Хлопчики для биття

Прочитати публікації на підтримку кандидата в Президенти Віктора Ющенка із середини літа і по жовтень 2004 року у запорізькій пресі, як і в інших місцях півдня і південного сходу України, було непросто. Потім на кілька місяців — вже за президентства Ющенка — в «зону мовчання», як у Бермудський трикутник, канув Віктор Янукович. Причому форма власності газет —державні вони чи приватні — не мала значення. Нині, коли порівняна рівновага між двома гілками виконавчої влади ще існує, в нас є можливість мати більш-менш об’єктивну інформацію. Але що буде, якщо шалька терезів помітно хитнеться в той чи той бік?

Гарантій, що преса, особливо регіональна, знову, як це вже було, не «ляже під владу», немає. Є проект закону «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації», розроблений Мін’юстом у його старому, ще пропрезидентському складі. Є проект «Про особливості роздержавлення друкованих засобів масової інформації», підготовлений Національною спілкою журналістів України (НСЖУ). Обидва вони у чомусь різняться. Але в головному — роздержавленні комунальних газет — схожі, як брати-близнюки.

Ще є Комітет Верховної Ради, що безпосередньо займається питаннями свободи слова і інформації. Він більше за інших поривається покінчити з комунальною пресою. Загалом, прихильники у роздержавлення є, а ясності немає.

Чому саме комунальні газети обрані на роль хлопчика для биття? Чи не тому, що свого часу вони більше за інших образили Президента? Та його й ДАІ, був випадок, ображала. І він її розігнав. Унаслідок — 46 тисяч ДТП і 7 тисяч загиблих 2005 року. У 2006-му — стільки само. Тепер ДАІ відновлюють, а ми, як і колись, продовжуємо вихлюпувати разом з водою і дитину.

Спробуємо розібратися. Головний аргумент прихильників роздержавлення полягає в такому: «У якій ще європейській країні є бюджетні ЗМІ?» Начебто свобода слова — це товар, якість якого визначається не ступенем незалежності і доступністю ЗМІ, а формою їх власності. І це в країні, де мільйони малозабезпечених людей не можуть дозволити собі купити комерційні видання саме через їх вартість?! Не можна, як з Банкової, звідки народ не розрізнити, як під час традиційних для Києва осінніх туманів, не помічати цього. Для масового читача на периферії —у робочих містечках і селищах, райцентрах і селах —доступними за ціною є саме комунальні газети. А Президент упирається: «Роздержавити, крапка!».

На думку «реформаторів», комунальна преса не сприяє розвиткові ринкових відносин у мас-медіа і створює нерівну конкуренцію. Справді, її частково дотують місцеві бюджети, виділяють приміщення, транспорт, іноді — необхідну техніку. Але хіба ринок припускає тільки одну форму власності —приватну? Скажіть, кому спаде на думку позбавляти державної підтримки народну освіту чи медицину тільки тому, що в нас є приватні клініки і ліцеї? Ось так і з комунальними газетами. Запитайте в людей, хто проти такої «нерівності»?

Про бідну «районку» замовте слово

Особливо завзято прихильники роздержавлення нападають на районні газети. На їхню думку, ті, як і в колишні часи, «за бюджетні гроші, роблять продукт, що не має попиту». Нісенітниця! У Куйбишевському районі Запорізької області, де живе двадцять шість тисяч осіб, газета «Рідний край» виходить тиражем п’ять з половиною тисяч екземплярів. Весь він розходиться за передплатою. У розрахунку на родину вона доступна кожному куйбишевцю, що читає. Жодну з найвідоміших газет, які претендують на загальноукраїнську, не можна порівняти за популярністю, зумовленою насамперед тиражем, з куйбишевською «районкою»! Таких прикладів і в області, і в країні — безліч.

«Реформатори», зіштовхнувшися спочатку з цілковитим відторгненням ідеї роздержавлення, змінили термінологію і тепер замість «роздержавлення» частіше кажуть «реформування». Але суть залишається колишньою: роздержавити те, що належить місцевим громадам. Заборонити їм дотувати свої газети, надавати приміщення і транспорт — означає позбавити їх основного засобу масової інформації. З початком посівної і до пізньої осені селянам буде не до телевізора. А «районку» і за штурвалом комбайна, і на польовому стані почитати можна!

