В Україні, за даними Міжнародного альянсу, в листопаді 2006 року було офіційно зареєстровано 15 805 дітей з ВІЛ-позитивним діагнозом. На жаль, ставлення до хворих здебільшого відверто негативне. За дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології з тезою «хворі на СНІД повинні бути ізольовані від суспільства» погоджуються 36 відсотків населення, а проти — третина...

П’ятнадцятирічна Марічка (ім’я з етичних міркувань змінено) постраждала саме через таке нерозуміння. Місяць тому дівчинка померла. Я зустрілася з нею в лікарні за кілька днів до смерті.

— Коли ти дізналася про діагноз?

— У 13 років. У мене майже шість місяців була підвищена температура і я з мамою пішла здавати кров на аналіз. Коли нам сказали, що знайшли вірус, у всієї родини був шок.

— А хто в сім’ї хворий на ВІЛ?

— Мої батьки та братик здорові.

— Марічко, за яких обставин ти стала носієм ВІЛ?

— Я не хотіла б про це згадувати.

(Вже після смерті я дізналася, що дівчинку було згвалтовано. — Авт.)

— Ти відчуваєш нерозуміння з боку родини?

— Ні, навпаки, тільки підтримку.

— А в школі, серед однолітків?

— Раніше відчувала. Тепер ні.

— Що означає «раніше»?

— Після того, як про моє захворювання дізналася через лікарів шкільна медсестра, в мене почалися проблеми. Однокласники враз перестали спілкуватися, вчителі відсадили на останню парту, а в шкільну їдальню просто не дозволяли заходити. Так тривало п’ять місяців. Потім до школи викликали моїх батьків і директор сказав їм, щоб шукали інший заклад. Батьки, звичайно, відмовилися. Тоді керівник пообіцяв, що відрахує мене за неуспішність та погану поведінку. Хоча вчилася я добре.

— Наскільки я знаю, за такі дії законодавством України передбачена відповідальність. Ви шукали юридичної підтримки?

— Звісно. Але нам сказали: якщо не хочете ще більших проблем, мовчіть. Після такого «душевного» ставлення ми переїхали в інше місто. (Пауза). Я не розумію, чому люди не можуть усвідомити, що ВІЛ не передається через дружбу?!

— У новій школі подібних ситуацій не виникає?

— Про мою хворобу тут ніхто не знає.

— Яку допомогу ти отримуєш в місцевій лікарні?

— Я нікуди зі своєю бідою не ходила. Боюсь язикатих медпрацівників. Моя родина взагалі не довіряє лікарям, тому лікуємося самотужки.

— Марічко, ти зверталася до відповідних служб підтримки ВІЛ-хворих?

— Ні. Вони мені вже нічим не допоможуть.

— Чому так думаєш?

— Тому, що вже занадто пізно... Взагалі ці організації дуже потрібні. Я знаю багатьох, кому вони допомогли. В таких центрах надають психологічну та юридичну підтримки, а також забезпечують необхідними ліками (дівчинка мала на увазі комплекс препаратів антиретровірусної терапії, яка гальмує поширення вірусу в крові).

— У тебе є друзі серед інфікованих?

— Були.

— Про що ти мрієш?

— Найбільше хочу, щоб суспільство, бодай його переважна частина, нарешті з розумінням ставилося до ВІЛ-позитивних... (Після паузи, зі сльозами на очах). Будь ласка, люди, не робіть наше життя нестерпнішим, ніж воно є... Змилуйтеся над невиліковно хворими.

За словами матері, немилосердні директор і медсестра, що порушила клятву Гіпократа, досі працюють у школі, навчають дітей... А родина живе без «сонечка»...

Пригадую Тацита: «Яка користь у даремних законах там, де немає моралі?» Про нас сказано...

За словами Олени Сакович, керівника проектів з питань профілактики ВІЛ серед молоді при ЮНІСЕФ в Україні, майже щодня фіксуються порушення прав інфікованих дітей.

— Добре, що сьогодні є центри юридичної допомоги, які опікуються такими проблемами, оскільки раніше ситуація була набагато гірша, — констатує пані Олена.

Київ.