Доповідь народного депутата України Сергія ГУСАРОВА (на знімку) на виїзному засіданні Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності «Про дотримання законності в установах виконання покарань» (спільно з постійною комісією Харківської обласної ради з питань забезпечення законності, громадського порядку, боротьби з корупцією та організованою злочинністю) 15.02.07

Відповідно до Конституції України забезпечення прав і свобод людини є головною спрямованістю діяльності держави та її органів. Саме тому проблема дотримання законності стосовно осіб, права яких примусово обмежені, є загальнодержавною. Більше того, забезпечення їх прав — одна з найважливіших умов входження України до європейського співтовариства, і тому Європейський комітет проти тортур здійснював постійний моніторинг стану справ у місцях позбавлення волі.

Про наявність проблем із дотриманням прав ув’язнених наголошували Уповноважений Верховної Ради з прав людини, правозахисні організації. Результати перевірок Генеральної прокуратури свідчать, що порушення вимог Конституції України, чинного законодавства, міжнародних норм і стандартів при триманні громадян у слідчих ізоляторах та під час відбування покарань у виправних та виховних колоніях мають системний характер.

Саме тому дотримання законності стосовно осіб, права яких примусово обмежені, є предметом постійної уваги Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

Проблема охоплює набагато ширшу категорію осіб, ніж лише ті, хто перебуває у місцях позбавлення волі. Вона стосується і тих, хто утримується у слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках, спецприймальниках, перебуває на обліку в органах кримінально-виконавчої інспекції. Тобто вона стосується не лише діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі — департамент), а й Міністерства внутрішніх справ України. Не варто забувати й про більш як 50 тисяч осіб штатної чисельності персоналу департаменту, забезпечення прав і свобод яких безпосередньо впливає на результативність вирішення вказаної проблеми.

Чинне законодавство у кримінально-виконавчій сфері зазнало системних змін: прийнято новий Кримінально-виконавчий кодекс України, Закон України «Про державну кримінально-виконавчу службу» та інші. З ініціативи департаменту 3 серпня 2006 року постановою Кабінету Міністрів України затверджено Державну програму покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006—2010 роки. Її основний зміст полягає у суттєвому оновленні основних фондів департаменту за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів.

Зі свого боку департамент із питань виконання покарань вживає окремі організаційні заходи, спрямовані на виконання вимог законодавства в частині забезпечення належних умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту. Так, із метою гуманізації умов відбування покарання майже втричі збільшено кількість посилок, удвічі — тривалих побачень, короткострокових — більш ніж у чотири рази, знято обмеження з листування; дещо поліпшено санітарно-гігієнічні умови тримання засуджених, зокрема, для забезпечення доступу до ув’язнених природного світла та повітря з вікон камер знято щити-жалюзі, проведена робота із забезпечення камер нічним освітленням, обладнання санвузлів та інші.

Водночас стан законності в місцях позбавлення волі ще не відповідає вимогам чинного законодавства та міжнародним нормам. Насамперед це стосується умов тримання. Норми житлової площі в установах та слідчих ізоляторах перевищено (за нормами житлової площі можна тримати 159,9 тисячі осіб. Фактично утримується на 4,9 тисячі осіб більше).

У виправних колоніях понад встановлені нормативи утримується 3,5 тисячі засуджених (2,1%).

У семи слідчих ізоляторах, особливо Донецькому та Херсонському, кількість утримуваних осіб перевищує кількість місць на 1215, що суперечить вимогам Закону України «Про попереднє ув’язнення».

Найбільш складна ситуація у виправних центрах — 3,1 м2 на одного засудженого за норми не менше 4 м2 (у виправних центрах перебувають особи, засуджені до обмеження волі).

Нормативи дотримані лише у виховних колоніях для тримання неповнолітніх та виправних колоніях для тримання засуджених до довічного позбавлення волі. Ця категорія засуджених становить приблизно 6%.

Але наведені дані не відображують фактичне становище. Насправді воно набагато гірше. Житловий фонд установ має високий ступінь зношення, його стан незадовільний. Це неодноразово відзначали Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, представники Європейського комітету проти тортур, експерти Ради Європи, громадські правозахисні організації.

Перевіркою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у 2005 році встановлено, що засуджені до покарання у вигляді арешту відбувають покарання у слідчих ізоляторах, а не в арештних домах, як це передбачено статтею 50 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Потребує суттєвого вдосконалення система подання скарг засудженими та ув’язненими (станом на 23.05.2006 р. засудженими було подано 2 644 скарги).

Гострою залишається проблема приведення у відповідність до вимог санітарного та кримінально-виконавчого законодавства закладів охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби. Кількість хворих засуджених у них перевищує кількість місць на 1,2 тисячі. У медичних частинах слідчих ізоляторів не передбачені умови для надання фтизіатричної допомоги. Кількість засуджених, хворих на активну форму туберкульозу, склала у 2006 році 7,6 тисячі, або майже 5 відсотків засуджених.

