Судова реформа в Україні:проблеми юридичної регламентації

(Початок у «Голосі України» від 13 березня ц.р.)

Досить уважно слід поставитися і до обговорення положень президентського законопроекту «Про статус суддів».

* покласти на органи масової інформації обов’язок утримуватися від публікацій, які могли б впливати на позиції суддів перед розглядом справ;

* визнати неприпустимим затримання представниками силових структур безпосередньо в залі суду осіб, щойно звільнених судом з-під варти, що можна розглядати як своєрідну «демонстрацію сили»;

* покласти край включенню суддів (навіть за їх згодою) до складу комісій і комітетів, створених органами державної влади і органами місцевого самоврядування.

При обговоренні законопроекту експерти РЄ звернули увагу і на такий фактор протиправного впливу на суддів в Україні, як втручання у розгляд справ керівників судів. Думається, що дія цього чинника певною мірою перебільшена, але повністю заплющувати на нього очі теж не можна, і відповідна заборона має дістати відображення в законі. Також заслуговує на підтримку пропозиція експертів покласти на суддів обов’язок не просто пасивно протистояти протиправним висловлюванням і діям на їх адресу, а й обов’язково реагувати на них у встановленому законом порядку.

Принципово новим положенням законопроекту, яке заслуговує на повну підтримку, є запровадження конкурсного порядку добору і призначення кандидатів у судді на суддівські посади, встановлення чітких механізмів вирішення зазначених питань на різних етапах цього процесу. На жаль, досі не вдалося сформувати достатньо ефективного механізму запобігання проникненню на посади суддів не лише осіб, слабо підготовлених у професійному відношенні, а й людей нечесних, безпринципних, зі шкідливими звичками. Лише людина з бездоганною репутацією вправі претендувати на суддівську посаду. Відтак всебічна перевірка відомостей про претендента має стати правилом при доборі кандидатів у судді, що й дістало відображення в законопроекті. Проте, очевидно, в законі потрібно закріпити право претендента знайомитися з усіма матеріалами, що послужили підставою для негативного рішення по його кандидатурі, щоб він мав можливість спростувати відомості, які не відповідають дійсності.

Цілком зрозумілим є підвищення до магістра освітньо-кваліфікаційного рівня майбутнього судді, а також до рівня «спеціаліст» — роботи, що включається до стажу юридичної діяльності.

Погоджуючись із збільшенням до двох років терміну поглибленої професійної підготовки претендентів на суддівські посади (після закінчення юридичного навчального закладу широкого профілю), не можу водночас погодитися із запропонованою монополізацією цієї підготовки в Національній школі суддів України. Її ще потрібно буде створити, тоді як у Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого і в Одеській національній юридичній академії уже давно діють спеціалізовані інститути професійних суддів, у яких створено всі умови для такої підготовки. Можлива їх заміна на якийсь один спеціалізований заклад не може бути обґрунтована серйозними міркуваннями. Тому назву закладу недоцільно зазначати в законі, а досить обмежитися вказівкою на поглиблену професійну підготовку кандидатів у судді в «спеціалізованому вищому навчальному закладі з терміном навчання два роки». До цього терміну потрібно включити обов’язкове стажування майбутніх суддів у судах, бажано модельних, для поглибленого вивчення на практиці різних аспектів суддівської діяльності. Врешті-решт особа, яка здобула статус судді, не має права претендувати на поблажки як «молодий суддя», «недосвідчений суддя» тощо і повинна виконувати весь обсяг професійних обов’язків.

З огляду на можливість істотного зменшення кількості справ, які розглядатимуться Верховним Судом України, і, навпаки, збільшення питомої ваги аналітичної діяльності, є бажаним залучення до його складу провідних учених у галузі права в межах відповідних судових юрисдикцій. Доцільність такого підходу підтверджується практикою діяльності Конституційного Суду України. Вважаю, що стосовно науковців, які мають науковий ступінь доктора юридичних наук, недоцільно повністю зберігати умови, порядок добору і призначення (обрання) на суддівські посади, які стосуються інших претендентів, — його потрібно значно спростити.

