Віхи українського парламентаризму – в цифрах і фактах

8. Дитяча хвороба незалежності: Ющенка геть! Папу «не пущать!»

«Я йду, щоб повернутися»... Президентом!

Наприкінці березня в інтерв’ю «Голосу України» В. Ющенко називає розмови про коаліційний уряд не чим іншим, як провокацією. Клани, каже він, готові захопити і поділити владу. І Україну. 19 квітня 283 депутати підтримали проект постанови представників «Трудової України» і КПУ про визнання незадовільною роботи уряду Ющенка. Не допомогли ані спроба самоспалення прямо у сесійній залі Лілії Григорович, ані політультиматуми однодумців Ющенка на кшталт заяви лідера фракції УНР Ю. Костенка про те, що фракція вийде з більшості в разі відставки уряду, оскільки, за його словами, голосування засвідчило про створення у парламенті нової комуно-олігархічної більшості. Ані згода самого Ющенка розглянути кадрові пропозиції тієї більшості (на одне місце в уряді фракції пропонували по 5—6 кандидатур). Відставка Віктора Андрійовича залишалася «справою техніки». Тим паче що «наближений до тіла на Банковій» Олександр Волков назвав це справою «предрешонною». 26 числа (у день чорнобильської трагедії!) 263 депутати підтримали резолюцію трьох комуністів про недовіру Кабміну і запропонували Л. Кучмі внести на розгляд парламенту кандидатуру нового прем’єр-міністра. «Я йду, щоб повернутися!» — згодом скаже пророчі слова сам Ющенко. Віктора Андрійовича відправили у відставку попри його відсутність (він з офіційним візитом перебував у Греції), та й, власне, попри відсутність Голови Верховної Ради І. Плюща, який хворів.

Нечуваний штрих у парламентській історії — Віктор Ющенко заявив, що хотів би бачити на посту прем’єра... Голову Верховної Ради Івана Плюща, і цю думку навіть висловив Л. Кучмі. Та реалісти приглядалися до поведінки фракції КПУ і дослухалися до слова «бригадира парламенту» — наближеного до глави держави керівника «Демсоюзу» Олександра Волкова. Комуністи ухитрилися не лише не зазнати втрат у «боротьбі з режимом», а й отримати «золоту акцію» у торгах за пост керівника уряду. А лідер демсоюзівців дедалі частіше завойовував статус «політично-кадрового пророка». Саме він ще приблизно за тиждень до розгляду питання у сесійній залі під куполом сказав журналістам, що «кандидатура Анатолія Кінаха, хоч і дуже важко, але може пройти через Верховну Раду». Президентський фаворит знав, що каже: 29 травня парламент підтримав кандидатуру саме А. Кінаха. Цього дня Кучма своїми указами звільнив Ющенка і призначив Кінаха та цілу когорту міністрів. Першим віце-прем’єром став Олег Дубина, віце-прем’єром з гуманітарних питань — Володимир Семиноженко. Показово, що одразу ж заяву про відставку написав тодішній голова Закарпатської облдержадміністрації В. Балога і його заступники — у зв’язку з тим, що в уряд прийшла нова команда.

З інших регіонів України доходять інші вісті. Задовго до відставки уряду Ющенка народний депутат з Луганщини В. Коломойцев у депутатському зверненні називає душителем преси в області пана Ландика (чи не того самого майбутнього Героя України?!) та пана Єфремова (майбутнього народного депутата-«регіонала» (див. «Голос України» за 27 березня 2001 р.). А донецька влада, благословивши похід шахтарів на Київ, ще й скаже своє слово офіційно — керівник області В. Янукович нарікав на неувагу уряду Ющенка до донецьких проблем і привселюдно скаржився на це Л. Кучмі.

А комуністи «зачухають потилиці» одразу після звільнення Ющенка вже з іншого приводу, адже 29 травня Л. Кучма своїм указом запровадив посади держсекретарів міністерств. Чим, на думку соратників Симоненка, висловлену згодом в офіційній заяві фракції КПУ, «перетворили міністерські портфелі у «бутафорію».

