Інтерв’ю з головою Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Катериною Самойлик

— Катерино Семенівно! Комітет, який ви очолюєте, займається багатьма проблемами науки і освіти. Та є серед них пріоритетні. Зокрема, підготовка кваліфікованих робітників. Яка, на вашу думку, роль професійно-технічної освіти в умовах становлення ринкової економіки в нашій державі?

— Професійно-технічна освіта щільно інтегрована в економіку. З усіх освітянських ланок вона найбільше пов’язана з матеріальним виробництвом. Зрозуміло, що більше висококваліфікованих, якісно підготовлених робітників в країні, які швидше вона розвивається.

На жаль, не всі це розуміють. Професійно-технічну освіту дехто розглядає лише як проблему суто освітньої галузі. А вона, вважаю, один з головних чинників, що забезпечують відродження економіки та національну безпеку держави.

За даними Мінпраці, до слова, середній вік тих, хто працює у сфері матеріального виробництва — 55 років. До того ж частка робітників високої кваліфікації серед них — до 10 відсотків, тоді як у США — 43, ФРН — 56. При цьому робітники в Україні проходять перепідготовку чи підвищення кваліфікації в середньому один раз на 13—15 років, у розвинених країнах — раз на 3—5 років. Чи не тому низька якість вітчизняної продукції, неконкурентоспроможність на світовому ринку?

Країна в останні роки дедалі більше потребує робочої сили, яка здатна швидко адаптуватись до змін на ринку праці та вимог роботодавців. Такі кадри мають готуватися передусім у системі професійно-технічної освіти.

— Чи влаштовує роботодавців рівень підготовки фахівців у професійно-технічних навчальних закладах (ПТНЗ)? Як працевлаштовуються молоді кадри? Чи є збалансованим в Україні ринок праці з пропозицією освітніх послуг навчальними закладами?

— Науковці стверджують, що двоє із трьох роботодавців рівень підготовки кваліфікованих робітників у державних закладах вважають низьким і таким, що не відповідає потребам виробництва. Їх не задовольняє не лише якість підготовки, а й рівень кваліфікації. Приміром, підприємства машинобудування потребують професіоналів 5—6 розрядів, а масово в ПТУ готують третьорозрядників. Забезпечити високий рівень підготовки можуть лише вищі професійні училища (ВПУ) та центри професійно-технічної освіти. Тому логічним є подальший розвиток цих типів навчальних закладів.

Крім того, роботодавці нарікають на те, що профтехосвіта здійснює підготовку кадрів без врахування вимог ринку праці. Переважна більшість учнів ПТНЗ опановують професії сфери послуг, тоді як збільшилась потреба у виробничих професіях, зокрема токаря, фрезерувальника, слюсаря-інструментальника, ливарника тощо. Це свідчить про відсутність механізму взаємодії між ринком освітніх послуг та ринком праці. Але звинувачувати в усьому лише профтехосвіту, як це намагаються робити роботодавці, некоректно.

Згідно з чинним законодавством державне замовлення на підготовку робітничих кадрів формується Міністерством економіки разом з Міністерством праці та соціальної політики і Міністерством освіти і науки. Але механізму, який регулював би відносини між соціальними партнерами в державі немає. Чи може Мінекономіки визначити, скільки робітників, за якими професіями і яким рівнем кваліфікації потрібно на найближчий рік, не кажучи вже про віддалену перспективу, та ще й по регіонах? Вочевидь, запитання залишається без позитивної відповіді, бо досі не розроблено науково обґрунтованого прогнозу розвитку ринку праці з урахуванням тенденцій в економіці. Звідси перекоси у формуванні трудових ресурсів.

За даними Державної служби зайнятості, у ПТНЗ нині готують у 3,5 разу менше кадрів з розрахунку на 10 тисяч населення, ніж у ВНЗ, тоді як ринок праці на 80 відсотків зацікавлений в робітничих професіях і менш як на 20 відсотків — у фахівцях з дипломами ВНЗ І—ІІ та ІІІ—ІV рівнів акредитації. Варто зазначити як позитивний чинник: торік працевлаштування за професією випускників навчальних закладів профтехосвіти в середньому по країні становило 85 відсотків.