Експертами РЄ висловлено цікаву думку про те, що успішне закінчення Національної школи суддів (так у проекті), на жаль, ніяк не гарантуватиме успішного проходження наступного етапу — рекомендування на посаду судді. Отже, всі зусилля, витрачені державні й власні кошти виявляться марними! І справді, можливі такі ситуації, коли через різні (не лише об’єктивні, а й суб’єктивні обставини) результати складання іспитів у Школі будуть відмінними, а кваліфікаційних іспитів у ВККС — негативними. І це в умовах, коли склад екзаменаційних комісій і в першому, і в другому випадку формується ВККС. Навіщо ж тоді повторювати цю процедуру, до того ж, якщо врахувати, що пізніше до перевірки знань претендентів долучається Вища рада юстиції, а ще пізніше — і секретаріат Президента України. Якщо не фізична, то психологічна і нервова напруга у претендентів тут буде не менша, ніж у кандидатів у космонавти. Моя думка з цього приводу: випускні екзамени в спеціалізованому навчальному закладі та кваліфікаційний іспит у ВККС мають бути поєднані як у часі, так і за змістом. Це не призведе до зменшення вимогливості, але певною мірою зніме з претендентів психологічний тягар, зменшить підозри щодо необ’єктивності оцінки знань і професійних якостей.

Порядок призначення й обрання суддів безстроково Верховною Радою України встановлено спеціальним законом. Значно досконалішим є включення відповідних норм безпосередньо до Закону про статус суддів, що і запропоновано в законопроекті. Проте, як свідчить досвід, оскільки на окремих етапах номінацій на суддівські посади з різних причин має місце тяганина, доцільно закріпити в законодавчому порядку максимальні строки вирішення відповідних питань.

Під час їх розгляду, звичайно, потрібно найретельніше вивчати професійні й особисті якості кандидатів, що ми і намагаємося робити на засіданнях Комітету з питань правосуддя. Але при розгляді цих питань на пленарних засіданнях парламенту в умовах його політичної розпорошеності мають місце спроби окремих депутатів відшукати компромат на претендентів за відсутності серйозних підстав з особистої неприязні до них, що інколи створює нервозну і навіть скандальну атмосферу обговорення. Тому потрібно прямо заборонити у законі ставити у запитаннях і виступах депутатів під сумнів ті судові рішення, винесені кандидатами на обрання суддями безстроково, які були розглянуті судами вищого рівня й остаточно набрали чинності. Це було б об’єктивним і справедливим.

Заключним етапом набуття статусу судді чинне законодавство визнає складання ним присяги, до того ж обов’язково в присутності Президента України. Практика застосування цього порядку уже підтвердила його нереальність, оскільки укази глави держави про призначення суддів видаються у різний час, а отже, забезпечити присутність Президента на процедурі складання присяги окремими суддями і їх невеликими групами практично неможливо. Очікування цієї події тривало інколи багато місяців, і весь цей час новопризначені судді не могли приступити до виконання професійних обов’язків. Сам Президент (тоді ним був Л. Кучма) своїми указами спростив цей порядок, хоча в принципі він не мав права цього робити. І от автори законопроекту знов «наступили на ті самі граблі», передбачивши складання присяги обов’язково в присутності Президента (ст. 11 проекту). Вважаю, настав, нарешті, час заглянути у вічі реальності і переглянути цей порядок. Можливо, відповідна урочиста церемонія могла б відбуватися у Раді суддів України в присутності найавторитетніших представників суддівського співтовариства, а також Голови Вищої ради юстиції та інших.

Серйозної переробки, на мою думку, потребують положення глави 3 розділу 1 законопроекту «Народні засідателі і присяжні». По-перше, потрібно, за змогою, уніфікувати порядок складання списків народних засідателів і списків присяжних, який у проекті істотно відрізняється без будь-яких серйозних причин. По-друге, необхідно максимально конкретизувати процедуру вирішення цих питань, права і обов’язки причетних до цього органів. По-третє, зважаючи, що ці представники народу беруть безпосередню участь у здійсненні судочинства і, як і професійні судді, несуть за це відповідальність, було б справедливим на період виконання ними обов’язків у суді встановити оплату праці на рівні суддів. По-четверте, затвердити в законодавчому порядку текст і встановити процедуру складання народними засідателями і присяжними присяги (на пленарних засіданнях місцевих рад).

Позитивною рисою проекту нової редакції Закону України «Про статус суддів» можна вважати конкретизацію порядку притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, що сприятиме зміцненню державної дисципліни при здійсненні правосуддя, посиленню боротьби з проявами беззаконня і сваволі з боку окремих представників суддівського співтовариства.

Щоправда, невдалою видається спроба дати у статті 52 проекту вичерпний перелік підстав дисциплінарної відповідальності професійних суддів, оскільки практично неможливо повністю врахувати пов’язані з цим нюанси. Натомість потрібно чітко і коротко зазначити, що суддя може бути покараний у дисциплінарному порядку за істотні порушення законодавства при здійсненні судочинства, правил трудового розпорядку і службової дисципліни, а також за порушення норм суддівської етики, які ставлять під сумнів його незалежність і неупередженість чи негативно впливають на авторитет суду.