У червні італійці отримали нового прем’єр-міністра — медіамагната-міліардера С. Берлусконі, а заодно і конфлікт його політичних і комерційних інтересів, які довелося розв’язувати спецзаконом. А до Києва Рим уперше в новітній історії спослав Папу Римського Івана Павла ІІ. Навіть відвідини України і її парламенту Генсекретарем НАТО Джорджем Робертсоном на початку липня не спричинять такого галасу проросійськи налаштованих діячів, як візит Папи. Приїзду гостя з Рима передував рейвах окремих «глибоковіруючих і несмиренних» осіб у рясах і без них, які раптом, не приховуючи російського акценту, просвітили нас, що Україна — держава світська. Толерантніші їм одказували: Папу зустрічали у сотні країн світу, він відвідував мечеті й синагоги, а ми чим гірші? Мудріші українці піднімали угору пальці: у жилах Кароля Войтили тече не лише польська, а й українська кров. Попри різні перепони — від релігійно-політичних (звернення до Л. Кучми депутатського об’єднання на підтримку традиційних конфесій за підписом 123 народних депутатів-інкогніто) до елементарних вад вітчизняних перестрахувальників (пригадайте про заплановані нашими правоохоронними генералами безпрецедентні заходи безпеки, від яких мусили відмежуватися навіть представники Понтифіка), візит став справді історичною подією. Мільйони громадян — учорашніх войовничих атеїстів, нехай навіть заради елементарної цікавості, але з піднесенням спостерігали за справді богоугодним дійством. Не без того, що хтось сприйняв це як шоу — знову-таки, пригадайте, як деякі із «доморощеної знаті», забувши про православне коріння, штовхалися у черзі до Папи на льотному полі «Чайка» під Києвом з наміром не так пошанувати Божого посланника, як додати ще один знімок до домашньої колекції фотографій свого фейсу зі знаменитостями.

Мала судова

7 червня законодавці прийняли закони «Про імміграцію» та «Про службу в органах місцевого самоврядування». Освіта, знання української мови, складання присяги — відтепер мусять бути неодмінними умовами для цієї категорії бажаючих служити народу на окремо взятій території. Багато хто, пройшовши до рад різних рівнів, спробує одну з цих норм знівелювати — домагатиметься надання статусу робочої чи й офіційної мові сусідньої країни.

21 червня парламент у цілому з пропозиціями глави держави схвалив Бюджетний кодекс, у другому читанні — проект Господарського (комерційного) кодексу, прийняв закони «Про соціальну роботу з дітьми і молоддю», «Про біженців».

Народним обранцям, ображеним відставкою уряду Ющенка, незабаром довелося проходити тест на державотворчість. Оскільки 28 червня завершувався термін дії перехідних норм Конституції щодо судової системи, то сама третя гілка влади могла бути паралізованою у разі неприйняття низки законів. 7 червня на сесії не вдалося набрати належної кількості голосів за хоч один із кількох проектів закону про судоустрій. Створили робочу групу. На прохання Голови ВСУ Віталія Бойка парламент у першому читанні підтримав низку законодавчих актів у рамках так званої малої судреформи — окремі їхні норми набирали майже конституційну більшість голосів «за». Відповідно до прийнятого закону про судоустрій, який набрав чинності 5 липня, в Україні з’явилася нова система судів загальної юрисдикції — місцеві суди, апеляційні та вищі спеціалізовані і Верховний Суд. До того, згідно з перехідними положеннями Конституції, діяли Верховний Суд і Вищий арбітражний, але їхні повноваження закінчувалися через п’ять років, тобто 28 червня 2001 р. У розвиток цього процесу 21 червня було внесено зміни до КПК, які розширили апеляційні можливості учасників судового процесу (чинний з 5 липня). Відтепер касаційну скаргу можна подавати не лише на вирок суду, а й на низку судових рішень, у тому числі на постанови про закриття справи чи відправлення їх на додаткове розслідування.

28 червня 2001 виповнилася п’ята річниця Конституції України. На урочистому зібранні з цієї нагоди керівник законодавчого органу держави Іван Плющ наголосить на потребі і перспективах внесення змін до Основного Закону. І це за того, що лишень збіг п’ятирічний термін дії перехідних положень Конституції.