— А чи мають право підприємства самостійно готувати робітничі кадри? І чи повинні замовники фінансувати їхню підготовку в державних навчальних закладах?

— Законодавством передбачено право підприємств та організацій готувати собі робітничі кадри. Лише треба отримати ліцензію.

Стосовно другої частини запитання зазначу: у нас немає закону чи іншого нормативного акта, які регулювали б питання розрахунків підприємств з навчальними закладами за підготовку робітників. Тим часом, як відомо, кожен товар, зокрема кадри, має свою вартість. З цього випливає і висновок: в ринкових умовах за все треба платити.

Спроба розв’язати цю проблему вже робилась. Проте в основу її вирішення були покладені адміністративні принципи, що не дало і не дає очікуваних результатів.

Для роботодавців не передбачалося жодних гарантій стосовно кількості та якості підготовки робітничих кадрів за їх замовленням, а також ефективного використання вкладених ними фінансових і матеріальних ресурсів. У результаті замість очікуваних інвестицій у багатьох випадках отримали додаткову напруженість у взаємовідносинах між потенційними соціальними партнерами. Одне слово, не так сталося, як бажалося.

Потрібно терміново розробити та впроваджувати правові та економічні механізми стимулювання роботодавців та інвесторів до участі у розвитку закладів профтехосвіти та відновленні трудових ресурсів держави. Надзвичайно актуальною на сьогодні є підготовка такого законопроекту, який не фрагментарно, а системно, з урахуванням реалій ринкової економіки врегульовував би взаємовідносини підприємств з навчальними закладами.

— Можливостей стати кваліфікованим спеціалістом достатньо. Чому, Катерино Семенівно, випускники шкіл не демонструють, м’яко кажучи, особливого бажання оволодіти робітничою професією?

— Відповідь слід шукати в іншій площині. Річ у тім, що випускники, як ви кажете, не демонструють особливого бажання навчатися у ПТНЗ. До речі, торік на перший курс за державним замовленням прийнято понад 200 тисяч випускників ЗОШ. Змінилися часи. Змінилася психологія молодої людини. Її не влаштовує абстрактна освіта, що не прив’язана до ринку праці і здатна задовольнити потреби особистості лише в освіті як такій, але при цьому не може забезпечити фінансового достатку людини. У більшості своїй молодь сьогодні намагається обрати те, що дасть їй гарантоване робоче місце, гарні умови праці й високу заробітну плату. У випускників шкіл і, значною мірою, їхніх батьків, немає бажання пов’язувати майбутнє не так з навчальним закладом, як з виробництвом, яке не може задовольнити їхні запити. Статистичні дані Державної служби зайнятості свідчать про те, що безробіття в країні становить майже сім відсотків. За двох мільйонів вакансій, з яких майже 59 відсотків — професії із заробітною платою до 500 гривень, і лише п’ять відсотків — із заробітною платою понад 1000 гривень. На таку зарплату хіба проживеш?

— Для успішного розвитку будь-якої справи важливо своєчасно визначити «вузькі місця». Які проблеми, на ваш погляд, заважають профтехосвіті рухатися вперед?

— До сказаного можна додати ще кілька чинників, які стримують, а в багатьох випадках і унеможливлюють розвиток ПТО.

Перше. Модернізація системи ПТО неможлива без сучасної матеріально-технічної бази, яка значною мірою забезпечує якість підготовки кваліфікованих робітників. Сьогодні доводиться констатувати, що ця база у переважній більшості ПТНЗ украй слабка. За 15 років, якщо не брати комп’ютеризацію, процес відтворення основних фондів був фактично «заморожений». Припинилось будівництво об’єктів профтехосвіти. Обладнання та навчальна техніка на 80 відсотків морально і фізично застаріли, або взагалі вийшли з ладу.

Вважаю: одним з першочергових завдань уряду має стати глибоке вивчення реального стану справ та обговорення на засіданні Кабінету Міністрів проблем ПТО і затвердження цільової комплексної Державної програми розвитку професійно-технічної освіти України хоча б на найближчі 5 років з визначенням джерел і обсягів фінансування і з державного, і з місцевих бюджетів усіх рівнів, залученням фінансових та матеріальних ресурсів замовників робітничих кадрів.