Статтею 57 законопроекту передбачено, що до професійних суддів застосовуються такі дисциплінарні стягнення: догана, пониження або позбавлення кваліфікаційного класу. Перші два стягнення уже відомі чинному законодавству. Що стосується третього, то можливість його закріплення в законі викликає серйозні сумніви. Практично у всіх системах, де працюють державні службовці, позбавлення спеціального звання, рангу чи класу є наслідком звільнення урядовця з посади. Немає жодних підстав для того, щоб так само не вирішувати питання і щодо суддів.

Натомість слід прислухатися до рекомендацій експертів РЄ, які пропонують включити до дисциплінарних стягнень звільнення судді з посади в результаті дисциплінарного провадження за найсерйозніші порушення закону, які можна розцінювати як порушення присяги. В такому разі суб’єктами застосування відповідальності будуть Дисциплінарна комісія суддів України, Вища рада суддів, Президент України і Верховна Рада України.

Щодо Вищої ради суддів, то вона, не виходячи за межі чинної Конституції, фактично є суб’єктом дисциплінарного провадження не лише стосовно суддів Верховного Суду України і вищих судів, а й інших суддів, характер порушень з боку яких несумісний з перебуванням на суддівських посадах. По суті ВРЮ виступає у таких випадках як орган «швидкої юридичної допомоги» суспільству в ситуаціях, коли окремих суддів «заносить» так, що вони здатні порушити кримінальну справу проти глави держави, нехтуючи існуванням процедури імпічменту; зупинити законотворчий процес; виконати замовлення тіньових структур щодо сприяння захопленню підприємств тощо. Для подібних випадків особливо важливою є оперативність реагування: внесення ВРЮ подання про звільнення та його невідкладний розгляд відповідними посадовими особами.

Вчинення таких порушень має вважатися додатковою підставою для зупинення повноважень судді за рішенням ВРЮ на додаток до тих, які передбачені у статті 76 законопроекту.

І останнє.

Як підкреслюють провідні науковці та практики, зміст обох президентських законопроектів має повністю відповідати чинній Конституції України і не містити новацій, які вимагають змін до Основного Закону.

Проте в законопроектах можна зустріти положення, які не вписуються у зміст чинної Конституції України. Наведу два приклади.

Відповідно до ст. 14 проекту закону про судоустрій «учасники судового процесу та інші особи у випадках та порядку, встановлених процесуальним законом (підкреслено мною. — С. К.), мають право на апеляційне і касаційне оскарження судового рішення». Тобто тут діє принцип: «Дозволено лише те, що передбачено законом». Заглянемо тепер у п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, яка містить норму щодо «забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом». Тут уже закріплено інший, діаметрально протилежний принцип: «Дозволено все, за винятком випадків, встановлених законом». Цілком очевидно, що таку кричущу невідповідність положення законопроекту Основному Закону потрібно усунути.

Другий приклад. Відповідно до п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президенту України надано право «утворювати суди у визначеному законом порядку». На додаток до цього пунктом 4 ст. 20 чинного Закону про судоустрій передбачено також право глави держави встановлювати кількість суддів у судах. Подібна норма (п. 24 ст. 18) фігурує також у президентському проекті змін до Закону про судоустрій.

Цілком очевидно, що утворення судів (тобто судових органів як юридичних осіб публічного права) і встановлення кількості суддів у судах — це різні речі. Навряд чи розподіл і перерозподіл суддівських посад між різними судами — це справа, варта уваги глави держави. Але справа передусім полягає в іншому, а саме, в тому, що стаття 106 Конституції України встановлює вичерпний перелік повноважень Президента, а п. 31 ч. 1 цієї статті передбачає можливість здійснення ним лише повноважень, передбачених Конституцією. Отже, маємо ситуацію, якої бажано уникнути, тобто вихід Президента за межі своїх конституційних повноважень. Це потрібно врахувати при доопрацюванні законопроекту. Оскільки питання встановлення кількості суддів у судах стосуються їх внутрішньої діяльності, його слід віднести до компетенції органів суддівського самоврядування.

Звичайно, у межах однієї статті неможливо охопити всі проблеми, пов’язані з реформуванням судоустрою України. Дискусії з цього приводу на сторінках органів масової інформації доцільно продовжити.