У тій само Запорізькій області ціна одного номера районної газети для передплатників у різних місцях коливається від тридцяти до сорока копійок, а собівартість його — п’ятдесят шість копійок. Жодна комерційна структура працювати собі на збиток не буде. Так кого дотують місцеві бюджети: свої газети чи сільського жителя?!

Крім цього, комунальні ЗМІ без будь-якого тиску і указівок виходять здебільшого українською мовою, врівноважуючи тим самим кількість російськомовних видань на нашому інформаційному ринку. Нині в Україні 750 редакцій комунальних ЗМІ. А це — тисячі професійно підготовлених фахівців. Що буде з ними, якщо Верховна Рада прийме постанову про перехідний до роздержавлення період, на якому наполягає її вже названий вище комітет? Не треба бути районним журналістом, щоб зрозуміти: переважна більшість газет змушена буде або закритися, або перепрофілюватися.

Але справа не лише в журналістах. Головне — їх читачі. Залишити 12 мільйонів людей, котрі живуть у селі, без державної інформаційної підтримки напередодні кардинальної земельної реформи —безчесно! Не можна підміняти свободу слова свободою власників комерційних газет використовувати їх так, як їм заманеться.

Споконвічне запитання

Воно зависло з часів Чернишевського: що робити? Прихильники роздержавлення вирішують його просто — лобовою атакою. Їхня тактика зрозуміла і має відверто наступальний характер. Два роки вони вдавали, що роздержавлення неминуче і його нібито підтримують чи не всі парламентські фракції. Задавнена хвороба комунальних ЗМІ — їх запобігання перед місцевою владою — справді може підштовхнути до консолідованого рішення навіть політичних опонентів. Але і комерційні газети не меншою, а ще більшою мірою залежні від своїх власників. То чому не порушити б питання про їх усуспільнення? Чи в нас лише приватна власність «священна і недоторканна»?

Нагадаю, що ми ведемо мову не про державні чи відомчі газети (про них розмова окрема), а про комунальні, котрі перебувають винятково у віданні рад різного рівня. З прийняттям закону про місцеве самоврядування їх повноваження мають істотно розширитися. Заперечень проти цього начебто немає. А ось супротивники є. Інакше як назвати тих, хто ще до початку реформи намагається позбавити ради їх природного права самим вибирати: потрібні їм свої газети чи ні?

Комунальні друковані ЗМІ, що дісталися нам у спадок з радянських часів, — унікальна структура і колосальний інформаційний ресурс! У них один засновник чи співзасновник — місцеві органи самоврядування. І тому їх легко трансформувати.

Країні потрібен не закон про роздержавлення, а створення громадських друкованих ЗМІ. Зробити це найпростіше на основі вже наявної комунальної преси. Причому швидко і безболісно, без додаткового фінансування: система налагоджена і функціонує вже багато років. Щоб вдихнути в неї новий зміст, достатньо законодавчо змінити архаїчні правила, які справді дають можливість тримати комунальні газети на короткому повідку.

Перше. Вкрай потрібен обов’язковий типовий договір між засновником (органом місцевого самоврядування) і трудовим колективом (редакцією) про невтручання в редакційну політику.

Друге. Редакторів, щоб забезпечити їхню незалежність, потрібно призначати лише за конкурсом і за контрактом. Можливо, за узгодженням з обласними організаціями НСЖУ як наймасовішим громадським творчим об’єднанням у країні.

Третє. Створити при кожній редакції комунальних (громадських) газет наглядові ради з представників парламентських і непарламентських партій і громадських організацій. Їх завдання — забезпечити рівний доступ до громадських ЗМІ (з урахуванням обов’язкових для органів самоврядування публікацій) і контроль за об’єктивним висвітленням ними всіх точок зору.

Такий закон необхідний. Політикам, щоб мати гарантований доступ до громадських засобів масової інформації, незалежно від того, на якому боці Дніпра вони розташовані. Виборцям, щоб краще зрозуміти, на чиєму боці правда. А хто з місцевих громад захоче мати незалежні газети, хто ні —вирішувати їм самим. Але це їхнє право, здійснюване у кращих традиціях справжньої свободи слова і демократії.