Друге. Терміново потребують законодавчого врегулювання питання налагодження взаємовідносин між закладами ПТО і органами виконавчої влади на місцях, розробки чіткого механізму багатоканального та різнорівневого фінансування ПТНЗ, створення нової методики розрахунків вартості підготовки кваліфікованих робітників з урахуванням складності, наукоємності та матеріалоємності професій.

Третє. Неможливо досягти якісної підготовки робітничих кадрів без оновлення змісту профтехосвіти. Цей напрямок має стати пріоритетним у діяльності Міністерства освіти і науки та створеного ним рік тому Інституту інноваційних технологій і змісту освіти.

Поза сумнівом, позитивним є той факт, що співробітники інституту з перших днів його роботи спрямували зусилля на науково-методичний супровід, організацію розробки, апробації і впровадження Державних стандартів ПТО з конкретних професій. Тішить, що нині на різних стадіях опрацьовуються вже 213 стандартів, з яких 65 торік затверджені колегією Міносвіти. На жаль, ці стандарти досі не видано через відсутність коштів. Не фінансується також робота творчих груп з числа практичних працівників профтехосвіти, які займаються їх розробкою та апробацією, що істотно знижує мотивацію фахівців та негативно позначається на якості роботи.

Оновлення змісту професійної освіти потребує відповідного оновлення дидактичного забезпечення. Протягом останніх десяти років взагалі не видавалась науково-методична література для ПТНЗ. Не відповідають потребам темпи і обсяги видання навчальних посібників. Приміром, у 2004 році видано лише 14 найменувань підручників для навчальних закладів ПТО, у 2005 і 2006 роках — по 19 найменувань. А тим часом сьогодні загальна забезпеченість закладів профтехосвіти підручниками із загальнотехнічних і спеціальних дисциплін становить близько 70 відсотків. А з декількох професій машинобудування, металообробки, приладобудування, видобувної промисловості, транспорту і зв’язку вона не перевищує 30 відсотків.

Серед чинників, які негативно впливають на стан забезпечення учнів сучасною літературою, основним залишається залишкове фінансування. Торік бюджетні витрати на видання підручників і посібників для закладів всієї системи освіти становили близько 119 млн. грн., з яких на видання підручників для ПТНЗ спрямовано лише 3 836 тис. грн., тобто 3,2 відсотка від загальної суми. Така тенденція зберігається і у 2007 році.

Про яку випереджувальну професійно-технічну освіту можна говорити? І не лише з огляду на брак фінансування. Ні науковці, ні управлінці досі не визначилися, якою має бути профтехосвіта в Україні через 10—20 років. Не розроблена методологія прогнозування розвитку ПТО. Відсутні концептуальні засади розбудови нової економіки професійно-технічної освіти. Немає наукового обґрунтування інтегрування профтехосвіти в європейський освітній простір в рамках Копенгагенського процесу.

Ці й багато інших питань ми адресуємо сьогодні Інституту професійно-технічної освіти Академії педагогічних наук України та сподіваємось, що період його становлення незабаром успішно завершиться і з’являться перші вагомі результати.

— Насамкінець. Що ви, Катерино Семенівно, хочете побажати профтехосвітянам і тим, від кого залежить розв’язання багатьох їхніх проблем?

— Слід відверто зазначити, що, на жаль, не просто вирішуються в суспільстві навіть елементарні питання. Не завжди підтримуються і владними структурами, і політичними силами гарні наміри, добрі починання. Але не секрет і те, що значна частина працівників закладів профтехосвіти також не усвідомила потреби в якісних змінах ПТО і своєї відповідальності за їх здійснення.

Хочу всім побажати мудрості, витримки і якнайшвидшого поєднання зусиль у розбудові нової профтехосвіти, в становленні стабільної, конкурентоспроможної, соціально-орієнтованої економіки в державі, у наближенні дня, коли кожна людина зможе сказати: «Я гордий і щасливий, що живу в Україні».