До речі, ювілейним рік виявився і для багатьох законодавців — безпосередніх учасників прийняття Конституції. У червні 50-річний ювілей святкував лідер РУХу (Українського народного) Юрій Костенко, чиїм іменем альпіністи назвали один з найскладніших шляхів на вершину Ак-Су на Паміро-Алаї. 22 червня — 70-літній ювілей керівника іншого РУХу — НРУ, Геннадія Удовенка. От би складену докупи їхню 120-літню мудрість та на вівтар України, яка так потребувала одного руху і в одному напрямку. Через кілька місяців особисті ювілеї відзначать і відомі депутати-рухівці — Ярославу Кендзьору і Володимиру Черняку — по 60, Івану Драчу — 65 років від роду.

У боротьбі з утисками влади гартують політхарактери екс-голова Печерського райсуду столиці Микола Замковенко і головред «Свободи» Олег Ляшко, якого у судовій дуелі з В. Дурдинцем спочатку виправдав суддя Замковенко, а інший суд за наполяганням прокуратури таки засудив на два роки умовно і позбавив права займати на цей час посади у ЗМІ.

Комуністи, не полишаючи надії на реванш у боротьбі за владу у парламенті, намагаються круто змінити щось у долі керівників парламенту І. Плюща, В. Медведчука і С. Гавриша. Ратування фракції КПУ за внесення до порядку денного сесії у середині червня питань про відставку цих осіб виявилися безуспішними. Спілка адвокатів України натомість досить високо оцінює В. Медведчука як юриста і законотворця, бо вчетверте удостоює його поста свого голови.

Не менш урожайним на нові закони був і день голосування 5 липня. Депутати дали старт податковій реформі — ухвалили малий податковий кодекс у вигляді деяких змін до законодавства з приводу оподаткування ставки податку на оподаткування підприємств з 2002 р. на рівні 17 відсотків. Ставка ПДВ — 20 відсотків, прибуткового податку з громадян — 10, 15, 45 відсотків відповідно до шкали. Цього дня парламент скаже своє антикорупційне слово прийняттям постанови «Про підсумки парламентських слухань про стан боротьби з корупцією в Україні». Цей документ за підписом І. Плюща опубліковано в «Голосі України» 15 серпня. Читач-виборець чи не вперше побачить, як обраний ним парламент висік сам себе — у постанові прямо вказано, що «керівництво Верховної Ради України не вживає реальних заходів з подолання корупційних явищ у стінах парламенту. Досі не виконані вимоги закону про недопустимість суміщення народними депутатами України своїх посад з іншими видами діяльності». І чи не вперше у документі такого рівня названо конкретних високопоставлених державних чиновників: «Упродовж тривалого часу не притягуються до передбаченої законом відповідальності особи, які займають високі посади, стосовно яких є достатньо даних про їхню причетність до різноманітних зловживань і корупційних діянь. Це насамперед стосується голів Київської і Луганської облдержадміністрацій А. Засухи і О. Єфремова, колишнього керівника виконавчої влади Львівської області С. Сенчука».

11 липня остаточно ухвалено закони «Про дошкільну освіту», «Про органи самоорганізації населення», зміни до Виправно-трудового кодексу.

У розпал курортного сезону наприкінці липня стало політично спекотно у Криму. Л. Кучма дав добро на відставку голови Ради міністрів АРК С. Куніцина і погодився з рішенням Кримського парламенту на обговорення кандидатури Валерія Горбатова. На сесії кримські депутати призначили його за 9 хвилин майже одноголосно (92 «за» з 93). Голова ВР Криму Л. Грач назве цю одностайність ознакою консолідації депкорпусу. Додамо: і не лише кримського. Одним з перших кадрових рішень нового глави уряду автономії буде його згода на призначення керівником «чорного клондайку Криму» — ДАК «Чорноморнафтогаз» — «трудовика», народного депутата України Ігоря Франчука — екс-зятя Л. Кучми і сина екс-глави кримського уряду А. Франчука.

Наприкінці липня велика когорта українських громадян нарешті дочекалася повідомлення про початок виплат німецьких коштів жертвам нацизму. Це на тлі «розрекламованого» суду в Німеччині над народним депутатом України Віктором Жердицьким, якого підозрювали у привласненні 86 мільйонів дойчмарок для «остарбайтерів», але розглядали у суді лише епізод із пропажею 4 мільйонів марок.

