в місцевій пресі, спираючись на власне ґрунтовне дослідження церковних архівів, історії Катеринославської залізниці, праць Дмитра Яворницького, з’ясував походження свого родоводу та населеного пункту. Із зимівника в сто душ чоловічої статі (за переписом 1755 року), заснованого неподалік войовничої козацької Ново-Кодацької фортеці, з часом він перетворився на державне селище. І як у козацькому поселенні на цих землях кріпацтва не було. Воно з’явиться пізніше, особливо в пору індустріалізації, коли стане форпостом робітничого класу в уже приміському робітничому селищі Діївка з кількома десятками тисяч громадян.

Живуть у ньому ті, хто тяжко працює на промислових велетах і заробляє на хліб і до хліба. За вдачею рішучі та бунтівливі, мабуть, від свого козацького коріння, але більшовицька доба наклала на них печатку мовчазної слухняності й байдужості до своїх людських прав. Про непокору й казати не варто. Бо всі вони, кожен по-своєму, були гвинтиками в тому індустріально-безжальному механізмі побудови щасливого майбуття, а тепер скуштовують і гіркуваті плоди капіталістичного щастя.

Він осміхається, показуючи свої документи, мовляв, жив у такий час, коли «домалювати» зайвий десяток-два до стажу було неможливо. Йому ж їх «домалювало» НКВС, коли в грудні 16 числа 1940 року о 4 годині ранку нагрянуло до них, і згадує:

— Синочку, вставай, по тебе приїхали, — будить мене тато Пилип Архипович.

Миколі, дев’ятикласнику Діївської СШ-95, було тоді шістнадцять. Як допитливий школяр, читав і розповідав про прочитане з козацької минувшини своїм однокласникам. Хтось розгледів нерадянську «заразу» в юначій голові й відповідно «настукав» кому слід..

— Розплющив очі й бачу: троє стоять коло мого ліжка, й один із прибульців сказав суворим голосом, неначе з репродуктора:

— Вас заарештовано.

Батько запитав:

— За що?

— Приїдете, тоді й узнаєте, — була така ж сувора відповідь.

Після старанного копирсання по моїх книжках, шкільних зошитах, які стояли на етажерці, знайшли збірник «Українська муза», упорядкований Коваленком, і виданий у 1908 р. Там і потрапила їм на очі «крамола» — підкреслений червоним олівцем напис: Павло Чубинський «Ще не вмерла Україна».

— Чи що я був пацаням, чи, може, енкавеесники знали, що я ні в чому не провинився, та жодного разу ніхто не вдарив, але тортури застосовували, — згадує Микола Пилипович. — Якось я запелював до Конституції, то слідчий узяв мене за комір і процідив в обличчя: «Мені твоя Конституція до ср...ки». Наказав стояти, не обпираючись об стіну, й не ворушитися. Пригадую, від такого стояння я прочумався в камері підвалу управління НКВС, слідчий потім під’юджував, що я такий слабкий, що втратив свідомість.

Через кілька тижнів «слідства» дев’ятикласник «загримів» на шість років позбавлення волі за ст. 54-10 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР за антирадянську агітацію та пропаганду.

До початку війни сидів у дніпропетровській в’язниці на вул. Чичеринській. А потім етапували аж у Киргизію в тодішнє місто Фрунзе. Там познайомився зі своїм земляком Мишком Тройцею, третьокурсником Дніпропетровського транспортного інституту. Його засудили нібито за спробу проектування підземного аеродрому для прийому німецьких літаків. Там його і ще дев’ятьох засуджених розстріляли, щоб «застрашити» інших. Наприкінці року — крижаніли зеківські душі вже на Північному Уралі. Згодом пощастило, відправили до Свердловська на номерний завод працювати дні і ночі на виготовленні «Катюш», а відпочивати короткі години доводилося на в’язничних нарах.

— До самого звільнення в 1946 році нарівні з дорослими трудився і я, єдиний такого віку, — згадує Микола Пилипович. — Не обіжали мене, пам’ятаєте Солженіцинського Гопчика з «Одного дня Івана Денисовича». Так десь і в мене було. Відсидів день у день, тодішня в’язнична система в боротьбі з такими «ворогами народу», як я, не стимулювала дострокові звільнення, наприклад, за добросовісну поведінку в зоні.

Повернувшись додому, Микола дуже хотів вступити до Дніпропетровського університету, бо закінчив вечірню школу екстерном. Не прийняли. Поїхав до Київського — те саме.

— Тоді не усвідомлював, що таким «міченим» на все життя закрита дорога до знань, — згадує далі Микола Пилипович. — І на роботу ніде не беруть, бо ж засуджений та ще й за «політику», дякувати добрим людям, мене тихенько пристроїли в пожежну заводську команду, і пішло, й пішло.

Реабілітували в хрущовську «відлигу». Шість років відсидки в таборах та робота на військовому заводі № 8 зараховані, як рік за три, й тому вийшло аж 78 років трудового стажу.

У пожежній частині він був стволовим, тобто тим рятувальником, який був найближче до вогняної стихії. Працював добросовісно, багато читав, підтримував потайки стосунки з патріотичними українськими інтелігентами, проте усвідомлював, що може завдати їм болю своєю «націоналістичною» біографією. А в самого вже відболіла душа, відкричала ображена гординя й єдина втіха — виховувати своїх дітей.

1991 року Миколі Носенку прислали документи про пільги, як учаснику війни — реабілітованому. Він ніби й радий, що таки вибачилася вже своя незалежна держава за його лиховісні поневіряння, але ж кримінальна стаття й досі не знята. У прокуратурі пояснили, що для її зняття немає підстав.

— Люблю читати «Голос України» і передплачую його з 1993-го, бо для мене це як голос моєї України, яку любив і люблю, за яку страждав далеко від ріднокраю. Особливо жду публікацій Людмили Коханець та Валентини Писанської, дай Боже їм, жінкам, гострого пера й мудрого слова...

Я повертався від пожежника Миколи крутогірною Забайкальською, повз вулиці Толбухіна, Луначарського, Колгоспної, вийшов на вулицю братів Трохимових, повернув на Вільямса мимо Ленінградської, сів у маршрутку на Комунарівській і чомусь думалося про нашу славну історію, котрої в серці козацтва не лишилося й згадки.

Дніпропетровська область.

Фото автора.