Попри те, що тарифні баталії з приводу житлово-комунальних послуг тривають уже впродовж півроку, вони досі не досягли такого рівня повноти й прозорості, який дає змогу пересічному громадянину дійти усвідомленого висновку. За відсутності таких висновків про повноцінну демократію і громадянське суспільство годі й казати!

Ініціатори драконівського підвищення цін на житлово-комунальну сферу докладають максимум зусиль, щоб сфокусувати суспільну увагу на «суто економічній складовій цих процесів». У такий спосіб вони намагаються досягти одразу двох результатів: з одного боку — «викрити політиканство опозиції», а з другого — завести суспільну думку в нетрі циклопічного нагромадження цифр, які стосуються собівартості, рентабельності та інших фантасмагоричних для пересічного громадянина параметрів у надії, що він вважатиме за щастя сплачувати будь-які платіжки, аби його не змушували бути учасником розгрібання цих авгієвих стаєнь.

Лукавство такої позиції полягає вже хоча б у тім, що на сьогодні економічно обґрунтованих тарифів немає. Мало того, з огляду на технічну неможливість перевірки багатьох цифрових і фактичних параметрів економічно обґрунтованих тарифів взагалі не може існувати. Це означає, що будь-який тариф є доволі умовним, узятим зі стелі. Наочною ілюстрацією цього можна вважати ситуацію в Києві: спочатку Черновецький ініціював підвищення тарифів у 3,4 разу, його перший заступник Голубченко прозоро натякав на необхідності зростання тарифів у 6—8 разів, а врешті було прийнято рішення про підвищення лише вдвічі і з’ясувалося, що окрім кількох монополістів у цій сфері, така тарифна планка є цілком прийнятною.

Цінність і повчальність наведеного прикладу полягає в його універсальності, в можливості поширити його висновки практично на будь-який населений пункт України. Вочевидь напрошується гасло: «Справедливість є, за неї лише треба поборотися!». Між іншим, якщо вже мова зайшла про справедливість, то варто також згадати і про принципи: їхня характерна особливість полягає в тому, що — подібно до законів — вони повинні спрацьовувати завжди, незалежно від предмета розмови.

От як, наприклад, ставитися до багаторазово озвучуваного правлячою коаліцією принципу «економічної обґрунтованості», якщо паралельно лунають вислови Першого віце-прем’єр-міністра Азарова з приводу того, що ціна на хліб завжди була, є і ще надовго залишиться питанням не економічним, а політичним. Микола Янович як людина досвідчена і обізнана з економічною сферою, добре розуміє, що структурно будь-який господарський комплекс складається з багатьох сегментів різного рівня рентабельності. Звичайно, бажано, щоб кожен сегмент піднявся на якомога вищий, максимальний щабель рентабельності, але не варто робити трагедію з того, що якась сфера перебуває на низькому рівні окупності: кільком вищим рівням методом перехресного субсидіювання цілком до снаги компенсувати збитковість окремих проблемних господарсько-економічних осередків.

Між іншим, наведений Азаровим приклад щодо хліба аж ніяк не поодинокий: цей ланцюжок складається з житлово-комунальної сфери, міського транспорту та десятків інших ланок повсякденної життєдіяльності суспільства, які хоч і опинилися за кадром громадської уваги, все-таки залишаються невід’ємним атрибутом сукупного господарсько-економічного балансу. Отже, проблема полягає не в тому, що якісь сегменти господарського комплексу досі не вийшли на оптимальний рівень рентабельності, а в тім, що владна коаліція не має бажання знаходити резерви поповнення сукупного господарського балансу. Натомість коаліціанти готові в темряві, при свічках, з ризиком обсмалити собі руки і переплутати кнопки під час голосування робити що завгодно, аби тільки не розглядати законо-проект Юлії Тимошенко, який передбачає чітку залежність між перспективами зростання тарифів і динамікою підвищення доходів громадян України. Погодьтеся, ця впертість заслуговує кращого застосування.

Здається, вони вже забули, що, йдучи на вибори, ще рік тому обіцяли «жорсткий контроль за тарифами» і «приведення оплати за послуги до рівня реальних доходів громадян». На жаль, провали в пам’яті коаліціантів цим не обмежуються: вони ще й безнадійно позабували, що сутність представницької форми демократії полягає в адекватності представлення, репрезентації інтересів виборців. Нехтування інтересами, завдяки яким політична сила опинилася в парламенті, є класичним свідченням порушення елементарних норм представницької демократії. Політична теорія і практика знають лише один спосіб розв’язання цієї проблеми — вибори, які або легітимізують переглянуті пріоритети нинішньої владної коаліції, або накладуть на ці політичні сили санкції у вигляді низького рівня електоральної підтримки.

Важко збагнути, на кого за цих обставин розраховані розмови про стабільність і «необхідність отримання будь-що». Адже стабільність в умовах лінивої, безініціативної і загалом бездарної влади потрібна не народу, а лише його безталанним «слугам». Це — аксіома, тож доводити її не варто.

Дещо докладніше зупинюся на теоремі вартості дострокових виборів. Це ще один аспект, на якому безпардонно паразитує правляча коаліція. На перший погляд, логіка її думки бездоганна: мовляв, навіщо витрачати 300 мільйонів гривень на дострокові вибори, якщо ці кошти можна скерувати на значущі аспекти суспільної життєдіяльності? Для того, щоб не потрапити в пастку лукавства, треба чітко затямити: будь-які вибори є хоч і небездоганним, але доволі ефективним інструментом максимального нарощування продуктивності політичних сил. Тому можна не сумніватися: незалежно від результатів виборчих перегонів доходна частина бюджету України «раптом» виявиться в десятки разів більшою, ніж сума витрат на вибори.

Інша річ, що в разі підтвердження повноважень нині чинної владної коаліції громадяни можуть по своїх кишенях так і не відчути поповнення доходної частини бюджету, адже з чимось подібним вони вже мають справу протягом попереднього місяця, коли переможні реляції про астрономічне зростання ВВП чомусь ніяк не синхронізуються з підвищенням зарплат, пенсій і соціальних видатків. Одне з двох: або нинішнє зростання ВВП є результатом «творчого підходу» до статистики, або зі статистикою все гаразд, але в уряду є інші пріоритети витрачання коштів, ніж зарплати, пенсії і житлово-комунальна сфера.

Між іншим, можливо, вибори допоможуть з’ясувати, куди нинішня владна коаліція запроторила 19—20 млрд. куб. м газу українського видобутку, собівартість якого становить менш як 200 гривень за 1000 куб. м? Цього газу якраз вистачило б для потреб житлово-комунальної сфери, якій не довелося б розраховувати тарифи, виходячи з базових ставок на газ, котрі більш як утричі вищі за собівартість українського газу, а левова частка населення країни не опинилася б у передінфарктному стані. А так — маємо те, що маємо. Втім, народ — єдине джерело влади. Звичайно, недалекоглядні політики можуть на цю істину і не зважати, але тут головне інше: важливо, щоб народ робив вчасні висновки і ефективно користувався привілеями джерела влади.