Слідчі ізолятори перетворилися на розсадники туберкульозної інфекції. До того ж людина, заражена туберкульозом в установі виконання покарань, не може працювати після звільнення і вимушена вимагати різних соціальних виплат, які здійснюються з державного бюджету, або знову починає вчиняти злочини. Отже, самі умови тримання в установах виконання покарань породжують соціальні проблеми.

Слід окремо сказати про лікувально-трудові профілакторії. Їх в Україні залишилося всього два. Навряд чи потрібно залишати їх у складі Державного департаменту з питань виконання покарань. Світова практика заперечує ефективність примусового лікування від алкоголізму. До того ж люди, чия антисоціальна поведінка обумовлена захворюванням і які не визнані судом злочинцями, не повинні бути об’єктом піклування пенітенціарної системи.

За даними Генеральної прокуратури, харчування ув’язнених та засуджених низькокалорійне і не відповідає встановленим вимогам.

Необхідно вказати і на вибір місця відбування покарання, яке часто знаходиться далеко від постійного місця проживання засудженого. Наприклад, сімнадцята колонія, що у Харкові, обслуговує 19 областей України. Засуджені, які утримуються далеко від місця проживання рідних та близьких, нерідко втрачають суспільно корисні зв’язки. Після звільнення їм складніше адаптуватися, знайти роботу.

Незадовільні умови тримання засуджених, порушення їхніх прав, а також недоліки в роботі психологів та оперативних підрозділів є причиною самогубств серед спецконтингенту (2004 рік — 44, 2005 — 40, 2006 рік — 44). Факти самогубств в ізоляторах тимчасового тримання є наслідком недостатнього нагляду, незабезпечення умов тримання, поверхового проведення обшуків.

Показником ефективності виховної та оперативної роботи в установах виконання покарань певною мірою є стан злочинності. За останні 4 роки її рівень у розрахунку на 1000 засуджених змінювався незначно, а в абсолютних цифрах спостерігається деяке зростання кількості (2003 рік — 377 злочинів, 2006 — 413). У 2006 році найбільше було зафіксовано фактів злісної непокори адміністрації (54%) та ухилення від відбування покарання (30%). 2,2% становлять тяжкі злочини проти особи, 5,6% — втечі з установ.

Реакцією на ненормальні умови тримання та порушення прав засуджених стала подія в Личаківській виправній колонії Львівської області 13 травня минулого року. 24 засуджені завдали собі різних тілесних ушкоджень, які не становили небезпеки для життя, протестуючи проти незадовільного комунально-побутового забезпечення та викривлень у дисциплінарній практиці. Винних покарано, обстановку в колонії нормалізовано.

Поштовх до обрання такої форми протесту дала подія в Харківському слідчому ізоляторі, де травмував себе двадцять один засуджений. Але в цьому випадку травмування було спровоковано негативно настроєними засудженими, які в такий спосіб намагалися уникнути покарання за зберігання недозволених предметів. Прокурорська перевірка в цьому разі не виявила порушень закону в діях адміністрації СІЗО.

Про недодержання режиму тримання в установах виконання покарань свідчать:

— наявність у заарештованих та засуджених заборонених предметів: спиртних напоїв, браги, наркотичних речовин, колюче-ріжучих предметів, мобільних телефонів;

— виявлені факти недозволених зв’язків представників адміністрації із засудженими (за 2 роки і 9 місяців адміністрацією установ було виявлено 113 фактів).

Серед причин наявності виділених проблем у діяльності департаменту слід зазначити такі:

1) хронічне недофінансування потреб установ виконання покарань (у 2004 році профінансовано було лише трохи більше 30% від потреби, а за 9 місяців 2006 року — близько 40%. У Державному бюджеті на 2007 рік передбачене збільшення фінансування та забезпечення потреб на рівні 53%). На цьому фоні викликає певні сумніви рішення Кабінету Міністрів України про відрахування установами, поряд з іншими підприємствами, до державного бюджету частини чистого прибутку (постанова КМУ від 29.01.2007);

2) недосконалість чинного законодавства. До цього часу не виконано припис пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» стосовно приведення чинного законодавства у відповідність до вимог цього закону. Згідно з ним ще у вересні 2005 року треба було подати на розгляд Верховної Ради відповідний законопроект. Колишній уряд цього не зробив, і тільки тепер, як мені відомо, цей проект готовий до реєстрації у встановленому порядку. Ним передбачено зміни до 45 законодавчих актів України;

3) відсутність концепції розвитку пенітенціарної системи. Стосовно її майбутнього є дві точки зору. Міністерство юстиції вважає, що Україна має виконати зобов’язання, що випливають із її членства в Раді Європи, і передати цю систему в сферу відання зазначеного міністерства. Державний департамент з питань виконання покарань вважає необхідним зберегти його існуючий статус щонайменше на 5 років. Кабінету Міністрів треба визначитися з цим питанням;

