Витязь у білому халаті

Нещодавно я попросив дюжину колег завершити синонімічний ряд: боєць-витязь-воїн... Як один, немов з гармати, випалили: чоловік! «А жінка?» —запитував, дивлячись у вічі. «Ну-у-у», — загуділи мужики. Тоді доводилося бити козирем — жінка в армії хіба не боєць, воїн, витязь? Трапляється, погоджувалися.

...Таку я шукав у Внутрішніх військах (ВВ) МВС. Зрозуміло, не в підрозділах логістики (тилу). Щоб якщо не на білому генеральському коні, але і не в ар’єргарді.

Знайшов. Знайомтеся: Світлана Терешкова, офіцер відділу бойової і спеціальної підготовки однієї зі столичних частин ВВ (на знімку). Нагороджена медаллю «За бездоганну службу ІІІ ступеня». Буквально за тиждень до 8 Березня їй присвоєно чергове звання старшого лейтенанта.

Вітаємо, Світлано! Зі святом і підвищенням!

Візьміть медиком

Офіцер райвійськкомату підвів очі від заяви, подивився на симпатичну струнку дівчину.

— Хочете в Афганістан медиком?

Мовчки кивнула.

— Будемо оформлювати, чекайте виклику.

Світлані, яка щойно закінчила медучилище, начальник не здався сухарем, котрий байдуже прийняв документи. Улітку 1986-го у Союзі на всю сурмили про високу честь виконати інтернаціональний обов’язок у дружній країні. Добровольців було не густо, тому кожному в військкоматах раділи безмежно. Чи знала Світлана, що напросилася на війну? Знала, тому і зробила крок уперед.

Обміркований давно крок.

— Після закінчення школи в Москві я пішла працювати на військову кафедру Вищої партійної школи, — згадує Терешкова. — Туди вступали «афганці». Отож наслухалася їхніх розповідей, надивилася...

А одного разу в аудиторії з’явився безногий інтернаціоналіст. Потоваришували. Саме тоді й занедужала юна співробітниця на хворобу співчуття і непідробне бажання допомагати скаліченим війною. Фізично і морально.

Світлана вступила до медучилища. Навчалася ввечері. У лікарні підробляла вночі, а на роботу бігла вранці.

Через три роки дівчина з дипломом медсестри прийшла до військкомату за військовим квитком. Тоді і заяву написала.

Протипоказань немає

Документи оформляли без властивої радянському бюрократу тяганини, але довго. Мабуть, не одну генеалогічну гілку родини перевірили. Але «протипоказань» не знайшли. І знайти не могли. Батько — полковник ВВ, брат — військовий. Сама Світлана — майже як героїня фільму: активістка, комсомолка, спортсменка.

Одне слово, рівно 20 років тому москвичка Терешкова опинилася на війні. Рідних поставила перед фактом.

У Кабулі їй довірили роботу в штабі армії... Засмутилася Світлана, адже йшла у військо хворих і поранених лікувати, опікувати. А тут, як у ВПШ, знову документи.

Однак серед них були особливі — листи від солдатських матерів. Повні горя і болю.

Стикаючись з ними, службовець штабу дедалі наполегливіше просилася на передову, туди, де потребували її допомоги, привітного слова, яке часом заміняє ліки.

Через місяці командувач армії Громов зважив на прохання впертої штабістки, відправивши її із афганської столиці в глибинку фельдшером. У медпункті тільки і відчула себе при ділі, затребуваною. Світлана була щаслива, що нарешті може безпосередньо допомагати бійцям ви-жи-вати.

«Кто говорит, что на войне не страшно...»

— Запам’ятався перший мій пацієнт, — розповідає офіцер ВВ. — Сибіряка привезли із простреленою ступнею. Потерпи, кажу, дивлячись на маленький кульовий отвір. Зараз обробимо, перев’яжемо і... Дивлюся на п’ятку, а там... величезна «троянда»...

— Бувало. Перед виведенням наших військ «духи» особливо активізувалися, почастішали артобстріли. Отож коли завивали снаряди, здавалося, летять вони у тебе і ні в кого більше. До цього не звикла...

У Москву прилетіла інкогніто в 1998-му, через 18 місяців служби. Хотіла зробити сюрприз рідним. Вийшла з таксі, а назустріч біжить... мама.

Вона відчувала, місця собі не знаходила, розповідала мені. З Києва, де жили батьки, тягло її в Москву. У квартирі щораз «прилипала» до шибки. Підійшла вчергове і побачила таксі. З нього виходила дівчина... Дочка!!!

Що сильніше за материнську любов і чуття?!

Природна функція

...Після Афганістану Терешкова служила на Далекому Сході. З 1992-го — у Внутрішніх військах МВС України. Мріяла про медінститут, але тоді треба було б прощатися з армією. Вирішила: працюватиму, ким призначать. Тільки б добро робити, допомагати.

— Моя мета залишається з юності: випробувати себе. В «афгані» це вийшло, вийде й тут, — упевнена героїня.

Сьогодні вона навчається в академії МВС, виховує першокурсника Кирила. «Він у мене справжній чоловік!» — каже з гордістю про сина.

Разом з іншими чоловіками, братом і батьком Світлани, він вітає маму... 23 лютого. З Днем захисника Вітчизни.

— Чого найбільше бажаю? Мирного неба, здоров’я близьким, щастя сину, якого хочу бачити самодостатньою людиною, успішним професіоналом.

Ще старший лейтенант Світлана Терешкова мріє більше часу проводити з родиною. Щоб попестити її увагою і любов’ю, готувати щось смачненьке, пекти пироги. І частіше виходити «у світ» — страшенно любить вона походи-екскурсії. А поки що продовжує виконувати властиву їй природну функцію: робити добро.

Світлана Терешкова — член правління Афгано-Чорнобильського братства «Побратими», яке об’єднує ветеранів ВВ. Концерти, конкурси, моральна і матеріальна допомога, випуски музичних дисків, книжок (їхніми авторами є члени братства) — аж ніяк не повний перелік добрих справ, до яких причетна і Світлана Валеріївна.

Жінка. Мати. Витязь.

Київ.