Доки шукали убивць Гонгадзе, злочинці позбавили життя ще одного журналіста.

Передювілейний настрій Кучми і його влади з нагоди 10-річчя незалежності України відчутно зіпсувала (насамперед на міжнародній арені) «справа Гонгадзе», особливо неофіційні звинувачення гаранта у викраденні та загибелі журналіста.

Генпрокурор Потебенько запевняє народ, що «касетний скандал» не має жодного стосунку до зникнення Гонгадзе і стверджує, що майора Мельниченка просто використали і кинули, хоча обіцяли присвоїти героя. Це заперечує відомий парламентський слідчий Григорій Омельченко, який повернувся зі США: майор у добрій формі, готовий бути свідком на процесі, коли звинувачуватимуть Кучму в конкретних злочинах. За цього полковник-депутат сенсаційно натякає, що незабаром Президенту Кучмі можуть вручити повістку до американського суду у справі Лазаренка. Депутат Олександр Жир і політолог Микола Томенко «додають жару» на прес-конференції інформацією про можливу причетність найвищих посадових осіб України до продажу зброї на Балкани.

У середині червня Генпрокуратура, попри небажання рідних Гонгадзе, офіційно дозволила київському міському бюро судмедекспертизи виконати роль похоронної команди у подальшій долі «таращанського тіла». Мати Георгія запротестувала — вона не вірить, що це тіло належить її дитині і вимагає нової незалежної експертизи. «Репортери без кордонів» апелюють з цього приводу до Папи Римського, який має відвідати Україну. Самі опозиційно налаштовані депутати, зокрема Олександр Мороз, 19 червня з парламентської трибуни звинувачує депутатську спецкомісію у зволіканні з’ясування обставин загибелі журналіста, а голова комісії О. Лавринович 16 липня каже, що комісія має припинити існування, бо нібито перебуває поза конституційним полем. Заступник голови комісії Юрій Кармазін у парламенті прямо звинувачує пана Лавриновича, якого Кучма визнав гідним обійняти посаду держсекретаря Мін’юсту.

Не справить належного для влади впливу на суспільство і оприлюднений 21 вересня висновок найнятих Сергієм Тигипком і Ко детективів закордонного «Кроллу», що зводився до єдиного: немає плівок Мельниченка —немає доказів причетності Кучми і його оточення до зникнення Гонгадзе. Після річниці «справи Гонгадзе» своє слово скаже Парламентська асамблея Ради Європи — 27 вересня 50 голосами європейські парламентарії проголосували за створення міжнародної комісії з розслідування справи Гонгадзе. Постійна делегація українського парламенту у ПАРЄ (за винятком Сергія Головатого) висловилася проти цього акту допомоги європарламенту. 2 жовтня представник України в ОБСЄ В. Огризко пояснював це небажання тим, що іноземні пінкертони в особі «Кроллу» уже дійшли висновку про непричетність до злочину Кучми, тому, мовляв, інших слідчих нам не треба.

Проблему свободи слова загалом і захисту життя окремого громадянина в Україні зокрема поглибить трагедія з іще одним працівником ЗМІ. 3 липня у Слов’янську Донецької області невідомі вчинили замах на гендиректора телекомпанії «ТОР» Ігоря Александрова, який через кілька днів помер у лікарні, не прийшовши до тями. Правоохоронна верхівка у своєму стилі спробувала подати справу як звичайний кримінал (не вистачало «папі» «другого Гонгадзе»). Знайшли навіть бомжа Вередюка, на якого «повісили» убивство. 25 серпня під час візиту до Донецька Л. Кучма уже заявив про розкриття злочину. Дружина і син покійного тоді фактично звинуватили владу у фальшуванні розслідування, і, як засвідчить час, мали рацію. Верховна Рада мусила створювати Тимчасову слідчу комісію з 15 депутатів для розслідування і цього зухвалого убивства журналіста.

«Несвобода слова», убивства журналістів, нечуване зростання корупції, відкрита і почасти нецивілізована ворожнеча влади й опозиції, спроби перекроїти «ще свіжу» Конституцію «змазують» і п’ятирічний ювілей Основного Закону країни, і прийдешній 10-літній ювілей незалежності молодої держави... Про те, як той ювілей святкували, та про інше читайте у наступних номерах.