4) низький фаховий рівень персоналу внаслідок непривабливості роботи в системі виконання покарань. Це обумовлено високими навантаженнями та низькою заробітною платою, яка, до того ж, виплачується несвоєчасно. Так, навантаження на одну особу персоналу місць позбавлення волі кримінально-виконавчої системи становить 3,9 особи, що утримуються в установах (європейський норматив — два на одного працівника). Зарплата у виробничій сфері — на рівні 860—557 грн. У бюджетній — 1178—853 грн. Заборгованість із зарплати становить 2 млн. грн. Високий рівень плинності кадрів. Станом на 1 жовтня 2006 року було прийнято 3,5 тис. осіб, а звільнено — 2,4 тисячі;

5) застаріла матеріально-технічна база. Виробничі потужності установ використовуються лише на третину, а роботою забезпечена лише четверта частина засуджених. Підприємства мають переважно застаріле обладнання. Кількість морально та фізично застарілого устаткування до 2015 року становитиме понад 90% усього парку, нині — уже 51%. Внаслідок цього продукція таких підприємств неконкурентоспроможна. Тому засуджені не можуть заробити на гідне проживання в колонії, неспроможні відшкодувати збитки, виплачувати аліменти. Цим суттєво порушуються права потерпілих та інших громадян.

Крім того, кількість засуджених до довічного позбавлення волі (1435 осіб) щороку зростає в середньому на 110—125 чоловік. Це потребує вирішення у найближчому майбутньому питання про їх розміщення;

6) переважна каральна спрямованість ухвалення судом вироку. В Україні у розрахунку на 100 тисяч населення в установах виконання покарань утримується 387 осіб. У країнах Західної Європи, де широко застосовуються альтернативні види кримінального покарання, не пов’язані з позбавленням волі, цей показник становить близько 100 (наприклад, у Німеччині — 85, у Бельгії — 75).

7) закритість кримінально-виконавчої системи. Вона формувалася ще за часів царської Росії і набула карально-репресивного характеру за період існування Радянського Союзу. Враховуючи таку тривалу історію становлення, дуже складно швидко та ефективно зробити систему такою, щоб був дійсно забезпечений її виховний вплив.

Для того щоб виправити становище, необхідно здійснити комплекс заходів. Доцільно, зокрема, рекомендувати Кабінету Міністрів України:

— упорядкувати фінансування заходів, визначених Державною програмою покращення умов тримання засуджених та осіб, узятих під варту, на 2006—2010 роки;

— ужити заходів із поетапного задоволення фінансових потреб кримінально-виконавчої системи при розробці проекту закону про Державний бюджет України на 2008 та наступні роки;

— забезпечити розробку стандартів фахової підготовки спеціалістів для пенітенціарної системи;

— підготувати концепцію реформування кримінально-виконавчої системи з метою поступового впровадження міжнародних стандартів та забезпечення відкритості для громадського контролю;

— терміново подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції стосовно приведення законодавства у відповідність до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу»;

— розглянути питання про цільове державне замовлення для підприємств, підвідомчих Департаменту України з питань виконання покарань;

— розглянути питання про ліквідацію інституту примусового лікування алкоголізму та перепрофілювання лікувально-трудових профілакторіїв у спеціалізовані медичні установи, підпорядковані Міністерству охорони здоров’я.

Державному департаменту України з питань виконання покарань було б доцільним:

— поліпшити взаємодію з Радою національної безпеки та оборони України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини для посилення контролю дотримання законності в установах виконання покарань;

— проаналізувати стан виконання керівництвом установ виконання покарань приписів прокуратури про усунення причин та умов порушень законності в діяльності цих установ та вжити необхідних заходів реагування;

— забезпечити виконання приписів ст. 50 Кримінально-виконавчого кодексу України стосовно відбування покарання у вигляді арешту в арештних домах. Заборонити відбування такого покарання у слідчих ізоляторах.

Своє слово повинен, звичайно, сказати Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Його завдання, на мій погляд, полягає у:

— вивченні доцільності внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України для впровадження альтернативних видів покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, а також можливості відбування покарання у вигляді позбавлення волі у регіоні, де особа зареєстрована або де проживають її дружина (чоловік) чи близькі родичі;

— аналізі доцільності змін до чинного законодавства стосовно встановлення податкових пільг для роботодавців, які надають робочі місця особам, звільненим з установ виконання покарань, та особам, які відбувають покарання, не пов’язані з позбавленням волі, а також підготовки відповідних пропозицій.

Упевнений, що розгляд комітетом важливої для держави проблеми забезпечення законності в установах виконання покарань, реалізація вироблених заходів стануть важливим етапом на шляху України до демократичної правової держави, яка посідає гідне місце у світовій спільноті.